С - сироти. Російська-українська війна залишає тисячі українських дітей сиротами. Батьки гинуть на фронті, під ракетними обстрілами, але інколи - просто тому, що стрес змушує думати про інших, а не про власне здоров'я. Це історія - про трьох сиріт, які втратили маму, а зараз ними опікується родина тітки-біженки.
Не витримало серце
У 2020 році мама дітей, Марина приїхала до Біляївки з Донеччини, рятуючись від війни. Там вони жили під обстрілами, у підвалах. Тут, здавалося, знайшли прихисток, почали налагоджувати життя. Вже у грудні 2022 року Марини не стало. Раптова смерть - інфаркт у 32 роки. Не витримало серце. Це сталося за тиждень до Нового 2023 року.
- Це сталося на день народження мого старшого сина. А 23 грудня в свій день народження я її поховала. Натомість отримала цінний подарунок: Захара, Назара і Ангеліну, - ділиться Оксана Каламбет з Біляївки, - Я так і кажу дітям: ви не моє покарання, ви не ті, хто нікому не потрібен, ви - мій подарунок.
Сама Оксана, її чоловік та двоє дітей - теж біженці, які виїхали з Донецька. Вони знають, що довелося пережити їхній родичці під постійними обстрілами.
- Ми приїхали до Біляївки з дітьми у 2015 році, з Донецька, рятуючись від війни, - розповідає Оксана. – Нашому старшому сину тоді було дев’ять років, а меншому - сім. Сестра з дітьми залишалась там. На жаль, їм довелося пережили весь жах війни, вони знають, що таке запах пороху і крові. Вони жили у підвалах, під обстрілами. Не лише їхній дім, а вся їхня вулиця були зруйновані ворогом вщент. У 2020 році ми вмовили сестру переїхати сюди, заради дітей. Бо не можна, щоб вони жили у постійному страху і небезпеці, без нормальної їжі, тепла, не знаючи, що таке справжня радість.
Оксана допомогла сестрі знайти у Біляївці зйомну квартиру, діти пішли до школи. Деякий час, до народження найменшого сина, жінка працювала. І хоч були певні труднощі, життя налагоджувалось. Тут, на підконтрольній Україні території, далеко від східних кордонів, вона нарешті видихнула. Ніщо не передвіщало біди. І раптом таке горе.
Стати мамою для сиріт
- Я не хвилююсь, що діти можуть залишитись голодними, - каже Оксана, - ми люди не ліниві. З чоловіком у 2014 теж втратили все, що мали. Але тут знайшли сили, щоб розпочати все з нуля. Працювали, зібрали певну суму і ризикнули навіть під час війни відкрити свій маленький магазинчик. Зараз він усіх нас годує.
Один з викликів, називає жінка, дати порівну усім дітям любов і тепло.
- Для мене важливо, щоб те, що я вклала у своїх рідних дітей, в мене їх троє, таку ж любов дати і цим трьом дітям. Це не просто, але ми справимся.
- Мене запитують, як цю ситуацію сприйняла моя родина. Я сама спочатку сприймала це, як важкий хрест. Як бути: троє малолітніх дітей, плюс своя родина, немає, де всім жити. Але мій син сказав, що я прийняла наймудріше рішення. З чоловіком перші три дні ми просто мовчали, бо розуміли, що нас очікує. Але він не сказав "ні". Він сказав: ми їх заберемо і дамо все, що необхідне.
У них немає дому
Родина тітки опікується сиротами, але у них у всіх немає дому. Війна, розв'язана Росією, вкрала життя ще молодої жінки, зробила сиротами трьох дітей, і вона всіх позбавила дому. Сім років тому родину приютили теж у невеликому будинку родичі.
Станіслав Каламбет, чоловік Оксани, взяв на себе турботи щодо поховання та утримання дітей.
- Дякувати, у важку хвилину нас підтримали місцеві жителі, друзі, знайомі, і морально, і фінансово, - каже Оксана, - відгукнулися навіть люди з Узбекістану, з Америки. У світі є багато небайдужих сердець, і я вірю в їх доброту, вірю, що ця доброта врятує нас, допоможе виростити дітей, знайти нам всім свій власний дах над головою.
За словами Оксани, Стас почав стукати у всі двері, намаючись знайти необхідну допомогу. Почав писати скрізь, звертався до різних благодійників, організацій, фондів. Один з листів він направив і до американського фонду "Big Dreams Children’s Foundations". Через деякий час отримав від них відповідь. Виявилось, співзасновницею фонду є українка з одеським корінням Олена Макмєн. Так у родини з’явилась надія, що вони таки зможуть усі разом жити під одним дахом.
- Це взагалі диво, що Стас нас знайшов. Про нас в інтернеті обмаль інформації, хоч сам фонд працює з 2010 року, - розповіла Олена Макмєн. - Станіслава звернення за тиджень було перше. Він не написав, що трапилося, а прикріпив посилання на публікацію про їх ситуацію з сайту Біляївка.City. Ми її прочитали і зателефонували, щоб дізнатися, чим саме можемо допомогти.
Хоча фонд більше займається медичними питаннями, вони взялися допомогти родині. Вірять, що вдасться знайти кошти на будинок для сиріт та їхньої нової родини. Але ніхто не може виправити головного - повернути живою їхню маму.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
