Джокер (ім'я не називаємо з питань безпеки) – 29-річний боєць підрозділу спеціального призначення “Коти”. Він родом з Луганська, п’ять років прожив під окупацією, а в 2019-му переїхав жити в Одесу. Коли дізнався про повномасштабне вторгнення – зрозумів: він обов’язково скоро повернеться додому, але вже в іншому статусі.
З героєм цієї статті журналістка Біляївка.City познайомилась в потязі дорогою Одеса-Київ. Виявилось, що він нещодавно повернувся з фронту на Сході. Зав’язалась розмова, військовий погодився поділитись своєю історією. Так народилась ця стаття.
Коли навесні 2014 року владу в Луганську захопили російські найманці під прикриттям купки місцевих колаборантів, хлопець вчився на 2-му курсі Луганського державного університету внутрішніх справ. Через окупацію міста, університет довелося кинути, аби не зрадити своїм принципам.
Останні надії, що все скоро стабілізується і повернеться на свої місця, розбилися вщент 2 червня 2014 року. У цей день хлопець святкував своє двадцятиріччя. Над містом пролетів винищувач і наніс перші авіаудари по Луганській облдержадміністрації. Відомо, що там розташовувався штаб проросійських бойовиків. Проте офіційної інформації, хто здійснив атаку, немає. Саме тоді юнак усвідомив: це не політичні ігри, це війна. І вигнати некликаних гостей можна лише зброєю.
Символічно, що рівно через дев’ять років так само у свій День народження, вже у статусі військового, він відправиться на перше бойове завдання, аби помститися за всі вкрадені росією молоді роки, проведені в окупації.
“Щодня одна пика путіна в телевізорі”
Джокер прожив в окупації п’ять років. Каже, що найгірше – бути рабом на рідній землі.
З приходом росії в його житті все пішло шкереберть: батьки втратили роботу, він пішов з університету. Шукав різні можливості якомога швидше заробити кошти і вивезти сім’ю. Мама друга погодилась навчити його парикмахерському мистецтву. Так хлопець став барбером, працював на двох роботах.
- Зарплатня була мізерна, - згадує Джокер, - а ціни на ринку космос, їх ніхто не регулював. Панувало повне беззаконня: віджимали будинки, бізнес. Заходили, казали, що приватизують на благо республіки. Збагачувались за рахунок обдирання наших людей. Я їх ненавидів, наскільки це можливо. Беріг вдома український прапор і чарки з козаками, вірив, що колись цей безлад закінчиться.
Зате пропаганда, як каже хлопець, працювала на славу: “щодня одна пика путіна в телевізорі”. І промивання мозку, що у всьому винна Україна. Прикро, що знаходились ті, які велись на це. На жаль, такі були і серед знайомих Джокера, яких колись він вважав друзями.
24-те лютого зустрів в Одесі
У травні 2019-го хлопець не витримав, зібрав валізи і, нікому не сказавши, взяв квиток до Одеси. Одразу після приїзду почав шукати роботу та вирішувати питання з житлом. А щойно трохи закріпився, влаштувався барбером, обжився на новому місці – забрав до себе маму. Життя почало налагоджуватись, проте серце все одно тягнуло на рідну Луганщину.
Коли прокинувся вранці 24-го лютого 2022-го року і усвідомив, що почалась повномасштабна війна, прийняв рішення - він поїде додому, але вже в ролі військового.
Найбільше надихав Джокера його кращий друг – Олександр Новосельський, він був його клієнтом в барбершопі в Одесі, там вони і познайомились. Олександр - досвідчений спецпризначенець та Герой МВС, воював з 2014-го року. Джокер мріяв потрапити з ним в одну бригаду, проте там не було вільних місць. Тому друг порадив не поспішати, добре самому підготуватися, а якщо з’явиться якась можливість – він одразу повідомить.
