За мрію 70-річного путіна та його прихильників реанімувати людожерську недоімперію під назвою "срср" гинуть діти, віддають здоров'я, життя молоді захисники та захисниці. Юні хлопці та дівчата, які мають вчитися, пізнавати світ, любити, народжувати дітей – знаходяться в окопах, ризикують життям, бо знають заради чого вони це роблять – заради рідної України. Вони – продовжувачі боротьби, яку розпочали на початку XX століття бійці УПА, середній вік яких, до речі, теж був 18-22 роки. Всі співрозмовники казали: ми хочемо завершити цю споконвічну боротьбу нашою перемогою. Не передавати цю боротьбу далі, нашим дітям.
Американський фантаст Роберт Крейн у 1953 році написав роман "Пурпурові поля", в якому описав фантастичний сюжет. Світ опинився на межі загибелі після ІІІ-ої світової війни. На межу знищення його поставило покоління людей дорослого віку, а рятувати його довелося юним хлопцям та дівчатам. Через це було ухвалено рішення усунути людей, старше 35 років від участі в управлінні держави. Їх відправляли на пурпурові поля – що там, не відомо, але звідти ніхто не повертається.
Про те, як за мрії старшого покоління повернути минуле, примарну велич, захистити свої гроші та вплив, загарбати більше благ розраховуються діти та юні солдати писав Ремарк в романі «На Західному фронті без змін» у 1929 році.
Сьогодні це відбувається знову. І якщо з російського боку – це виключно загарбницька війна, яка хоче повернути старе, ціною руйнування теперішнього, тисячів життів, сотень міст, цілої країни. То українські хлопці та дівчата – змушені захищати право бути собою, право жити в своїй країні вільними людьми, право на існування країни, в якій вони народилися та виросли. Вони захисники та захисниці своєї України.
Далі їхні монологи.
Мене звати Оксана, мені 19 років
Я – кулеметниця.
Коли мене питають, чому ти тут, на фронті, я відповідаю коротко: «Хочеш жити у вільній державі – борись за неї». Я хочу і борюся. Вірю, що якщо ми всі об’єднаємося – то разом виженемо ворога з української землі та більше ніколи не допустимо до наших терен. Адже ми – нащадки князів Київської Русі. Нашими предками є козаки. У нас тече волелюбна кров. Як не скорилися століття тому, так і зараз боротимемося до кінця.
Звичайно, розуміння, що моє місце на фронті, приходило поступово. Спочатку я закінчила військову кафедру, приєдналась до добровольчого формування Івано-Франківської територіальної громади, а вже потім вступила до ЗСУ.
Чомусь всі думають, що служба – це дуже важко, але насправді до всього швидко звикаєш: і з різнокаліберною зброєю працювати, і в некомфортних умовах жити, і дислокацію за дислокацією міняти. Не можна звикнути лише до втрати побратимів. Ці люди за час служби стали мені рідними. І коли хтось гине, це дуже боляче. Важко підібрати слова.
Чи змінила мене війна – так. Стосовно характеру, то я стала більш різкою, жорстокішою та суворішою. Швидше бачу сутність людей, їх замисли та плани. Війна розбила рожеві окуляри. Я зрозуміла, що немає сірого, є біле й чорне.
Після перемоги я планую працювати над відбудовою України. Хочу, щоб наша країна якнайшвидше повернулася до попереднього економічного рівня, а згодом і кращого. Відчуваю це своїм обов‘язком. Впевнена, якщо кожен працюватиме на благо Батьківщини, то після перемоги ми швидко надолужимо всі можливості.
Головне – єдність. Разом ми виграємо цю боротьбу!
Мене звати Артур, мені 23 роки
Я навчався в Біляївській загальноосвітній школі №3. З 2019-го року підписав контракт у Збройних Силах України. Наразі захищаю Україну на Херсонському напрямку.
24-те лютого я зустрів у наряді. За 3 години до початку наступу була подана бойова тривога, а вже о 5-тій ранку перші ракети влучили в аеродром, де ми знаходились. Словами не передати ті емоції, коли ти не знаєш, чи залишишся живим через хвилину. Але то був лише початок...
Реально страшно стало, коли орки прорвали оборону Херсона. Нас повідомили, що колона вже рухається на Миколаїв, і треба йти їх зустрічати.
З тих пір щодня нас засипають всім, чим тільки можна: від C-300 до градів, смерчів і ураганів. І єдине, що радує – це те, що ми зупинили їх саме тут. Тож я можу бути спокійним за своїх рідних та друзів з Одеси й Біляївки.
Війна мене дуже змінила. Найбільше я почав цінувати Час і проживати кожну мить, ніби останню. Адже на фронті ми ризикуємо щохвилини і не знаємо, хто звідси повернеться.
Проте я свято вірю, що вже скоро нас чекає вільне і щасливе майбутнє, без рф на карті світу.
Дякую усім, хто підтримує мене та щодня наближає День Перемоги.
Слава Україні! Перемога за нами!
Мене звати Дмитро, мені 21 рік
До війни я працював тренером-інструктором в пейнтбольному клубі. Стати на захист своєї держави я хотів одразу. Однак, під час вторгнення рф до України бажаючих вступити до рядів армії було багато. Тож мене прийняли лише через 2 тижні після початку наступу. Для мене було не важливо, в яку структуру правопорядку я потраплю, хотілося просто бути корисним для своєї країни в цю скрутну хвилину.
