Вже восьмий рік, як біляївчанка Марина Корецька не бачить світ – повністю осліпла. Попри усі випробування, вона має велику силу духу, а її любові до життя вистачить на цілий мікрорайон. Жінка обслуговує себе сама: готує, пере одяг, прибирає і навіть пече смаколики, якими пригощає сусідів. Розповідаючи про своє життя, вона продовжує використовувати слово «дивлюся». Бо має мрію – прозріти, щоб допомагати іншим. А ще вона медик з військовим званням сержант і дуже шкодує, що не може піти на фронт допомагати військовим.
Родом пані Марина з Казахстану. До Біляївки приїхала у 1976 році, коли їй було 16. Тут згодом вийшла заміж за місцевого хлопця. Народили з ним і виховали двох дітей, наразі має чотирьох онуків.
Двадцять два роки жінка пропрацювала медсестрою у Біляївській лікарні, найбільше - у дитячому відділенні.
Втративши зір - не хотіла жити
Проблеми із зором почалися в неї у 2000 році.
- Я давно носила окуляри, бо зір був поганий. Звикнувши, що зір не ідеальний, навіть не помітила вчасно, як одне око почало сліпнути. Все сталося швидко, - згадує жінка. - Тоді мені дали другу групу інвалідності, і я вже, на жаль, не могла працювати у лікарні. Проходила періодично лікування, але не дуже допомагало. А у 2015 році я осліпла на друге око. Лікарі сказали – це пожиттєво. І дали мені першу групу інвалідності.
Зізнатися, тоді я сказала, що не буду жити. Не хотіла бути тягарем суспільству. Але наша лікарка Наталія Ликова переконала в іншому, і я дякую їй за це.
У 2007 році пані Марина пережила ще одну важку втрату, пішов з життя чоловік - онкологія. Діти на той час були вже дорослі, жили окремо в інших містах. Опікуватися приватним будинком, городом їй ставало дедалі важче.
- Тоді діти запропонували поміняти будинок на невелику квартиру, де мені буде комфортніше. І я погодилась.
Марина Корецька, жінка, яка втратила зір
Як адаптовувалась до нового життя без зору
Живе жінка всі ці роки сама. Каже, що звикла і так їй простіше. Вже повністю адаптувалася. Усю домашню роботу виконує сама.
- В мене є гаряча вода, усі зручності, тож, сама перу речі, мию посуд, прибираю. Так, доводиться на одному місці віником десять разів водити, щоб точно все замести, і так само ганчіркою мити навпомацки, але це такі дрібниці, - пояснює вона.
Самостійно готує і їжу. Дуже любить тісто, випікати щось смачне у духовці і пригощати цим сусідів.
- Знайомі знають, що я і паски на Великдень печу. Як? Не знаю. Просто все у пам’яті тримаю, не поспішаючи, беру і роблю, - говорить жінка.
- Запитайте у сусідів, вони вам скажуть, як тітка Марина спече, ніхто так не спече смачно. Якось до мене завітала депутатка. Зайшла, а я в цей час біляші ліплю. Вона так дивувалась.
Жінка говорить, що з юності звикла працювати. Просто весь час сидіти на дивані не може. Тому така хатня щоденна робота для неї важлива. Вона точно знає, що і де в неї у квартирі знаходиться, сама все розставляє по полицям, шухлядам, куткам, і нічого не переплутає.
- Бог дає мені сили. Їсти приготую, посуд помию, а ще щось хочеться зробити, то шафу відкрию, речі передивлюся-поскладаю там. Я ще зранку зарядку роблю. А що? Нехай сліпа, а кривою ще бути не хочу, - з посмішкою розповідає жінка.
Єдине, що не може пані Марина, вийти сама на вулицю. Бо там машини, боїться. Але з цим допомагають сусіди.
- Сусідка заходить і питає, чи не потрібно мені щось у магазині. Заходить сміття забрати винести. А якщо треба, то разом прогуляємось вулицею або і в центр з’їздимо. Золота в мене сусідка.
Має пані Марина і друзів. Спілкується з ними телефоном. При чому телефонує їм сама, усі їх номери, а також дітей та онуків знає напам’ять.
Дивлюся новини про війну і плачу
Про все, що відбувається у світі, жінка дізнається з телевізійних програм.
- Не лише новини дивлюся, інколи і фільми, найбільше люблю різні програми про здоров’я, беру звіди багато корисної інформації, - пояснює.
Про війну, що росія напала на Україну, їй повідомила телефоном донька. Через деякий час вона з дітьми виїхала за кордон. Однак пані Марина не захотіла нікуди їхати.
- Кому я там потрібна сліпа? Тягар такий. Та й є люди, яким потрібніше, які без житла залишились. А в мене є дім. Я дуже люблю свою Біляївку. Вона для мене, як рай. Тиха, маленька, в ній є все необхідне, люди хороші живуть. Це моє місто до глибини душі. Тому я лишилась. А все інше, як Бог дасть.
До звуків сирен жінка звикла швидко, хоч спочатку, каже, було страшно. Вона розуміла, що не зможе нікуди спускатися, навіть якщо б і було сховище. Люди порадили їй, коли тривога, переходити хоча б до коридору і там сидіти у куточку.
- Нещодавно почула сильний шум, що летить щось потужне. Не бачу, але розумію, що це може бути. В той час я лише промовила вголос: діти, пробачте мені. Думала, що дійсно влучить ракета і помру.
Страшно, що росія робить. Подивлюся новини, потім сиджу плачу і п’ю пігулки від серця, бо болить. Дуже жаль людей. А допомогти їм ніяк не можу, хоч дуже хочеться. Лиш одне залишається – молитися, - говорить жінка.
Шкода не себе, а що не можу допомагати іншим.
Вірить пані Марина в українських захисників, називає їх найкращими, а офіцерів – найосвіченішими, тому у перемозі України не сумнівається.
- Я теж маю військовий квиток, проходила навчання, маю звання сержанта. І якби була зряча, пішла б на фронт. Не раз про це думала. Я сильна. Маю досвід, знання. Була б корисна. Шкода не себе, що не бачу, а що не можу допомагати іншим.
Не залишає жінка віру - прозріти. І ця мрія також пов’язана з її бажанням приносити користь.
- Як тільки це станеться, я одразу піду працювати. А свою зарплатню віддаватиму до дитячого будинку, - пояснює вона.
Сумує пані Марина за книгами, які вона дуже любила читати.
- Я колись брала у бібліотеці по 15 книг. Ввечері всі спать лягають, а я читаю і читаю.
Але найбільше сумує вона за онуками. Старших встигла побачити. Одного з найменших не бачила, але тримала на руках, і то, говорить, вже було велике щастя.
- Я задоволена всім. Щовечора дякую богу за допомогу, за хвороби і випробування. За все що в мене є, і за все, що немає.
Я не можу ні на кого ображатися. Мене поважають, люблять, і я люблю людей. А всі труднощі минуть. Нам усім зараз важко. Зізнатися, мені навіть соромно просити про допомогу. Бо є люди, які її більше потребують.
- Якось мені наснився сон, я його назвала розмовою з богом. Зі мною спілкувався незнайомий чоловік, і так мені хотілося з ним говорити ще і ще. Я уві сні йому кажу: хто ти, я тебе не бачу? А він відповів: зате я тебе, Марина, добре бачу. Після цього є у мене, дійсно, всередині відчуття, що всесвіт мене оберігає. Що я не одна. З Богом і добрими людьми.
