Ми продовжуємо розповідати про досвід українців, які через війну з російськими окупантами почали шукати тимчасовий захист в інших країнах. Одна з них - Ольга Кибукевич. Наразі разом з донькою вона переїхала до Британії. До цього більше місяця жили в Молдові. Ольга розповіла, чому прийняла рішення виїжджати. Яким чином шукали житло, де знаходили важливу інформацію, в яких умовах живуть зараз, і чому обов’язково планують повернутися додому.
Дорога з дому. Молдова.
- Коли 24 лютого пролунали вибухи по всій Україні, першому я зателефонувала брату. Він тоді працював за кордоном, колись служив в АТО. Ми з ним завжди все обговорювали. І зараз було нагальне питання: що робити? Він порадив збирати речі та слідкувати за новинами. Сказав, що потрібно забирати дітей: мою доньку, його дружину та їх двох дітей, мою сестру та її сина та всім їхати до родичів на Івано-Франківщину.
Я почала збиратися, але у новинах повідомили про вибух у Львові. І їхати я передумала, натомість направилась до мами у Біляївку, де вже збирала речі моя невістка Настя. Сестра навідріз відмовилась кудись їхати, тоді вона проживала у Миколаєві.
Того ж дня ми вирішили виїхати з країни. Я домовилась зі знайомим з Молдови, щоб він прийняв нас п’ятьох, і ми вирушили у путь. Виїжджали на моїй машині через Нові Трояни - там не було черги. Приїхали до Молдови 25 лютого. Там нам допомогли - знайшли будинок, дали їжу та всіляко підтримували. Потім я ще поверталась в Україну, щоб вивезти своїх знайомих з дітьми. Але мої мама і сестра так нікуди і не поїхали.
У Молдові я потрапила у ДТП. Відремонтувати авто не було можливості, бо не було запчастин. І я вирішила зайнятися волонтерством. Все було офіційно. Разом з іншими людьми ми організували збір та передачу гуманітарної допомоги до Одеси.
На жодні соціальні виплати чи допомогу я не претендувала, бо вірила, що ось-ось і все закінчиться, і ми поїдемо додому.
Зараз же в Молдові на державному рівні організували допомогу біженцям з України. Всіх ставлять на облік, таким чином у людей є можливість отримувати допомогу як в грошовому вигляді, так і продуктами харчування. Медичне обслуговування безкоштовне. Також діти можуть відвідувати садочок та школу.
Ось декілька корисних посилань, які можуть знадобитися тим людям, які планують шукати прихисток у Молдові.
- Про гарячі лінії для українців у Молдові та вся важлива інформація щодо житла, послуг, медицини тощо: https://dopomoga.gov.md/
- Як отримати ідентифікаційний номер у Молдові: https://moldova.mfa.gov.ua/
- Ще одне корисне посилання з інструментами та інструкціями: https://www.sylnishi.com/
- Інформація про грошову допомогу українцям у Молдові: http://surl.li/bypkg
Переїзд до Британії
Мій брат, про якого я згадувала на початку, загинув. Він повернувся до України, щоб захищати її від ворога. Після цього все, що я хотіла, це вивезти свою дитину якнайдалі, у безпечне місце. Я не дуже довго вибирала. Ключовими факторами стали знання англійської і те, що Британія знаходиться далеко. Однак потрапити до Британії виявилось не так просто, як до Молдови.
Уряд країни розробив спеціальну схему. Детально про це можна подивитись за посиланням. Спочатку потрібно знайти спонсора, який дасть вам приміщення для проживання (це може бути кімната в будинку, де проживають британці). Після того як ви знайдете спонсора, треба заповнити анкету та підтвердити, що до 1 січня 2022 року ви постійно проживали на території України.
Я реєструвалася самостійно, тому, коли приїхала у країну, не знала багатьох речей. Наприклад, про безкоштовну сім-картку, безкоштовний проїзд перших 48 годин. Тому раджу реєструватися через дівчат-українок, які створили спеціальну групу підтримки переселенцям з України у телеграмі: https://t.me/oporasponsor. До речі, в заявках я бачила і наших біляївців, які хочуть потрапити до Британії.
