Наразі немає статистики щодо того, скільки військовослужбовців втратили зір через важкі поранення, отримані на війні, також немає такої офіційної статистики, скільки цивільних жертв втратили зір через війну. Втім точно відомо, що з початку широкомасштабного вторгнення кількість бійців з важкими пораненнями зросла в десятки разів, відзначили під час пресконференції на тему: «Реабілітація військових та цивільних з втратою зору. Досвід та реалії сьогодення».
В чому проблема
Станом на квітень 2023 року в Україні не було жодного реабілітаційного центру, де б допомагали повертатися до життя людям, які втратили зір через війну. Хоча мова йде про десятки, а можливо сотні, поранених, яких війна позбавила можливості бачити.
У слайдері — лише кілька військових, які останнім часом втратили зір через російську агресію. Часто поруч є лише рідні, які допомагають військовим адаптуватися до нового життя у темряві.
Перший знімок цивільної постраждалої російсько-української війни, який облетів весь світ, був зроблений у місті Чугуїв, Харківської області. На ньому закривавлене обличчя жінки, вчительки за професією, Олени Курило. Внаслідок вибуху російської ракети жінка отримала ураження очей. Одне з них фактично не бачить, інше потребуватиме тривалого лікування.
- Я сама не вірю, що змогла винести біль, втрату крові – та не загинути від розриву серця, - розповіла нам Олена Курило, яка не бачить тепер на одне око, - у той трагічний день все вирішила доля. Я могла бути в іншому місці. Могла уникнути поранення. Але спізнилася всього на 20 хвилин. Зібрала речі, присіла на диван, наче прощаючись зі своєю квартирою. А потім все було, наче в уповільненій зйомці. Я почула вибух та побачила, як навколо мене кружляють сотні шматків скла. Три вікна квартири, дзеркальна поверхня величезної шафи, дзеркало – все розлетілося у друзки. Частина з них впилася в обличчя та в око.
Олена Курило до та після поранення
У лікарні, куди Олену привіз чоловік, не знайшлося лікаря-офтальмолога. Хірург лише витягнув найбільші шматки скла, порадив заливати око антибіотиками та їхати на лікування до Одеси.
Однак ні в Одесу, ні в Харків Олена не змогла виїхати протягом тривалого часу. Однак виїхати вона змогла лише до Дніпра. Там жодна з клінік не взялася робити операцію. Дивилися, розводили руками – не нічим не зможемо допомогти, дуже складне поранення. Радили їхати в Одесу – хоча в березні 2022 року це було дуже небезпечно, або в Європу.
Історія Олени набула розголосу завдяки іноземним журналістам. Саме це дозволило жінці виїхати та отримати допомогу в одній з кращих офтальмологічних клінік Європи у Польщі. Завдяки серії операцій жінка бачить на одне око, інше час від часу ловить світло, але поки що так і не прийшло в робочий стан.
Під час інтерв'ю з Оленою Курило, Польща
Схожу історію Біляївка.City розповіли дві українки, які втратили по оку через війну.
40-річна Ксенія Тодорова з Одеси – капітан поліції. Ураження вона отримала під час виконання професійних обов’язків. Деталями ділитися не хоче. Коротко каже – “пів року тому стався вибух, а я опинилася в епіцентрі”.
34-річна Оксана Верещак з Київщини втратила око через ракетний обстріл села. Вона це зрозуміла вже через якийсь час, бо тоді загинув її 14-річиний син Сергій, поранення отримала 8-річна донька.
Зараз вони так само лікуються в Польщі, де їм мають поставити протези замість втрачених очей завдяки програмі канадсько-української місії. До неї жінки потрапили через Український МОЗ, що контактує з програмою.
Ксенія Тодорова та Оксана Верещак
Чи є рішення?
Перш за все людям потрібні лікування та реабілітація. Щодо лікування, то загальні поради та корисні посилання ми збирали в публікації про протезування, принципи звернення за допомогою – аналогічні.
Водночас варто розуміти, що сучасний розвиток медицини – не завжди може створити чудо. Людям варто вчитися жити у нових умовах, а родинам та суспільству підримати їх, позбавлятися від стереотипів.
Незряча людина може працювати, вести активний спосіб життя, подорожувати, створювати родини, займатися спортом. Навіть, якщо зараз медична галузь немає рішення для багатьох важких пошкоджень зору.
З повною втратою зору можна активно жити, роками переконують фахівці Музею у темряві “Третя після опівночі”, що мають осередки у Києві, у Львові.
У музеї, де гідами працюють незрячі люди, вони кожному дають змогу відчути себе людиною, яка втратила зір, однак дають надію: з цим можна жити.