Наразі я захищаю нашу державу на Миколаївському напрямку. Стою на 2-й лінії оборони. Дистанція від нас до ворога близько 8 км. Звичайно, у нас не так погано, як у хлопців і дівчат на нулі, але іноді теж нелегко приходиться. Головне, я точно знаю, заради чого я тут. Я воюю за незалежність України та за всіх наших людей, де б вони не знаходилися: в Україні чи за її межами.
Найважча ситуація для мене була більш моральна, ніж фізична. Одного разу снаряд впав близько 40 м від мене, і на диво мене не зачепило уламками.
Що дійсно радує на війні – це наша згуртованість і злагоджена робота. Ми працюємо професійно і не даємо ворогу перепочити.
Стосовно того, чи змінила мене війна – не знаю. Сім'я інколи говорить, що став трохи знервованим – можливо, так і є. Однак, я вірю, що після Перемоги все повернеться на свої місця: я піду на свою стару роботу, продовжу навчання і буду радіти життю, як і раніше.
Наприкінці лише хочу нагадати, що, на жаль, війна ще триває, і що Перемога залежить від кожного з нас. Я вдячний усім, хто допомагає волонтерам зі збором продуктів, спорядження та інших необхідних речей для ЗСУ. Ви облегшуєте нам роботу, а ми гарантуємо вам ефективність!
Слава Україні – смерть ворогам!
Мене звати Тетяна, мені 22 роки
Автор фото Т.В.
Я – бойовий медик.
Піти на фронт мене змусило бажання бути корисною і зробити внесок в спільну перемогу. Звісно, за період війни я змінилася: стала відповідальнішою і зосередженішою, адже прийшло розуміння, яка відповідальність на мене покладена.
Найважче на війні переживати втрати. Це просто не передати словами. А от найлегше, мабуть, коли ти вже осмислюєш пророблену роботу і бачиш результати, відчуваєш підтримку близьких людей за спиною і розумієш, що все було немарно.
Поки я ще не думала, що буде зі мною, і як я реалізую себе після перемоги. Однак, я точно знаю, що вона скоро настане. Тож щодня роблю все аби наблизити цю мить!
Слава Україні! Разом до Перемоги!
Мене звати Іван, мені 24 роки
До 2019 року я був звичайним студентом. Після коледжу пішов в армію на строкову службу, в 2020 році виявив бажання служити за контрактом.
Вже давно я замислювався над тим, що повномасштабна війна неминуча. Конфлікт на Сході зайшов у глухий кут, і я розумів, що росія так просто не зупиниться. Тож готувався.
З першого дня повномасштабного вторгнення я стою на захисті країни. Разом з побратимами зустрічав орків у Чонгарі (на кордоні з окупованим Кримом), потім у Мелітополі, наразі несу службу на Херсонському напрямку. Мене вразило, що орки взагалі не дотримуються правил війни. Нічого святого для них немає. Бачив багато, але найстрашніше, безумовно, це смерть. Дуже прикро розуміти, що деяких своїх друзів я вже не зможу побачити, поговорити з ними за чашкою кави або пограти у футбол. Загарбник вбив їх.
Війна мене дуже змінила, але не зламала. Вона навчила брати відповідальність і цінувати речі, на які колись було байдуже.
Я вдячний за підтримку рідним та всьому українському народу, яку я щодня відчуваю за спиною. Обіцяю завершити справу до кінця і не залишити цей тягар своєму молодшому братові та друзям. І щиро вірю, що вже скоро настане той момент, коли я зателефоную своїй коханій і скажу: «Ми перемогли!».
Я ніколи не здамся!
Мене звати Ігор, мені 23 роки
На початок війни я служив у ЗСУ за контрактом вже майже 2,5 роки. До служби в армії працював в Одеському Міжнародному аеропорті на посаді інспектора з авіаційної безпеки.
23 лютого я вже знав, що вночі буде вторгнення. Я засинав з думками, що прокинусь о п'ятій ранку. Так воно і сталося. Але, на жаль, не від будильнику, а від вибухів. Я швидко одягнув форму, взяв заздалегідь зібраний рюкзак та побіг до своєї частини під палаючим небом. Звичайно, було страшно. Руки тряслись, я відчував слабкість та запаморочення. Здавалося, що коли я добіжу до своєї частини – на її місці залишиться лише стовп диму. Але все обійшлося. Перші дні були морально найважчими. Ми з ранку до вечора готувалися до оборони берега на випадок висадки десанту під Одесою. Вночі спали на підлозі під землею. Одного разу я прокинувся посеред ночі від того, що привезли хлопців з нашої частини, які виконували завдання в іншому населеному пункті в Одеській області. Туди влучила ракета, вбила командира моєї служби та покалічила інших побратимів. Страшно було від думки, що наступного разу на їх місці можу опинитись я.
Однак, сильніше за страх лише наш незламний бойовий дух, який підпитує підтримка всіх українців, розуміння, що ми стоїмо за свій народ, за свою Україну. На відміну від русні, нами керує віра і любов, бажання захистити рідних, а не злість та ненависть, бажання вкрасти, загарбувати чуже. З перших днів війни зі мною пліч-о-пліч моя кохана дівчина, вона щодня усіляко підбадьорює і допомагає. Вона і є моїм стимулом і мотивацією. Я пообіцяв їй, що не підведу.
Окремо хочу подякувати всім, хто з перших днів війни забезпечував нас харчами та речами першої необхідності. Завдяки волонтерам ми мали змогу сконцентруватися лише на виконанні завдань. Я переконаний – з такою народною підтримкою у орків точно немає шансів.
Перемога вже близько!