Діставались до Британії ми літаком, це три години літу з Молдови. Проте у тій групі телеграм "Опора" можна знайти безкоштовні потяги, що відвезуть з Європи до Британії. Шлях не був важким. Важко було тільки на душі, адже розумієш, що це дуже далеко від дому.
В Британії ми з 10 квітня. В мене ніколи не було проблем з подорожами. Завжди, їдучи до іншої країни, хотілось довше відпочивати. Зараз все інакше. Таке відчуття, ніби тебе розірвали на частини. Сказати, що хочеться додому - нічого не сказати.
З одного боку – це безпека дитини, яка сьогодні пішла до школи тут перший день, а з іншого - немає розуміння, що ж робити далі.
Знаю, що багато хто з українців, які приїхали до Британії, хочуть тут залишитись. Для багатьох - це шанс. Для мене - це просто пауза. Я поставила своє життя на паузу, механічно виконую те, що треба, і на тому все. Немає внутрішнього бажання щось робити, шукати роботу. Хоч це потрібно, оскільки життя тут дуже дороге.
Про життя у Лондоні
Ми з донькою живемо у Лондоні. Тут кількість велосипедів, самокатів, певно, більша, ніж авто. Британці дуже економні. Вони економлять на опаленні, воді. Наприклад, для поливу використовують дощову воду. Сміття вони сортують, а до одягу ставлення дуже просте. Мені здається, що можна навіть у піжамі вийти на вулицю, і на тебе ніхто не зверне уваги.
Поживши тут не як турист, для себе відмітила, що наша Україна насправді набагато краща. Хоч є і моменти, за які дуже болить.
Медицина. В Україні можна отримати консультацію лікаря за лічені дні, в Британії ти можеш до року чекати, поки лікар прийме тебе;
Навчання. В Україні у нас більшість хочуть отримати вищу освіту. Тут же вища освіта не у всіх. Але якщо ти вивчився, наприклад, на сантехніка, то ти працюєш ним все життя. У нас, на мою думку, такого немає, є якась свобода вибору.
Бюрократизм. Коли ще хтось скаже, що в Україні бюрократія, хай звернуться у Молдові чи Британії за будь-якою довідкою. У Британії, наприклад, всі довідки приходять тільки поштою. Чекати потрібно від 2 до 8 тижнів. За два тижні мені не прийшла жодна.
Податки. Це моя найболючіша тема. В Молдові, наприклад, навіть у звичайному таксі видавали фіскальні чеки. Можливо, Молдова не взірець для прикладу, але навіть там всюди є фіскальні апарати. Щодо Британії - це навіть не обговорюється. А найболючіше те, що наші співвітчизники, які живуть тут роками, сумлінно сплачують податки, бо за це тут штрафують. Вони хвалять Британію, що тут високий рівень життя. Але тут же самі розповідають, що за 200 доларів купили в Україні сертифікати ковід. А зараз, коли в державі війна, наприклад, зерновий ринок майже весь пішов в тінь та продається за готівку.
Я не знаю, що ще має статися, щоб ми зрозуміли, що, окрім нас, нікому ми – українці не потрібні. Ми маємо навести лад в нашій країні та не ставати дикунами, коли повертаємось додому.
Рівень життя. Мінімальна заробітна плата тут 10 фунтів за годину. Оренда житла - 1000 фунтів на місяць. На продукти - 500 фунтів, комунальні та інші платежі - ще десь 600 фунтів. Тому в основному грошей бракує. Наші українці винаймають житло спільно з кимось, працюють без вихідних. Мова про тих, хто поїхав з України більше 10 років тому. Це я говорю за своїх знайомих. Вони стверджують, що саме в Британії вони відчувають, що живуть. Я ж вважаю, що до війни жили ми. У нас був час і на працю, і на відпочинок. Ми були на своїй рідній землі, і якщо щось не подобалось - могли сміливо про це сказати.
Я з нетерпінням чекаю на перемогу, коли закінчиться війна та ми з дочкою зможемо повернутись додому. Вірю, що все буде Україна!
