Ф - фіксерка. Ніколетта Стоянова – 19-річна біляївчанка, яка навчається на факультеті журналістики Одеського національного університету, працювала фотокореспондентом на Суспільному мовнику, а від вересня минулого року - фіксеркою для іноземних медіа. До війни її портфоліо було наповнене атмосферними фото Одеси та околиць, мирними пейзажами, портретами, зараз в ньому багато похорон, втрат, руйнувань, горя, але й надії на перемогу.
Хто такі фіксери
Фіксери – це професія воєнного часу на межі журналістики та логістики. Вони допомагають з логістикою іноземним журналістам, іноземним знімальним групам, забезпечують супровід, базу контактів на місцевості, переклад, інколи, як Ніколетта, стають співаторами матеріалів.
На фото: Ніколетта Стоянова
Ніколетта згадує, що з дитинства не розлучалася з камерою. Спочатку знімала все на телефон, потім зрозуміла, що хоче працювати з більш професійною технікою. Фотографію називала працею душі та серця, яка може зупинити мить назавжди. Зараз свій талант використовує для фіксації воєнних злочинів проти України.
- Коли прийшла в штат Суспільного мовника в Одесі, то там помітили моє захоплення, запропонували бути саме фотокореспонденткою, - згадує Ніколетта Стоянова, - у вересні минулого року я пішла у вільне плавання.
Дівчина каже, що не змогла бути осторонь подій, бо історія твориться на очах. Зараз – на східному та південних кордонах. Специфіка роботи Суспільного не дозволяла часто виїжджати в інші регіоні, які на передовій, бо там є свої редакції.
- Окрім того, через свій вік зіткнулася з ейджизмом. Коли були якісь відрядження, то мені часто говорили – тобі тільки 19 років, ти замолода для таких ризиків – попроси дозволу на поїздку в батьків. Тому я вирішила піти у вільне плавання та переїхати до Києва. У мене там чимало друзів-журналістів іноземних ЗМІ, яким треба була моя допомога як фіксерки.
Ніколетта каже, що її батьки давно змирилися з тим, що вона ухвалює власні дорослі рішення. Однак деякий час оберігала їх від зайвої інформації, щоб не турбувати.
Знімальна група Суспільного у Затоці
- Варто розуміти, що в країні, де триває війна, немає абсолютно захищених місць, - каже Ніколетта, - ти можеш бути поруч з лінією фронту, за вибухами чути, що артилерія працює досить далеко, до тебе не долетить. А можеш лягти спати у власному ліжку в тилу – і не прокинуться, бо на голову впаде ракета.
Для того, щоб працювати фіксеркою та загалом в умовах бойових дій Ніколетта пройшла кілька навчальних тренінгів з безпеки, які організовували європейські медійні організації для українських колег. Тоді сформулювала для себе декілька основних правил: жоден кадр, матеріал не вартий чийогось життя; слухати військових, які супроводжують, зосереджуватися на своїй роботі, а не на вибухах, за жодних обставин не панікувати – бо паніка змушує ухвалювати неправильні рішення.
- Я весь час дивуюся здатності психіки адаптуватися, - каже дівчина, - в Одесі мені здавалося, що страшно чути сирени, потім, коли побувала в Миколаєві, де постійне відлуння обстрілів – зрозуміла, що сирени це не страшно, а страшно тут. Все пізнається в порівнянні. З часом до всього звикаєш.
Діти грають у війну, Одеса, березень 2022
Найважчі кадри – з похорон цивільних та військових
Під час роботи на Суспільному.Одеса, згадує Ніколетта, навесні та влітку вона відзняла більше 20 поховань. Це були спочатку військові – жертви обстрілу під Миколаєвим, коли вночі росіяни підірвали за наводкою місцевого прокурора військові казарми. Потім поховання цивільних жертв війни – мешканців причорноморського узбережжя, яких Росія вбила ракетами.
- Перший місяць-два – наша редакція була в якомусь хаосі, оскільки сюди переїхали Херсонська та Миколаївська філії, - згадує Ніколетта, - але коли почалися прильоти по інфраструктурі: Тірас, Затока, Маяки, Рив’єра, ми почали виїжджати на місця. Перший час це все сприймалося відсторонено, як картинка. Не вірилося, що це все насправді відбувається з нами. Ми звикли у фільмах до картин гіперболізованого насилля. А тут за кілометр нормальне життя в Одесі, а ти стоїш за місці руйнування. Є приліт, є загиблі, є зруйновані будівлі. Було складно, але нам забезпечували підтримку психологів. Ти просто розумієш, що з цим варто жити, якщо ти живий. В якийсь момент приймаєш, що це реальність. Розумієш, що є ворог, що можливі отакі наслідки його дій, що він хоче тебе знищити, це може статися з ким завгодно. Всі думають, що його це не торкнеться, але варто розуміти – це може торкнутися кожного.
Поховання військового з Одещини
Своїми найважчими кадрами Ніколетта називає похорон родин: у Сергіївці, де поховали чотирьох загиблих, родини з Тірасу, в якій загинуло все покоління жінок: бабуся, її донька та маленька дівчинка – онука та донька.
Чоловік ховає доньку та дружину, які загинули від авіоударів
- Усі кадри, що фіксують військові злочини, важливі, - каже фотографиня, - але ці були найскладніші, бо тоді приходить усвідомлення, що це війна на знищення нас як нації. Ось це – загибель мирних цивільних – це ціна нашої перемоги, нашої боротьби. Це безцінні життя, чиїсь всесвіти, які згасли, бо комусь захотілося перекроїти карту світу.
