До війни Валерія з Миколаєва та її наречений мали спільну мрію – поїхати у весільну подорож. Тепер дівчина рятується у Польщі від війни та пише сотні запитів у пошуках свого коханого. Він зник у перші місяці війни. Єдина звісточка була, що він у полоні. Серце підказує дівчині: її коханий живий.
Повернувся з Польщі, щоб вступити до війська
Пара разом вже шість років. Планували побратися цієї зими чи навесні. До служби в армії хлопець їздив на заробітки до Польщі. Три роки тому, коли прийшов час строкової служби – повернувся в Україну та підписав контракт на службу до військової частини 3011 Національної гвардії України, що дислокувалася у Кривому Розі. У країні, яка воює та бориться за власну незалежність, вирішив він, кожен чоловік повинен мати досвід військової служби.
- Ми познайомилися ще зовсім дітьми, - згадує Валерія, - мені було 16, йому 18. Після занять у коледжі ми з подругою гуляли, вона мала зустрітися зі своїм хлопцем. Той прийшов з другом. Назвався – Валерій, а я – Валерія. Не повірила, що тезки. Думала – кепкує. Підписався на мій Інстаграм. Нетривале листування – і запросив на прогулянку, зустрічав мені з навчання, проводжав додому. Так почалися наші стосунки.
Описуючи свого нареченого, Валерія починає плакати. Каже, що завжди дуже емоційна. Зараз для неї це велике випробування тримати себе в руках.
- У мене інвалідність з дитинства, я йому одразу про це сказала, - каже дівчина, - він дуже мене оберігав, захищав. Він сильний, розумний, добрий, порядний, з ним можна було порадитися, пожалітися, завжди все розумів, підтримував. Іншого такого немає, як він.
Під час спільного відпочинку
З фронту – кілька дзвінків, з полону – жодної вісточки
За контрактом хлопець служив у Національній гвардії – тож заспокоював дівчину: їх на першу лінію фронту не посилатимуть. Однак війну він зустрів одним з перших – у невеликому курортному селі Донецької області Мелекіно на берегу Азовського моря.
- З його словами, росіяни ще на початку лютого випробовували терпіння наших військових –- каже дівчина, – підпливали до берегової лінії, вели розвідку, намагалися деморалізувати, провокувати. Вже тоді серце було не на місці. 24 лютого не спала всю ніч – було передчуття біди. О 4-ій ранку в Миколаєві пролунало чотири вибухи.
Дівчина написала нареченому: війна, але за себе не боюся, тільки за тебе. Бережи себе, залишайся живим. Щоб не сталося: поранення, ампутація, травма – я завжди буду з тобою, пам’ятай про це. Він заспокоював: все буде добре, мала.
Перші дні війни вимагали максимального залучення всіх можливих сил на маріупольському напрямку. Тому вже 25 лютого їхню частину перекинули до Маріуполя. Зв’язку майже не було.
31 березня на телефон мами Валерія пройшло повідомлення, написане російською: ваш син – прізвище ім’я та по-батькові – у полоні. Спочатку родина вирішила, що це шахраї. Цим часто не гребують російські солдати – забирають телефони, банківські картки – просять викуп, допомогу від рідних українських військових, хоча тих вже може не бути в живих.
Однак з того боку нічого не просили, на телефонний дзвінок з проханням дати почути рідний голос – не відповіли.
Як раз в той період вище військове командування наказало оборонцям Маріуполя здатися – розуміючи нерівність сил та намагаючись зберегти життя солдатів. Була надія – він серед них. Однак у списках полонених його імені вони не знайшли.
Зараз дівчина направляє десятки запитів до російського командування. Шукає інформацію про нареченого у групах соціальних мереж, де спілкуються дружини полонених воїнів.
- В одній з таких груп написали, що бачили мого нареченого в сумнозвісній Оленівці, Донецької області. У липні внаслідок вибуху там загинули понад 50 українських військовополонених.
Тоді Валерія ледве не посивіла, коли шукала ім’я нареченого в списку загиблих. Скрін повідомлення дає їй ниточку надії – задовго до вибуху хлопця мали перевести у в’язницю в Донецьку.
- З Криворізької військової частини нацгвардійцїв за весь час обмін – звільнили лише двох людей, - каже вона, - всі інші десятки воїнів – у полоні. В Україні їх рідні виходять на марші, щоб привернути увагу української влади та активізувати роботу з їх звільнення.
Живе у місті, яке любив її наречений
Коли гуманітарна ситуація в Миколаєві стала нестерпною – Росія позбавила місто всіх джерел води – Валерія, її мама та їхній кіт вирішили виїхати до Польщі. Вибір на Катовіце впав невипадково.
Валерія нагадує романтичну історію, яка сталася в Лондонському метро. Голосом Північної лінії тривалий час був актор Освальд Лоренс. Коли він помер у 2007 році, його дружина Dr Margaret McCollum щодня приходила на станцію, щоб почути записане його голосом у 1950 році повідомлення “Mind the gap" – обережно при виході, пам’ятайте про відстань між потягом та платформою. Коли транспортна компанія замінила цей голос на цифровий – то жінка попросила подарувати їй касету із записом. Почувши щемливу історію про кохання, компанія залишила голос актора на єдиній станції – поблизу будинку жінки.
- Я обрала місто для тимчасової евакуації невипадково, бо саме тут працював мій наречений перед службою в армії, - каже Валерія, - він дуже захоплювався Польщею, як люди тут налагодили своє життя. Шкодував, що Україна, поки бігала між заходом та сходом, втратила час на відбудову після розвалу радянського союзу. Ми мріяли, що приїдемо у Катовіце в нашу весільну подорож. Тепер я ходжу вулицями, про які чула з його розповідей, заходжу в електричку, якою він їздив на роботу, дивлюся на будинки, які йому подобалися – і відчуваю його присутність поруч з собою.
Валерія говорить, що Росія взяла в полон не лише її нареченого. Всі ці вісім місяців вона не відчуває себе повністю живою.
- Я неймовірними зусиллями волі змушую вчитися – завершую навчання на дизайнерку одягу, працюю на заводі. Решту часу шукаю будь-яку інформацію про коханого: гортаю групи, пишу запити, пишу тим, кого звільнили з полону. Часто просто лежу – і не хочу навіть вставати. Інколи молюся – лише б над ним не знущалися в полоні, не зламали його, не висмоктали його прекрасну світлу душу.
Дівчина каже, що навіть через відстань відчуває: її коханий живий та вірить в їхню зустріч.
