Олег Батурин – журналіст з Нової Каховки, який пробув у російському полоні понад тиждень. Зараз він пише про життя людей в окупації та після полону, документує воєнні злочини РФ, які стають основою для роботи міжнародних юристів. Біляївка.Сity поговорили з Олегом Батуриним, як суспільству не травмувати людей, які звільнилися з полону, і що може допомогти пережити цей важкий та травматичний досвід.
? Ти маєш свій власний досвід, багато спілкуєшся з людьми, які пережили полон. Чи є універсальні поради, як пережити травмуючий досвід?
О.Батурин. Універсальних відповідей на це питання не існує, на жаль. Бо немає якихось однакових ситуацій перебування в полоні. Кожна людина самостійно шукає вихід для себе. Справляються, на жаль, далеко не всі.
Я, дійсно, спілкувався з багатьма людьми, які пережили цей травматичний досвід, яких викрадали, яких катували. Деякі моменти в їхніх розповідях відгукнулися з моїм власним досвідом.
Якщо почати з самого початку, то оскільки ми опинилися в окупації, я передбачав, що може бути загроза моїй безпеці. Ми говорили з рідними, як себе поводити в такій ситуації, на випадок ймовірного полону, викрадення. Ми обговорювали, яким людям ми можемо довіряти, до кого звернутися. Це дуже важливо мати людей, яким ви довіряєте. І це не повинні бути близькі родичі, до яких можуть прийти першими. Більше того, вже, на жаль, є непоодинокі випадки, коли кровний зв’язок нічого не гарантував.
У будь-якому випадку, ні з ким не можна бути на 100% відвертими, якщо ви живете в окупації. Варто бути обережними з інформацією.
Власне, коли я пригадую свій досвід, це щохвилинний стрес та відчуття небезпека, а сам полон я навіть згадувати не хочу.
Як поводити себе у полоні, так само немає універсальної поради, бо у всіх людей своя власника психика. Я перші дні був в якійсь прострації, лише на 3-4 день мене витягнуло з неї усвідомлення, що я не один, що моє викрадення точно наробить розголосу, що колеги, громадськість точно будуть про це гучно говорити, і це допоможе мені. Так і сталося у перші дні. Але потім, через побоювання та паніку моїх рідних (не родини, а кровних рідних) в якийсь момент це загальмувалося.
? Є безліч рекомендацій не поширювати інформацію про полонених, особливо, коли йдеться про військових.
Олег Батурин. Скажу відверто, що у випадку військовополонених я нічого не можу коментувати. І не взяв би на себе такої сміливості. Щодо цивільних, то скажу, що дійсно дуже часто рідні побоюються якогось розголосу. Мені важко давати якісь однозначні поради, але з власного досвіду, з досвіду знайомства з іншими історіями, то розголос якраз допомагає.
Я також знаю випадки, коли родини просять не розголошувати про полон рідної людини, бо вони самостійно намагаються домовитися з окупантами про викуп свого чоловіка, сина, чи інших рідних.
Однак часто з боку окупантів - це лише чергова брехня та спосіб тиску: нічого не говоріть про свого рідного в полоні, бо йому буде гірше, або вони обманюють, що з людиною все гаразд, його просто “викликали на розмову”, що він у теплі, у безпеці. В моєму випадку так само казали рідним, що я в порядку, обманювали, де мене утримують (хоча я був зовсім в іншому місці), навіть брали для мене “передачі”, які, зрозуміло, що до мене не доходили.
Знімок Максима Колеснікова з яблуком облетів чи не весь світ: до та після російського полону
Тотальна брехня та обман - це частина стратегії росії в цій війні. І полонені є не виключенням. Родину будуть тримати у підвішеному стані цією брехнею, щоб родина боялася щось говорити, а потім змирилася з втратою.
У відомих мені випадках розголос саме з цивільними пішов на користь справі звільнення. Коли історія публічна, то є якісь шанси хоча б щось дізнатися про своїх рідних, де ця людина, куди її перевезли, де над нею відбуватиметься “судилище”.
Такі повідомлення на підтримку Олега масово писали колеги та правозахисники, коли його незаконно затримали
Ще один момент хочу відзначати, коли люди пишуть в емоціях, у паніці звернення до української влади, звинувачуючи в тому, що вона нічого не робить, аби звільнити людину, звісно, можна висувати багато претензій та зауважень до влади, але не в цьому конкретному випадку. Що може зробити українська влада у кожному випадку, поки в росії не ухвалять рішення випустити ту, чи іншу людину. Ключі від полону знаходяться не в руках української влади, росіяни весь час вигадують причини, чому вони нападають, утримують наших людей. Тому моя думка, що чим гучніший розголос, тим це більше допомагає, а не заважає звільненню людини.
Перше фото Олега Батурина після звільнення
? Якщо людина вийшла з полону, що вона може зробити для себе, і що варто зробити для неї рідним, суспільству, щоб їй простіше було подолати травму?
Олег Батурин. Тут, мабуть, краще було б запитати професійних психологів, які працюють з травмами, я можу знову ж таки, з власного досвіду, та досвіду своїх співрозмовників. Дуже допомагає справа, якою ти гориш, якою ти продовжуєш займатися.
