У дитинстві, надивившися телевізора з “Міжнародною панорамою” (я 1978 року народження), боялася звуків літаків вночі. Все переживала, що американці прилетять та скинуть бомбу на Совєцькій Союз. Хто б знав, що в 21 столітті я буду боятися російських ракет і бомб.
Евакуація
24 лютого. Все проспала - встала вже о 6.30, щоб збирати дітей до школи. Про вторгнення дізналася навіть не пам’ятаю, звідки. Хотіла відправити дітей на уроки. Подруга телефоном накричала на мене: “Катя, яка школа. Збирай речі, ми виїжджаємо о 14.00” Я не могла сприйняти цю інформацію. Вона в мене тупо не лізла. На дивані валялися документи у файликах, діти спали (в школу я їх так і не відправила).
Відчувала себе панікеркою весь час: коли побігла з чоловіком до нотаріуса, коли складала якісь продукти в дорогу, перевіряла весь час документи: чи все взяла? (звісно, не все - вирішила, що дипломи про освіту хай собі полежать вдома, я ж не надовго) Встигла зайти на роботу і написати заяву на відпустку. Було якесь абсолютно дурне відчуття: куди я біжу, що роблю - оно всі сидять собі та працюють. Заспокоювала себе тим, що краще я зараз виїду і потім скажу, що я дурепа, ніж навпаки.
А виїздили ми не о 14, а о 16.00. Забігла в аптеку, що знаходилася у житловому будинку, за якимись “дорожніми” таблетками - а там вже нема ані парацетамолу, ані анальгіну. Зате у когось голосно і оптимістично працював перфоратор.
Вдома залишився чоловік та його батьки. І собака (це мій окремий біль - собачники зрозуміють. А, може, проклянуть)
Крім речей, взяла з собою ноут та фотоапарат. Не думала, що працювати виявиться емоційно важко.
Оскільки ми виїхали майже одразу, ні я, ні мої діти не почули і не побачили сирен та вибухів. По дорозі ми тільки читали про те, що росіянці атакують об’єкти військової інфраструктури. Читати оголошення повітряної тривоги у містах на заході та в центрі України було настільки дико, що все здавалося якимось кіном.
В дорозі вирішили, що до Польщі треба забрати родину брата та маму, які жили у Франику. Так і зробили.
27 лютого, постоявши у величезних корках, поблукавши дорогами через зірвані мости, приїхали до невеличкого польського містечка Кросно.
ПОРАДА: Краще мониторити ситуацію на кордонах. Щоправда, вона може несподівано змінюватися, і не завжди на користь людей, які вирішили евакуюватися. Так, з середини квітня почали вимагати закордонні паспорти для виїзду, але станом на зараз знову можна скористатися внутрішнім паспортом, якщо іншого нема.
Щодо тварин: зараз на кордоні вже ретельніше перевіряють документи ваших котиків. При в’їзді до Польщі можуть оформити документи, зробити щеплення та поставити електронний чіп собаці - безкоштовно. Вже на місці доведеться оформлювати документи – за гроші (паспорт для тварини – 140 злотих)
Знову життя у гуртожитку, як у студентські часи
Жінок та дітей у Кросно приїхав цілий автобус. Когось забрали якісь родичі. Хтось за кілька днів поїхав далі сам. Енергодарці поступово обживалася в студентському гуртожитку.
Жити гуртом в компанії 100 осіб, 56 яких з них - це діти, досить важко. Морально. Тому що всі - на нервах. Ніколи не знаєш, від чого заплаче якась жінка. Це може бути добре слово від поляка, згадка про щось, новина з дому – все, що завгодно. Тримати себе в руках весь час - неможливо, та й не треба, мабуть.
ПОРАДА: Якщо ви приїхали групою, то спробуйте, щоб вона стала організованою. Має бути хтось старший, який комунікуватиме з іншими.
Всі люди різні – зі своїми звичками, вимогами, проблемами. Необхідно якось уживатися. І обживатися. У нас встановлені графіки чергувань, є умовний «головний», який контактує від імені колективу з адміністрацією - і гуртожитку, і різних представників міста. Очевидно, що ця людина краще б знала якісь ази польської мови, але – то не критично, якщо є Гугл. Важливо і делегувати повноваження. Станом на зараз ми вже знаємо, хто на що здатний і кому яку задачу поставити.
