Колись від історій жінок, які ставали матерями в окопах під час Другої Світової, стигла кров у жилах. Російсько-українська війна змусила наших діток робити свій перший вдих у бомбосховищах, укриттях, підвалах лікарень. Щоб зберегти вагітність, матері виїжджали за кордон, деякі народжували передчасно, бо пережили стрес, нерідко - без допомоги медиків. На щастя, частині жінок все ж вдалося виїхати кудись або стати мамою у відносно спокійному місці. Серед них - мешканка Біляївки Світлана Матвійчук. Наша редакція познайомилася з дівчиною на початку війни. Коли вона шукали медикаменти для військових. Потім наші шляхи знову перетнулися: Світлана хотіла здати кров пораненим бійцям і просила дізнатися, чи можуть це зробити вагітні. Ми розпитали у Світлани, як їй вдавалося бути такою активною під час вагітності і найголовніше: як це - стати мамою під час війни.
Світлана Матвійчук стала мамою вдруге 12 вересня. Її хлопчик побачив світ у стінах пологового відділення Біляївської багатопрофільної лікарні. Про те що їх сім’я стане більшою, вони з чоловіком дізналися напередодні Нового року. Всі були неймовірно раді цій звістці, особливо діти – чотирирічна донька Настя та двоє чоловікових дітей від першого шлюбу.
- Найстарший наш Єгор давно просив "зрівняти" кількість хлопчиків і дівчаток у сім’ї, - жартує Світлана. Чоловік навпаки - хотів ще одну доньку. Але Настя одразу сказала, що у животику братик, і звати його буде Сашко. Так і сталося.
До декретної відпустки Світлана працювала диспетчером на Одеській залізниці
Коли почалася війна, малюку було всього декілька тижнів. Попри прогнози, жінка до останнього не вірила у повномасштабне вторгнення. Тривожна звістка прийшла із дзвінком – чоловіка, який працює начальником локомотивного депо станції "Одеса-Сортувальна", терміново викликали на роботу. В Одесі тоді вже пролунали перші вибухи.
- Я дивилася на нього і не могла зрозуміти, що коїться. Мабуть, відмовлялася вірити, що розпочалася війна. А потім увімкнула телевізор, і підтвердилося найстрашніше.
З перших днів родина Світлана в один голос наполягала на тому, аби вона брала дітей та виїжджала. Чоловік, переживаючи за найдорожче, радив дружині їхати до Болгарії. Кликала до себе і хрещена мати дівчини, яка живе у Паланці. Світлана пообіцяла рідним, що якщо буде загроза, вона одразу евакуюється. Хоча зізнається, що десь всередині точно знала, що її малюк побачить світ саме у рідній Біляївці. Тут вона відчуває себе у безпеці.
- Мені пропонували народжувати в Одесі, у другому пологовому будинку. Я відмовилась. У нас спокійніше, а раптом що – схоплю дитину і буду бігти додому. Та й лікарні нашій довіряю - мої перші пологи приймала Тетяна Іванівна Постолатій. Я не уявляла, як народжуватиму у когось іншого.
Гроші на відпустку пішли на забезпечення військових
Ще одним аргументом на користь того, щоб залишитися в Україні – це залишитись, щоб допомагати, говорить Світлана. У Біляївській громаді тоді стояла потреба із устаткуванням роти охорони, яку створили з резервістів, і яка відповідала за порядок на території громади. Люди активно увімкнулися у цей процес, і Світлана була серед них. У медсанчастині жінка дізналася, що військовим потрібні аптечки та ліки.
- Я з двома іншими волонтерками Галиною Халимоник та Оксаною Касаткіною приїхали, щоб допомогти сортувати медикаменти. А сортувати виявилося нічого. Із того, що було - бинти, вата і ще якісь дрібниці. Ми тоді знайшли хлопця, який був в АТО, і він нам продиктував, що має бути в індивідуальному наборі солдата. Галина разом з Андрієм Крачковим поїхали шукати аптечки, а я – ліки.
У громаді тоді якраз тривав збір коштів, і волонтери одразу запропонували Світлані покрити з них витрати на ліки. Але вона відмовилася. Говорить, що були інші важливі потреби, які потрібно було вирішити – амуніція, спецодяг, ті ж аптечки.
