Через російських окупантів в Україні продовжують гинути мирні жителі. Це змушує жителів навіть відносно спокійних регіонів замислюватися над можливістю виїхати у більш безпечне місце, зокрема і за кордон. Щодо останнього, то часто шлях туди виявляється довгим і складним. Яким він був у багатодітної родини з Біляївки, нам розповіла Ольга – мати трьох малолітніх дітей. Наразі вона з дітьми вже повернулася додому у Біляївку. Але погодилась поділитися власним досвідом, як виїжджали, планували маршрут, де шукали житло, які важливі моменти треба враховувати, щоб не стати заручником ситуації. Які висновки зробили для себе, і чому вирішили через місяць повернутися додому.
Коли розпочалася війна, і мешканці з територій бойових дій почали масово виїжджати до Західної України, за кордон, Ольга з чоловіком вирішили не поспішати. Адже у Біляївці та області ситуація була відносно спокійна.
За словами жінки, не можна сказати, що вони не думали про виїзд, але зупиняло те, що обоє з чоловіком мали роботу. Тут живуть їх батьки, які одразу попередили, що нікуди не поїдуть. До повітряних тривог діти вже майже звикли. Але вирішальним стали новини про звірства окупантів на Київщині. І тоді чоловік наполіг брати дітей і їхати.
Як виїжджали, з ким і куди
- Ми чітко знали, куди їдемо. У Німеччині знаходились родичі з дітьми, які виїхали туди у перші дні після обстрілів Київщини, де вони жили. Вирушили ми на своєму авто, вшістьох: я, троє дітей і подруга зі своєю дитиною.
Німеччина - це країна, де дуже піклуються про дітей та літніх людей. Оскільки у нас було четверо дітей, це було актуально.
З речей брали лише найнеобхідніше. Щось тепле і щось легке. І це правильно. Адже, як виявилось, волонтери за потреби надають одяг і для дітей, і для дорослих.
Найважливіше – це гроші і документи. Останні мають бути у порядку. У нас у всіх були закордонні паспорти, навіть у найменшої чотирирічної доньки.
Зараз перетин кордону спростили, в’їхати можна і з українським паспортом. Але потім, коли ви захочете повернутися додому, вас можуть не випустити без спеціальних документів. Наприклад, у Болгарії це пасован. Через відсутність бланків для виготовлення такого документу, це стало проблемою для багатьох українців, які й досі не можуть виїхати додому. Наші документи дозволяли нам знаходитись за кордоном 90 діб і без проблем повернутися назад.
Гроші. Варто сказати, що долари у країнах Євросоюзу "не ходять". Переважно, євро. Можна, звісно, обмінювати, але це невигідно і не завжди є така можливість. Гривня потрібна для того, щоб купувати бензин і їжу на шляху до кордону. Але ми користувалися українськими банківськими картками Visa або Master Card і у Європі. При безготівковій оплаті такими картками гроші просто конвертували. Тобто гривневою карткою Visa ми розраховувались на заправках, у кафе і магазинах без проблем. І добре, коли є гроші у гривні на карті. Лише на маленьких ринках просили готівку у валюті.
У Євросоюзі є платні дороги. І потрібно перед виїздом купити спеціальні талони -віньєтки. Вони є на митницях, заправках.
Ось так виглядають віньєтки для платних доріг
Потрібна також страховка на машину - зелена карта. Без цього у Європі можуть бути проблеми. Ми купили страховку вже у Рені. Підказали митники. Тому треба не соромитися і запитувати у них, волонтерів, поліції про всі тонкощі перетину кордону, що необхідно мати і зробити. Все це вони зазвичай пояснюють.
Хвилювалися щодо кількості пасажирів. Адже місць у машині п’ять, а нас – шість. На пункті пропуску нам зауваження зробили, але поставились з розумінням і пропустили.
Навігатор, Інтернет – перші дороговкази і помічники у прокладанні шляху
Якщо їдете своїм авто, дуже важливо мати навігатор та мобільний інтернет. В мене пакет контрактника Київстар, тому інтернет був завжди. А от у дітей, подруги, у кого звичайний - зникав.
Щоб дістатися необхідного місця, я використовувала гугл-карту і прокладала маршрут. Але все поетапно. Заходила на гугл-карту, наприклад, відмічала, місто Галац і кінцева точка Будапешт. І карта прокладала маршрут. Дивилась, де і які складнощі, де знаходиться митниця, пункти пропуску, скільки країн треба пересікти, скільки це часу. Бо, можливо, якщо шлях задовгий, треба скоротити або зупинятись на ночівлю.
