Родина Стремедловських з Миколаївщини. Їх село Садове з початку березня і досі знаходиться під окупацією. Коли російські військові почали чинити там свавілля, родина спакувала сумку, рюкзак і з трьома маленькими дітьми виїхали, не знаючи, куди саме. В їхньому будинку тепер живуть окупанти. Сама родина знайшла прихисток у Біляївці. За словами Ірини, матері дітей, тут їм добре, тихо і спокійно, але щодня діти ставлять одне і те саме питання: коли вони знову повернуться додому.
Вони везли з собою смерть
Село Садове належить до Горохівської громади, яка майже вся окупована. Це Снігурівський район, де пролягає траса Миколаїв-Херсон. Коли російські військові окупували Херсон, цією трасою вони йшли на Снігурівку та Миколаїв.
- Колони йшли безперестанку. Одного дня це тривало з 9 ранку і до 6 вечора. Стояв страшенний гул, що охоплювала паніка, - згадує Ірина.- Техніка уся була велика і страшна. Солдати, які сиділи на техніці, стріляли у повітря. Все це бачили, чули діти. Я проплакала тоді годину, не могла заспокоїтись. А діти дивились на мене, питаючи: мамо, що не так? Як я їм могла все пояснити, щоб не налякати. Чоловік заспокоював, що вони ж нікого не чіпають. Але ми розуміли, що вони везуть. Вони везли смерть.
Світло зникло у селі 11 березня, не було також водопостачання і зв’язку. Магазини, які були у селі, розпродали товар за тиждень від початку війни і зачинились. За продуктами родині та їх односельчанам доводилося їхати до найближчого міста – Херсону.
- Іншого виходу не було. Ми мусили їхати через шість російських блокпостів, щоб купити хліба. І не факт, що ти його назад довезеш. Бо окупанти теж їсти хочуть. Вони не відбирали продукти силою. А запитували, чи не хочемо ми їм віддати хліба. Знаєте, коли таке питають і при цьому на тебе дивляться три автомата, то ти хочеш-не хочеш, а віддаси той хліб. Бо вдома живих батьків чекають троє дітей.
Після перевірки на блокпосту вони лицемірно підбадьорювали: «щаслівава путі, бєрєгітє себя». Це так огидно. Хотілося відповісти: жила до цього і не треба було себе береги, а ви прийшли, і зразу з’явилась потреба, - говорить Ірина.
Інколи, за її словами, за хлібом доводилося їхати в сусіднє село і стояти в черзі за двома хлібинами з 9 ранку до 15.00. Але що таке 2 хлібини для родини з 5 осіб?
Деякий час хліб привозив у село один з підприємців зі Снігурівки. Віз 400, половину в нього забирали окупанти. Згодом у хлібзавод поцілилв снаряд, і поставка хліба припинилась. Але окупанти змусили жінку-підприємницю з іншого села привозити хліб і деякі продукти з Херсону.
- Страшно було думати, що не буде що їсти. Спекти хліб ми не могли, бо не було світла, газу теж нема, балон ніде було заправити. Готували їжу на плиті, яку топили ще, бо погода у березні була прохолодна. Зараз знаю зі слів сусідів, вони потім готували їжу на подвір’ї на вогнищі.
Родина Стремедловських, фото 2021 року
Боялися засинати
Через присутність окупантів, ворожої техніки Ірина з чоловіком заборонили дітям виходити навіть за калітку.
- Діти звикли, що раніше ми ходили гуляти на майданчик, у парк, разом скуплялися у магазині. А в одну мить все змінилося. Було страшно випустити дітей погратися навіть біля двору. Бо не знали, в який момент будуть їхати російські солдати. Задля веселощів вони могли просто стріляти у повітря з автоматів, такі розваги були. Тому діти весь час мали сидіти вдома, а у разі небезпеки знали, що треба тікати у погріб.
Хоч батьки намагалися убезпечувати дітей від переживань, страху, останнього уникнути не вдалося.
- Моєму старшому 10 років. Він в мене дуже самостійний. Світла вже тоді у нас не було, пізня ніч, а він не хотів лягати спати. Казав, що просто боїться засинати, бо раптом вже не прокинеться.
А у найменшої доньки страх і досі. Нещодавно вона почула літаки у небі, низько летіли, це були наші, але вона злякалась, прибігла, аж труситься вся. Плаче і питає: мамо, що робити, куди ховатися?
Дорога в нікуди
З кожним днем свавілля окупантів ставало все більше. За словами Ірини, вони почали відбирати у селян машини, техніку, частіше стали стріляти задля розваги, заходили у будинки і вимагали їжу та алкоголь. У сусідів забрали генератор, а щоб люди не могли втікти, зайшли з городу і з подвір’я, оточили.
- Це було страшно, бо вони могли робити, що хочуть. І здоровий глузд підказував, що треба їхати, заради дітей. Бо більшість мешканців села на той час вже повиїжджали.
