Артему днями виповнилося 22 роки. Однак цього разу довелося святкувати День народження в бліндажах та окопах. Понад рік він вірно служить державі. Наразі захищає Батьківщину на запорізькому напрямку. Про свою службу він розповів Біляївка.City.
Народився Артем в Білгород-Дністровському районі. Там жив разом з мамою, а в 6-му класі переїхав до батька в Біляївку. Тож закінчував навчання вже в Біляївській першій школі. Вчителі кажуть про нього: спокійний та сором’язливий, добре вчився. Однокласники іноді дразнили “занудою”, бо завжди сидів подалі від усіх і ніколи не приймав участь у хлоп’ячих розбишацьких витівках. Хто б міг уявити Артема в ролі військового?
Після закінчення школи юнак шокував усіх рішенням не вступати до жодного інституту або університету.
- Така система не для мене, - каже Артем, - я не бачу сенсу витрачати чотири роки, щоб отримати диплом заради галочки. Час – цінний ресурс. І я гадаю, що його можна використати більш ефективно, ніж протирати штани на парах за батьківські кошти.
Найголовніше, до чого прагнув хлопець – стати більш самостійним та незалежним. Через це він вирішив докорінно змінити життя і переїхати в Київ.
- По приїзду я підробляв кур’єром та охоронцем, активно вивчав англійську, фінанси, проходив курси з IT на YouTube. Мріяв реалізуватися як особистість в столиці, проте влітку 2021-го плани змінились.
До армії прийшов, бо розумів: війна неминуча
Ще зі школи Артем цікавився історією та політикою, спостерігав за ситуацією в країні та світі. Десь за 9 місяців до повномасштабного вторгнення зрозумів, що війна неминуча.
- Я не став чекати, коли мені надішлють повістку, - каже хлопець, - а сам прийшов до військкомату, добровільно вступив на строкову службу. Таким чином я хотів виховати в собі витривалість, прокачати дисципліну і тайм-менеджмент та згодом підготуватися до можливого збройного конфлікту.
Аби точно не жалкувати про своє рішення, напередодні Артем склав список бажань і пообіцяв собі встигнути виконати всі до армії. Йшлося не про якісь захмарні мрії, а про банальні зустрічі з рідними та друзями, яких давно не бачив, або відвідування місць, де ніколи не бував. Це допомогло у майбутньому звільнитися від постійних думок про “гражданку” та сфокусуватися на виконанні військових задач, пояснює хлопець.
24-го лютого був у наряді
Влітку 2021-го року Артем вступив до лав НГУ. Побратими його прозвали Бамбулою за його зовнішність – високий, спортивний, але іноді трохи незграбний. Спочатку ніс службу в Одесі, а з листопада минулого року його відправили до Запоріжжя. Там він і зустрів 24-те лютого.
- Все почалося з ранкової тривоги, - згадує Артем, - хоча тоді я ще не усвідомлював того, що трапилось. Якраз стояв у наряді КПП, коли почув гуркіт винищувача та відлуння перших вибухів. Тіло почервоніло від рівня адреналіну. Всі почали тікати до сховища, але я залишити пост не міг. Мій обов’язок – регулювати рух військових та транспорту, я дав присягу його виконувати за будь-яких обставин. Тож довелося просто змиритися з думкою, що наступний “приліт” може бути по нашій частині, і максимально сконцентруватися на виконанні завдань.
Наступного дня Артема з побратимами відправили на ймовірну точку висадки десанту.
- Це була звичайна дорога, - розповідає юнак, - ми почали обкопуватися та готуватися до появи противника. Я копав якомога глибше, бо уявляв як БПЛА чи літак почне нас бомбардувати. Але, на щастя, цього не сталося, а десант до нас так і не дійшов.
Коли загроза минула, хлопців відправили на блокпост поблизу аеродрому. Там вони все будували з нуля.
- Посеред поля у сильний мороз та завірюху ми рили окопи та облаштовували бетонні огорожі. Розставили лише одну невеличку палатку, в якій хоч якось могли зігрітися. Було важко, але нас підтримували місцеві жителі. Вони приносили їжу, одежу, батареї, ліхтарі. У такі моменти ми особливо відчували єдність нашого народу, розуміли, що це все недарма. Завдяки простим українцям ми мали можливість сконцентруватися на своїй головній задачі - ретельній перевірці громадян. Адже щохвилини ми могли зустрітись з ДРГ, яких ми неодноразово перехоплювали. Результат залежав від того, хто з нас був більш підготовленим.
Без цензури: що вразило до глибини душі
- Найбільше мене вразило, коли на початку війни через нас щодня проїжджали тисячі біженців. Це були цілі колони потрощених машин з розбитим склом та безліччю подряпин від уламків: забиті легкові автомобілі, евакуаційні автобуси, швидкі. Людям довелося тікати з-під обстрілів. Хтось отримав поранення, а хтось назавжди втратив близьку людину.
Юнак каже, що окремі епізоди війни назавжди закарбовуються в пам’яті. Завжди з ним. Для нього таким стало фото маленького хлопчика, який помер внаслідок влучання рашистської ракети. Він був дуже схожий зовні на молодшого брата Артема. Тож, хоча військовий вже звик бачити “фото без цензури”, ця світлина його зачепила до глибини душі.
- Звісно, не забуваються й сильні обстріли. Якось все навкруги почало сильно тріщати, - розповідає хлопець, - це нас гатили касетними ракетами з РСЗО. Я тоді був найдалі від укриття, біг, пригнувшись, по відкритій місцевості, бо іншого вибору не було. Довкола падали різні ракети, в тому числі X-22, але, дякувати Богу, жодна не зачепила. Тепер той день для мене як точка відліку часу, коли мені дали друге життя.
Ризик і адреналін
- Війна мене сильно змінила, - каже Артем, - я навчився цінувати життя і, одночасно, перестав боятися смерті. Зрозумів, що у найкритичніший момент, коли є загроза загибелі, найкраще, що я можу зробити - це взяти себе в руки, сфокусуватись на задачі і ефективно боротись за своє життя. Емоції більше не впливають на мої дії, я відкидаю геть погані думки та страхи. А ще - не намагаюсь знайти мотивацію, вона короткочасна. Вірю, що тільки дисципліна приведе нас до Перемоги.
Вже понад рік юнак не був вдома. Тож мріє лише про одне: щоб скоріше закінчилась війна, і він нарешті став вільним. За час перебування в армії Артем не раз серйозно налаштовувався стати снайпером, але все ж таки прийняв рішення після Перемоги повернутися до столиці та продовжити рух до своїх цілей. А ще - відправитися в похід у Карпати, як колись у дитинстві з туристичним гуртком. Каже, що єдине, чого йому буде бракувати – це ризику і адреналіну, адже на війні він до цього звик. І поки не знає, як бути без цього в мирний час. Однак вірить, що в нього буде насичене життя та багато занять, які не дадуть сумувати. Головне - здобути Перемогу!