Також важливими називає кадри з Сергіївки, куди приїхали одразу після вибухів. Тоді подих війни відчули на Одещини.
Наслідки обстрілів у Сергіївці
-Тоді зафільмували людей, матраци, речі, дитячі іграшки у крові, - каже Ніколетта, - все, що люди могли врятувати – це дітей, тварин. Вони розуміли, що лишилися без дому, але були щасливі, що живі.
Розбір завалів після ударів у Сергіївці
На передовій в об’єктив потрапляє страх втратити Україну
Разом з колегами з іноземних медіа Ніколетта була однією з перших у звільненому Херсоні.
- Мені здавалося, що в Херсоні до війни, як і в Одесі, були якісь проросійські наративи, - каже Ніколетта Стоянова, - але в Херсоні після звільнення всі люди, яких я зустрічала, ну, можливо, 95% говорили зі мною українською. Люди, які пережили окупацію, вони щасливі були навіть на 10-14 день. Брали автографи у військових, виходили на головну площу, пригощали військових цукерками. Вони зрозуміли, що це таке – життя з Росією. Для них краще було помучитися – зрозуміти, що їх дім зруйнований, але вони можуть відбудувати його. Головне, що в Україні.
Разом з колегами Ніколетта брала інтерв’ю у десятків людей. Вразило те, що херсонці постійно говорили, що ми з росіянами – різні.
- Один 70-річний дідусь мені сказав: я думав, що вони люди, що ми слов’яни. А воно то виявляється, що ми зовсім інші слов’яни, ми інші, ми різні, ми не схожі. Ми не зможемо жити разом. Бо наші цінності – воля, свобода, індивідуальність, свобода слова та мислення – для них є прямою загрозою.
На передовій фронту, каже Ніколетта, знову згадуєш, що все пізнається у порівнянні. Коли були в Миколаєві – то там не було ані світла, ані води. Вони не могли прийняти душ три дні. але люди щосили тримаються за Україну.
- А потім повертаєшся в Одесу, і о, круто, є вода та світло, можна помитися. А хтось живе в окопах, можливо, бачили умови Бахмута? Тому сперечатися, кому зараз гірше – це грати на руку ворога. Ми багато віддали – невинних життів, дітей, цивільних, військових захисників – щоб зламатися.
Фото Ніколлета Стоянова
Роботи Ніколлети з передової фронту використовують не лише іноземні медіа, а й Офіс Президента України, щоб показати світову всю правду про війну.
Світ має знати правду про війну
У жовтні 2022 року в рамках регіональної конференції «Медіа під час війни» у Тбілісі (Грузія), організованої проєктами Ради Європи в Грузії, Азербайджані, Молдові та Україні, відбулася фотовиставка #OntheFrontlineOfTruth "Російська загарбницька війна проти України: робота журналістів". Мета виставки - привернути увагу до злочинів, скоєних Росією проти медіа та журналістів, а також показати надзвичайно небезпечні умови роботи журналістів в Україні. Серед робіт були й фотографії Ніколетти Стоянової.
Працюючи з іноземними журналістами, Ніколетта відзначає, що для багатьох війна в центрі Європи є до кінця незрозумілою. Люди, які були в Афганістані, в Сирії, в інших гарячих точках не усвідомлюють, з яким ворогом, з якими руйнуваннями щодня доводиться боротися українцям.
Журналісти дивляться на руїни торгового центру в Одесі
- Дуже багато залежить від особистості журналіста та його поглибленості в тему, розуміння контексту, - каже Ніколетта Стоянова, - але інколи виникає враження, що люди не до кінця усвідомлюють всю небезпеку перебування в Україні. У мене була ситуація з журналісткою, яка 4 роки прожила в Афганістані, і їй здавалося, що вона все знає про війну – але, виявилося, що тут все не так. В таких ситуаціях, коли журналісти не слухають порад та приймають рішення на свій розсуд – куди їм йти, як вчиняти, слухати чи ні прес-офіцера – для фіксерів це серйозний виклик.
В дім жінки влучила ракета, а вона вижила. Зустріч з онучкою
Трапляється, каже Ніколетта, що приїжджають упереджені журналісти із західних медіа, які мають свою картинку в голові. Вони шукають підтвердження тільки цим фактам, але не хочуть складати об’єктивну картину. Але світ має знати правду. Фотографія, відео, історії від простих людей – це змога донести цю правду до світу в найпростіший спосіб. Бо війна пройшлася по кожній долі, по кожній людині – навіть не завдавши їй фізичного болю.
- Для мене особисто війна викристалізувала мрію – я хочу стати військовим кореспондентом, - каже Ніколетта Стоянова, - фіксерка – це перша сходинка до цього. Війна та побачене – вже змінили мене. Мої колеги-воєнкори кажуть, що той, хто працював на війні вже не зможе працювати як журналіст мирного часу, десь у мирних медіа. Можливо, буду висвітлювати конфлікти в інших точках планети. Бо якщо ти висвітлював якісь гострі соціальні теми, ти вже не зможеш висвітлювати якісь буденні речі: виставку в музею, чи якісь такі штуки. Бо виникатиме внутрішній конфлікт, що ти не робиш щось дійсно важливого.
Але найбільше Ніколетта Стоянова хоче висвітлювати тему відбудови України. Бо після того, що українська нація пережила – їй треба буде багато часу та зусиль, щоб відболіло та відродитися.
Фото зроблені Ніколлетою Стояновою для Суспільне.Одеса
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