Вони зібралися за пів дня і виїхали о 6-й ранку 8 квітня. Їхали колоною з 12 машин. Усі - з дітьми.
Ірина була впевнена, що їх вимушена подорож триватиме кілька тижнів. З речей вони взяли лише спортивну сумку з деяким одягом, рюкзак з дитячими зошитами та іграшками. І ще в один рюкзак вона спакувала усі сімейні фотографії, адже на них було все їх щасливе життя.
Куди саме їхати, родина не знала. У них не було родичів в інших регіонах, які б їх чекали чи могли прийняти.
- Ще до виїзду я зв’язувалась зі своєю подругою. Для цього треба було вилізти аж на горище і чекати у назначений час дзвінка. Вона виїхала на три дні раніше і розповіла про село Федорівка під Миколаєвом. Казала, що там живуть гарні люди. Тож, ми з чоловіком вирушили туди. Там і зупинились. Все було добре, але роботи не було.
Згодом, за словами жінки, трапилось диво - чоловіку зателефонували з його колишньої роботи. Як виявилось, підприємство, на якому він працював, теж виїхало з окупації і відкрило свій філіал у Біляївці. Фірма займалась вирощуванням помідорів та виготовленням томатної пасти. Збирали робочих, які також евакуювалися. Чоловік поїхав перший, а потім, коли знайшли житло, забрав до себе родину.
- Коли ми приїхали у Біляївку, перше, що діти запитали: мам, а ми більше нікуди не будемо переїжджати? І я пообіцяла, що звідси ми поїдемо лише додому.
Щодо власного будинку, то дивитися за ним, годувати курей, собаку і кота Ірина попросила свою сусідку, яка не хотіла виїжджати. А за кілька тижнів вона зателефонувала і повідомила, що до залишених будинків почали заселятися окупанти.
- Вона телефонує і говорить, що до сусідки у будинок заселяються російські солдати. А я, як передчувала, кажу їй: поріж моїх курей, нехай вам буде, а не їм. І дійсно через два дні вони заселилися і до нас. Потім мені казали, що меблі з нашого будинку виносили, навіть дитячі ліжка. І зараз ворог ще в нашій хаті.
Родина Стремедловських з Миколаївщини, фото 2021 р
Школа, друзі, кіт
Не зважаючи на те, що родина виїхала, навчатися діти продовжують у своїй рідній школі – дистанційно.
- Усі три вчительки, які навчали дітей, залишились в окупації. Одна з них, синова, нещодавно написала у нашу групу повідомлення з привітанням дітей, що вони перейшли у старшу школу, і що вона сподівається, що вони усі скоро зустрінуться. Я не могла стримати сліз, - ділиться Ірина. - Ми планували невеликий випускний, хотіли зробити віньєтки, але...
Разом з тим є і гарні новини. У нашій школі змогли організувати дистанційне навчання. Хоч дітей будуть навчати не їх вчителі, але ті, яких вони знають, які змогли виїхати. І діти дуже задоволені, що зможуть бачити і своїх однокласників, і знайомі обличчя вчителів.
Подружка Ірини, яка залишилась в селі, розповіла їй, що окупанти складали списки, в кого діти лишились, і сказали, що буде руська школа. Але вони, звісно, туди не збираються.
Ірина говорить, що дуже сумують діти за друзями. Деякі з них лишились в окупації, і діти весь час запитують батьків, чи відомо їм щось про них.
Найменша донька дуже сумує за своїм котиком-улюбленцем. Його не забрали, бо думали, що їдуть не надовго, тому залишили на сусідку.
- Якось ввечері донька спитала, чи не може сусідка нам котика передати. А потім помовчала і запитала: мама, а руські солдати не з’їли нашого кота? Не знаю, звідки в неї такі думки з’явилися. Але в такі моменти дуже важко щось пояснювати і обіцяти.
Переосмислення
Ірина говорить, що до Біляївки вони з дітьми деякий час звикали. Бо вони люди сільські, а тут місто, все більш жваво, багато людей і машин. Прийняли їх тут тепло.
- Перше, що зробили діти, коли приїхали сюди, пішли гратися на дитячий майданчик, гасали там більше двох годин. Настільки вони скучили за такими простими дитячими радощами.
Живе родина у приватному будинку, де є навіть невелике господарство. Ірина говорить, що у них є все необхідне.
- За цей час ми переосмислили усі цінності. Дуже жаль будинку, всього нашого майна. Адже ми старалися, тягнулися. Роками наживали добро, робили ремонти. Родина і дім були повна чаша. А потім раз, і в одну мить ти цього вже не маєш, - ділиться жінка. - Коли окупанти з будинку меблі вивозили, я плакала. А чоловік заспокоював. Мовляв, пусте, дивись, все найцінніше біля нас. І це дійсно так. Усі рідні поруч, є дах над головою, тихо, не боїшся заснути, є що їсти. Багато людей не їдуть з окупації, бо не можуть залишити своє майно, хату. Але ми вже зрозуміли, воно того не варте. Все можна знову набути, окрім життя.