- Рік я волонтерив, донатив, допомагав, як міг, в тилу, - ділиться Джокер, - і паралельно готувався до фронту морально та фізично. Я знав, що час прийде, і я точно піду воювати. Навесні 2023-го нарешті дочекався – Саня (прим.ред. Олександр Новосельський) сказав, що їх перевели в іншу частину, і там якраз триває набір. Наступного дня ми разом ще з двома друзями з Одеси пішли до військкомату і оформились добровольцями. Відтоді живемо разом, служимо разом, тренуємося разом і захищаємо нашу країну разом.
Бойове хрещення в День народження
Колишній барбер став розвідником у складі підрозділу спеціального призначення “Коти”. Найяскравіший спогад про службу для нього – це його бойове хрещення у власний День народження на рідній Луганщині.
- За традицією мені побратими зарядили тортом в обличчя. Я швидко вмився. І поїхав в першій групі на завдання в Білогорівку. Було страшно. Операція тривала близько тижня. Ворог виснажував щодня. Саме тут я вперше і по-справжньому відчув, що таке фронт: як це спати під постійними обстрілами, їсти те, що впало на землю, і вкриватись курткою, яку ти зняв з трупа. Бо інакше ніяк.
Це завдання стало для військового власною самоперевіркою, до чого він готовий, що може витримати. На щастя, операція пройшла успішно. І навіть командири відзначили: побоювалися, як себе поведуть новенькі, але жодного разу не пошкодували, що їх взяли.
- Ще одна надскладна операція була в Серебрянському лісі. Ми опинилися в круговій обороні під Кремінною. І я досі дивуюсь, як ми там нікого не втратили. Звісно, були трьохсоті. Саме там я отримав свою першу контузію. Але головне, що всі живі. Це реально Слава Богу!
Проте військовий каже, що так щастить не завжди. Деякі завдання і згадувати не хочеться, особливо коли дізнаєшся про смерть побратимів. Наразі, аби вберегти якомога більше життів, у підрозділі, де служить Джокер, активно впроваджують нові технології, вчаться працювати з сучасними дронами та перемагати ворога технологічно. Сам Джокер вже отримав нову посаду - FPV-пілот. Єдина проблема - кошти, адже вся нова техніка коштує дуже дорого, і без людської підтримки їм не обійтись.
Найбільше щастя – разом вийти з пекла
Попри всі випробування військовий каже, що нарешті знайшов себе, знайшов справу, в якій він відчуває себе максимально корисним. І навіть стверджує: на війні можна бути щасливим.
- Найбільше щастя – це разом вийти з пекла, вижити, а потім, сидячи біля багаття, згадувати, як було трешово. І радіти як діти просто тому, що всі залишились живі. У повсякденному житті ми цього не цінували. А ще - не знали, що таке справжня дружба. На війні один за всіх, і всі за одного. Тут взагалі не важливі вік, інтереси, матеріальний статус. Хіба колись би я дружив на гражданці з 60-річним дідом? А от на фронті - “кєнти” (прим.ред. товариші) не розлий вода.
Також для Джокера щастя – це кожен виборений клаптик землі. У нього є чітка ціль – вигнати ворога з рідного Луганська та з усієї України. І ця мета мотивує його щодня битись до останнього. Дуже хоче, аби разом з ним мрію про Перемогу розділяли всі українці не лише на словах, а робили максимум для її досягнення.
- Я не звинувачую чоловіків, які не на фронті, не звинувачую людей, які ходять в різні бари та клуби, тусять і розважаються під час війни. Я просто хочу, щоб люди в тилу нарешті зрозуміли, що війна їх теж стосується, і перемога від них теж залежить. Військовим на фронті видають базу: зброю, бронетехніку. Всю екіпіровку, розхідники треба купувати самим, щоб бути ефективними на фронті. А ще багато дронів, тепловізорів та іншої техніки, яка допоможе не лише переломити цю війну, а й вберегти життя. На все не вистачить тих 100 000 грн на місяць, якими дехто так любить маніпулювати. Тому якщо люди реально хочуть, аби війна закінчилась швидше, треба всіма силами, усім чим можеш, допомагати. Тільки якщо всі об’єднаються, ми переможемо!