Я тут часто згадую розмову зі старостою одного села з Бориславського району Херсонщини. Хлопець пережив дуже травматичний досвід перебування в полоні досвід, надзвичайно важкий, тобто він теж постійно про це думає розмірковує. Драматизм його історії в тому, що його рідні не підтримали. Найближча його родина, він про це не хоче говорити. Але він справляється, бо горить роботою, бачить підтримку людей. Протягом нашої розмови часто повторював: я староста, я на своєму місці, я потрібен своєму селі. Люди в селі до речі його дуже сильно підтримують, про нього гарні відгуки, він весь час в русі. Ця робота його окрилює та повертає віру, надію, бажання жити.
Бо не всі люди справляються з собою після полону. Я знаю випадки, коли після звільнення люди просто накладають на себе руки. Всі травми, які ми переживаємо, вони будуть нагадувати про себе. Треба шукати допомоги професійної, щоб пережити цей досвід.
? Насправді, це не так просто, якщо поговорити з людьми, які шукали такої допомоги. Бо людей з дипломом психолога багато, але чи всі кваліфіковані допомогти? І скільки треба психологів, щоб допомогти нам пережити всі наші травми?
Олег Батурин. Після викрадення та полону, я працював трохи з психологом, з дуже фаховою людиною, для мене це був корисний та потрібний досвід, але в якийсь момент я постав це на паузу. Це було корисно, але мені важко сказати, чи саме це мені допомогло. Мені більше допомогло усвідомлювати, що моя робота з документування воєнних злочинів є важливою.
Як рідним, колегам, друзям підтримати людину, яка вийшла з полону?
Бути другом та реагувати на те, що людина готова вам розповісти, не питати “в лоб” про те, що не хоче. Поставити себе на місце цієї людини - не працює. Бо у вас немає такого досвіду. І навіть в іншої людини, яка пережила полон, може бути абсолютно інший досвід, не дотичний вашому.
Є люди, які можуть задавати прямі та гострі питання - це слідчі, це частина їхньої роботи. Всі інші - тільки в межах того, що людина сама вам хоче розповісти. Виявляйте емпатію. Відчувайте людину: дивіться на її реакції, на її очі. Якщо бачите, що вона вам готова сама розповідати про щось - підтримуйте розмову, уважно слухайте.
Якщо людина не готова, не починає розмову, не йде на контакт, то краще не розпитувати її, просто бути другом, бути поруч.
Дуже емпатичними мають бути журналісти, які беруть інтерв'ю. Часто люди, які пережили полон, або інший травматичний досвід, до них багато є звернень з проханням про інтерв’ю. Однак так само часто людина, яка сидить навпроти не готується до цього інтерв'ю, ставить механічні питання. Ти в сотий раз маєш згадувати про те, що тобі болить, але бачиш, що співрозмовник просто робить роботу, не виявляє емпатії - це також травмує.
? А чи потрібно взагалі ці теми ворушити? Турбувати людину?
Олег Батурин. Нерідко я стикаюся з тим, що люди, які пережили травматичний досвід, вони не хочуть про це говорити, вони відмовляють в інтерв'ю, просто не хочуть це згадувати. З різних причин.
У когось рідні в окупації, і вони не хочуть їм нашкодити. Хтось вважає свій досвід “нецікавим, банальним, бо когось не просто утримували незаконно, а катували, ґвалтували”, хоча це взагалі неправильно, це розмиває відчуття нормального.
Хтось соромиться пережитого приниження, хоча цим людям немає, чого соромиться, вони невинні, що опинилися в полоні, що росія вирішила напасти на Україну, що викрадає людей, що порушує їх права на недоторканність людського життя.
Олег Батурин
Для мене немає неважливих історій, всі ці історії вони надзвичайно важливі. Важливо це фіксувати, документувати, коли вдається переконати цих людей розповісти свої історії, бо це наближує покарання окупантів, це розповідає світові про те, що робить росія на території чужої суверенної держави, то потім ці люди навіть дякують. Ці розмови та розповідь про їхній травматичний досвід допомагають змиритися з пережитим.
Вони розуміють, що вони не одні, що є багато людей, які співчувають їхній історії, що вони не винні в тому, що сталося з ними.
Останнє, що я хотів би сказати, бо дуже часто мене теж запитують, ти ж коли вийшов, ти почав одразу давати інтерв'ю, коли ще був в окупації, чи не страшно тобі було? Навіщо ти це робив?
Для мене моя публічність - це моя зброя. Я людина публічна, мене відпустили саме, бо втрутилася громадськість. Я собі не уявляв, щоб я просто після полону пішов з професії замкнувся, замовкнув і сам би у своїй мушлі якось це переварював. Від цього було б точно тільки гірше, в першу чергу мені самому, моїм рідним. Тому я використовував всю публічність, в тому числі як свою зброю проти ворога.
This publication was produced with the financial support of the European Union. Its contents are the sole responsibility of EU4IM’s beneficiary LLC IA Bilyayivka.Info and do not necessarily reflect the views of the European Union. Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю ТОВ ІА "Біляївка.Інфо" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