Мета закладу – через різні інтерактивні формати (екскурсії, виставки, прогулянки, концерти, побачення у темряві) познайомити відвідувачів з життям незрячих та спростувати основні стереотипи, які сформувалися в суспільстві.
Налагодити життя в нових умовах
Обов'язково варто звернутися до програм з реабілітації, які пропонуються для осіб з інвалідністю по зору.
Завдяки зусиллям громадськості такі реабілітаційні центри почали з'являтися в Україні. Наприклад, програми пропонує громадська спілка "Всеукраїнської ліга організацій осіб з інвалідністю по зору "СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД".
Вони вчать здійснювати перші прогулянки містом без сторонньої допомоги, навчають працювати з програмами, які допомагають незрячим користуватися мобільними телефонами та комп'ютерами. Щоденні речі, які раніше люди з інвалідністю по зору робили автоматично, тепер вимагають зосередженості, сили та відданості. Щоб знову стати незалежними та самостійними потрібно здобувати нові навички.
Не втрачати віру в чудо: зір повернувся до українця через 30 років
Попри всі випробування ніколи не варто втрачати надію на чудо. Так сталося з українцем Сергієм Сидоренком, який втратив зір 30 років тому. Так само - під час війни, але в Афганістані. Він не любить про це згадувати, бо давно переосмислив участь іноземних військ у війні на території чужої держави. Каже, що з того часу прийшов до віри у Бога, та змінив погляди на багато речей в своєму житті. Розповідає, що все сталося внаслідок вибуху. Він бачив лише тіні предметів і людей у русі та світлі.
За час, який провів у темряві, Сергій не опускав рук та бажання жити. Він одружився, з дружиною народили двох дітей, а ще Сергій - призер Параолімпійських ігор та відомий спортсмен.
А ще своїм прикладом Сергій доводив, що навіть сліпота - це не вирок. Тому він ніколи не кидав спорт і тренував дзюдо.
У 1996 році в італійському місті Чітта-ді-Кастелло став бронзовим чемпіоном Європи. У 2000 році він вперше поїхав до Сіднея на Паралімпійські ігри. На наступній Олімпіаді в Афінах він, як і в Сіднеї, боровся за бронзу, але знову програв. Але вже в 2003 році він виграв золото і став чемпіоном світу на чемпіонаті в канадському Квебеку. Через п'ять років у Китаї, у 2008 році, він здійснив свою давню мрію, ставши призером Паралімпійських ігор. Після повернення отримав від Президента України орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Координатором «дива», як каже Сергій, була Вікторія Ласковська-Щур, голова житомирського товариства поляків України. Перед війною організовувала обмін хворими між Житомирським і Сілезьким госпіталями.
- У Бога немає інших рук, крім людських, щоб зробити чудо, - повторює пані Вікторія слова своєї бабусі. Вона чула багато хорошого про офтальмологів з Польщі. З 2014 року лікарі з Катовіце допомагають повертати зір українським бійцям, які постраждали на фронті.
Під час операції
– Коли я дізналася про історію паралімпійця Сергія Сидоренка, то вирішила йому допомогти. Сергій приїхав до Польщі разом з дружиною. Тут йому зробили кілька операцій - надскладних.
Саме у Польщі до 55-річного Сергій Сидоренко повернувся зір. Сергій вдячний за допомогу. Каже, що завдяки лікарям отримав нове життя. Зараз перед ним тривала реабілітація. Він не хоче багато говорити про своє щастя, щоб не наврочити. Зараз Сергію заборонено займатися спортом. Лікарі сказали йому, що такі навантаження протипоказані. Проте українця це не хвилює. Він щасливий бачити дружину, дітей. Він каже, що ніколи не втрачав віри, але ніколи не впадав у відчай, що сліпий.
Польські лікарі повернули зір українському паралімпійцю Сергію Сидоренку, який був незрячим 30 років. Катовіце, Польща, 23 грудня 2022 року
— Я маю час подумати про своє життя. У мене багато перемог, у мене багато успіхів і нагород. Найголовніше – у всьому залишатися людиною. Бог побачить і винагородить, каже він.
Наші воїни, або ж цивільні постраждалі заслуговують на максимально лояльне та підтримуюче суспільство. Ми вже маємо їх винагородити своєю підтримкою та захистом прав.
This publication was produced with the financial support of the European Union. Its contents are the sole responsibility of EU4IM’s beneficiary LLC IA Bilyayivka.Info and do not necessarily reflect the views of the European Union. Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю ТОВ ІА "Біляївка.Інфо" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