Можна закачати і офлайн карту. Але онлайн краще, бо видно, де затори, де об’їздні дороги, аварії тощо. Такі ситуації – це плюс година-дві шляху. А навігатор все фіксує і відправляє об’їзними дорогами. До визначеного часу шляху через навігатор треба додавати ще дві години. Бо він не враховує зупинки, митниці. І завжди слідкуйте, щоб був повний бак бензину.
Як прокладати шлях з допомогою карти і навігатора
Як пролягав шлях
Виїжджали ми з України через КПП Рені, далі на Галац Румунія, потім Угорщина, Австрія і кінцевий пункт був Німеччина місто Гейдельберг. Виїхали 12 березня, а дісталися до Німеччини 15 березня. Я їхала по 8-10 годин. З мінімальними зупинками на заправках і поїсти - 30 хвилин, щоб ще до сутінок діставатися до населених пунктів.
На пунктах пропуску нам щастило, найбільше доглядали на молдавському кордоні, близько години стояли у черзі.
У Румунії ми дісталися Галацу і звернулися до волонтерів, на митниці. Вони допомогли знайти місце для ночівлі. Можуть або поселити у гуманітарному житлі (у спортзалах, великих приміщеннях на зразок казарми тощо), там дають і їжу. Якщо хтось хоче більших зручностей, то волонтери підказують, де можна переночувати, знявши номер за гроші у готелі. Нам вони допомогли забронювати номер.
Ось такі пункти для ночівлі пропонують волонтери
Наступна зупинка була в Угорщині у Будапешті. Завдяки знайомим з України забронювали номер у готелі, і ми там переночували.
Але шукати місця ночівлі можна через Booking. Там є розділ - житло для українців зі знижкою. І багато готелів надають ці знижки. Тобто треба обрати, яка країна, яке місто підходить. Але треба це робити наперед. В той час, коли прокладаєте маршрут. Тобто зупинились у Будапешті, і дивитесь, як будте їхати, і чи треба знову ночувати десь.
Німеччина, де жили
Ми знали, що нас чекають у Німеччині у місті Гейдельберг, і нам буде, де заночувати. Якщо вас не чекають, то за допомогою можна звернутися у волонтерські центри. Але треба бути готовим до того, що можуть поселити у казармах, спортзалах, монастирях. Можуть підселяти у родини. У Німеччині це часто практикують. Тобто якщо вам захочеться більш кращих умов проживання, то треба шукати за власні гроші житло. І зробити це нелегко, бо українців там вже багато.
Ми жили у Гейдельберзі 10 днів. Жили на околиці, на дачі, яку нам надали люди. Там нас зареєстрували. Треба обов’язково звертатися до поліції і робити тимчасову реєстрацію, це задля безпеки. Якщо ви живете в готелі, то власники дають бланки для такої реєстрації.
Хоч нам пропонували жити на дачі, скільки треба, ми розуміли, що господарі приїздитимуть сюди родиною. І це трішки гнітило, що ми людей турбуємо.
Місто Гейдельберг, де жила родина
Безкоштовне тимчасове житло не убезпечує від інших витрат. Адже треба купувати їжу, засоби гігієни тощо. Ціни у Європі у 2 рази вищі за наші. А якщо врахувати, що гроші ви тут не заробляєте, а лише витрачаєте, то запас швидко вичерпується.
Щодо соціальних виплат. Якщо ви оформили тимчасовий захист, то ви маєте право на медичну страховку, діти - право на освіту, ви - право на роботу, соціальну виплату і соціальне житло. Але не треба розраховувати, що гроші виплатять одразу. Поки ми були у Німеччині, ніхто з тих, хто приїхав раніше за нас, виплати ще не отримав. І ніхто не знає, коли вони будуть. Бо бюрократичні процедури у Європі ще гірші ніж в Україні. Так, дають безкоштовно мобільні картки, поки безкоштовний проїзд на трамваї. Але все це - до 31 травня. Що буде далі – ніхто не знає. І ця невизначеність - лякає.
Тому, перш ніж брати такий захист, а його пропонують оформити навіть на митниці, я б радила вивчити, що говорить закон щодо цих питань. Наприклад, треба чітко розуміти, чим відрізняється біженство від тимчасового захисту, які закони і правила у цій країні, чи готові ви їх виконувати.
Перед тим, як обирати країну, поцікавтесь, яку допомогу там надають. Чи підходить це вам. Якщо вирішите залишитись, поки діє програма тимчасового захисту, треба буде шукати роботу. Але з нею без знання мови складно. Про свою вищу освіту там забудьте. Переважно вакансії – це сфера обслуговування, майстри б’юті сфери, працівники в готелі, кафе, ресторанах. У Болгарії були пропозиції – офіціанти, покоївки, посудомийки, і зарплата - до 400 євро за 8 годин. Але щоб жити достойно там - цього замало.