Світлана з донькою та чоловіком
- Були кошти, які ми з чоловіком збирали на відпустку. Планували вперше у житті поїхати на відпочинок за кордон, якраз перед війною обирали, куди саме - до Туреччини чи Єгипту. Летіти збиралися у березні, ця подорож була моїм подарунком на день народження. А коли усе почалося, люди жертвували останнім, щоб забезпечити армію. Ми також без вагань вирішили, що ці кошти будуть нашим внеском у перемогу.
Але знайти необхідні медикаменти виявилося не так просто, пригадує Світлана. У Біляївці вона "спустошила" усі аптеки, в одній – ледве не прийняли за наркозалежну, коли попросила весь анальгін, який у них був. Довелося навіть показувати список та чеки з інших аптек, щоб запевнити провізора, що ці ліки потрібні не їй.
Далі вийшли на Одесу, але там була інша історія – аптеки та склади не встигали поповнювати запаси, бо потреби у препаратах для військових були значні. Знайти необхідні ліки Світлані допомогли її колеги-залізничники. Через них вдалося вийти на склади у Львові та Вінниці. Там вони скуповували усе, що могли дістати, і потягами передавали до Одеси.
Світлана не рахувала загальну суму, яку вона витратила на ліки. Зберігся лише один чек на 67 тис. гривень
- Також мене скоординували з мешканкою Біляївки - Анною, яка знаходилась в Польщі і звідти передавали посилки з медикаментами та гуманітарною допомогою. Я забирала вантаж і везла нашим військовим.
- Їду якось з повною машиною ліків. Зупиняють на блокпосту і питають що це? А я розгубилася, кажу - ліки хлопцям. А сама думаю – раптом конфіскують? А я ж своїм везу. На щастя, все обійшлося, показала чеки, і мене відпустили.
Скільки довелось тоді витратити, Світлана не пам’ятає. Один із рахунків, який зберігся в її сумочці, був на суму 67 тисяч гривень. Волонтерка відверто зізнається, що ні про що не шкодує, головне, щоб діти росли під мирним небом і мали щасливе дитинство, яке у них прийшли відбирати.
Тривоги повітряні та душевні
Тривожні місяці, на які припала вагітність, Світлана намагалася прожити якомога спокійніше, щоб не нашкодити малюку. Хоча абстрагуватися не завжди виходило. Після страшних кадрів з Маріуполя, на яких батьки плачуть над загиблою дитиною – каже, що перестала дивитися телевізор. Попросила чоловіка переповідати новини. Страшно ставало, коли десь поруч лунали вибухи, від цього вже нікуди не сховаєшся.
- Як відчуваю, що накриває – беру в руки ганчірку і займаюсь прибиранням. Це мій метод боротися із тривожністю та депресією. У когось це прогулянки на свіжому повітрі, відпочинок, творчість, а в мене – трудотерапія. Так себе заспокоюю.
Донька Світлани - Настя, відвідує танці. Разом з іншими вихованцями вони наготували для захисників смаколики
Менше ніж за два тижні до пологів Світлана ледь не стала донором крові для військових з Херсона, яких доставили до Одеси.
- Для мене не стояло питання – здавати чи не здавати. Лише чи дозволяється це робити вагітним, і чи роблять забір для бійців у Біляївці. Їхати в Одесу на такому терміні все-таки було ризиковано. Зателефонувала до нашої лікарні, там сказали, що такої потреби немає. Але взяли мої дані та поставили у резерв. А наостанок дуже здивувалися, як почули, що мені через тиждень народжувати.
Наїлася кавуна і поїхала за синочком
На появу малюка чекали усієї родиною. У безпечному місці облаштували ліжечко, як каже Світлана, - подалі від вікон та протягів. Термін був на 9 вересня, але синок не квапився.
- Напередодні пологів мені захотілося кавуна та винограду. Ще жартували, що тепер з почуттям виконаного обов’язку можна їхати у пологове. Як у воду дивилися. О першій ночі ми вже були у лікарні.
Світлана говорить, що усе пройшло добре. Лише сирени затьмарювали відчуття абсолютного щастя. Страшно ставало від того, що ти не можеш забезпечити своїй дитині цілковиту безпеку, каже жінка. Попри це, не шкодує, що вирішила залишитися у Біляївці.
- Навіть чоловік якось сказав: як добре, що ти нікуди не поїхала.
Світлана сподівається, що так буде і надалі. Вірить у перемогу України і найбільше у житті бажає, щоб діти приходили у цей світ не під звуки вибухів та сирен, а матусі насолоджувалися материнством і ростили свою малечу під вільним українським небом, у своєму Домі.
Фото у публікації - з архіву Світлани Матвійчук