На скільки б ви не залишились, треба поважати правила країни. Розуміти, що тебе прихистили на чужині, і треба бути вдячним. На жаль, ми були свідками, коли українці поводились не дуже гарно. Влаштовували конфлікти через їжу, яку надавали безкоштовно, або скаржились на некомфортні умови проживання. І їм нагадували – хто вони, чому тут, і завдяки кому.
Переїзд до Болгарії
У Німеччині було гарно, але дуже далеко від дому. І ми рішили переїхати ближче – у Болгарію у Сонячний берег. Там тепліше, і є море. Воно заспокоювало і давало відчуття дому.
Заздалегідь у Болгарії ми забронювали квартиру. Зізнатися, ціни для пересічних українців не підйомні - по 500 євро на місяць. Тому ми вирішили скористатися підтримкою, яку надає для українців країна - безкоштовний готель і безкоштовне харчування. Можна одразу піти до волонтерського центру, і там вас розселять у готель. Але ми самі шукали підходящий, і знайшли. У Болгарії ми прожили ще два тижні.
Ось так підтримують українців в Європі
Чому вирішили повернутися
Ми довго думали, чи потрібно брати тимчасовий захист. Бо, якщо виїжджати, як від нього відмовитись, письмово чи усно. І чи можна буде його отримати пізніше, наприклад, в іншій країні. Якщо доведеться знову шукати прихисток. Питань багато, а відповідей на них нема.
І в день, коли була наша черга оформлювати тимчасовий захист, ми вирішили повертатися додому.
Є люди, яким дійсно нема куди повертатися, їх міста, будинки розбомбили. Але у нас же є дім, і вдома рідні люди. І у нас нема бойових дій. Ти розумієш, що треба їхати додому, працювати, підтримувати економіку, витрачати кошти там.
Знайомі говорили нам: та відпочиньте. Але це не відпочинок. Ми не можемо ходити на екскурсії, подорожувати, почуватися щасливими і безпечними, коли у рідній країні війна. Присутнє відчуття провини. Бо читаєш новини, що відбувається, і морально ти неспокійний. Рідні залишились там, а ми - тут. І все це привело до рішення поїхати додому і бути корисними там.
Діти готові були їхати навіть вночі, лиш би скоріше. Назад ми поверталися через Румунію на поромі. Але знову ж таки – прокладали маршрут, щоб встигнути на пором.
Діти зараз кажуть, що більше нікуди не поїдуть. Що вдома – найкраще.
Не будемо брати для порівняння Австрію, Німеччину - там все, як з картинки. Але от щодо Румунії, Болгарії, Молдови, там все не так яскраво, мальовничо, затишно, як у нас. У нас і архітектура гарніша. Там навіть соціальний рівень мешканців подекуди значно нижчий.
В Україні, коли їхали назад, не могли намилуватися краєвидами рідними. Скучили за повітрям навіть.
Який висновок зробили
Це був важкий, а цінний досвід. Все - заради дітей. Якби не вони, я б нікуди не їхала. Впевнена, що у кожного, хто виїхав за кордон, буде своя власна історія. У когось щаслива, у когось складна, у інших невдала. Тобто обставини, які дозволяють нам побути в іншій країні, родині, змушують людей дуже переосмислювати своє життя. Тому хтось повертається, хтось бачить для себе нові перспективи і залишається.
Варто подумати тисячу разів, чи варто їхати так далеко. Якщо є контактна особа, друзі, рідні, які там живуть і допоможуть, то це чудово. Але в іншому випадку це буде справжній КВЕСТ і лотерея. Треба бути готовим до всього, особливо до незручностей.
Важливо не панікувати і знати, що з будь-якої ситуації можна знайти вихід. Ви зможете знайти підтримку, насамперед, через волонтерів.
Треба у містах за кордоном знаходити центри для біженців. Є зараз багато Інтернет спільнот. На Facebook або у Telegram можна просто набрати: українці в Болгарії, українці в Німеччині чи вказати конкретну назву міста. І ви знайдете ці групи. Там учасники пояснюють і розказують, куди їхати, як і де знайти ночівлю тощо. Ми також долучались до цих груп і багато інформації використовували звідти.
До речі, завдяки таким групам і цій вимушеній подорожі тепер маємо контакти знайомих у всьому світі. Адже найважливіша підтримка – це люди.