Мами допомагають одна одній, адже маємо багатодітні родини та мам з зовсім маленькими дітками. Не забудьте створити вайбер-чатік! Там буде багато різного – від оголошень, попереджень, питань і прохань до фоточок і мемчиків.
Спробуйте якусь спільну діяльність, але не роботу. Наприклад, ми рятуємось піснями. Ми і раніше співали - у польському клубі в Енергодарі. Приєдналися й інші. Щовечора - Гімн, “Червона рута” (це тепер пісня про Україну - “ти у мене єдина, тільки ти, повір!”), “Цвіте терен” (ну очевидно ж, що це пісня про війну та розлуку!) і “Ой зелене жито, зелене” (а це пісня про нашу перемогу, після якої поляки приїдуть до нас у гості). Готуємо концерт для мешканців Кросно - поки що інакше віддячити полякам не можемо. Поспівали, поридали… Знаєте, реально трохи попускає потім!
Діти обов'язково мають піти в місцеві школи та дитсадки
Окрема історія - це влаштування дітей на навчання. Мої мали б бути випускниками цього року. Старший готувався до вступу в університет. Молодший після 9-го планував в технікум. Так, в Польщі. Ми цього хотіли і три роки поступово йшли до мети. Так само і багато інших дітей з Енергодара, які вчили польську мову. Але рівень виявися все одно недостатнім для того, щоб просто піти до школи і продовжити навчання.
Є різниця в системах освіти, наприклад, поляки йдуть до 1 класу в 7 років, вчаться в школі до 8 класу, здають «малу матуру» (аналог нашої ДПА) і переходять в інші навчальні заклади – ліцеї, технікуми та професійні школи.
Пояснюю, що то таке.
Ліцей - 4 роки навчання, підготовка до університетів. Після успішного складання матури – польського ЗНО - випускники можуть стати студентами.
Технікуми - 5 років навчання, а в результаті – отримання свідоцтва про освіту (як в ліцеї) та свідоцтва про професійну освіту – після фахових екзаменів. Можна іти працювати або вчитися у виші (останнє залежить від матури)
Професійна школа – 3 роки навчання, випускники отримують професію. Але не складають матуру, тож вчитися в університетах не можуть.
Тим діткам, які вчилися в 1, 9 та 11 класах в Україні – найважче. Усім батькам радять «спуститись на клас нижче», тобто першачкам піти в «зерувку» - підготовчий клас, іншим – так само (за віком діти як раз будуть рівні)
Але учням 9 класу взагалі незручно: у 8 класі треба складати малу матуру (це майже нереально, ну, хіба ви вчили польську літературу), а спуститись нижче – це взагалі 7 клас замість випускного… Тому можна розглянути варіант ліцеїв та технікумів. Можна потрапити в 1 клас таких навчальних закладів. Для цього варто просто взяти всі ті документи, які у вас є на руках, і іти до директора – рішення приймає він. Можна також продовжити навчання в Україні онлайн або взагалі поєднати дистанційку та очне в Польщі.
В школах усвідомлюють, що є мовний бар’єр. Але його допомагають подолати за допомогою асистента вчителя, який знає і польську, і українську (наприклад, зараз я працюю таким асистентом – ходжу з учнями на лекції в технікумі, перекладаю, пояснюю, тримаю контакт з батьками) Також є додаткові безкоштовні (і обов’язкові для відвідання!) уроки польської мови – мінімум 2 на тиждень.
Легалізація в Польщі: «три кити» - PESEL, номер телефону і рахунок в банку
Нам пощастило: нашу групу взяли під опіку в місцевій адміністрації, тому, наприклад, номер PESEL (аналог нашого ідентифікаційного коду) всі отримали організовано: до нас прийшли і фотографи (бо необхідне фото), і працівники з усім необхідним – комп’ютером і прибором для взяття відбитків пальців. Ми на початку не дуже розуміли, що взагалі відбувається, голова йшла обертом від незрозумілих назв документів.
Тепер ми знаємо, навіщо нам той PESEL – це доступ до медицини та освіти, а також – отримання соціальної допомоги та працевлаштування.
Обов’язково необхідний польський номер телефону! На кордоні його можна отримати безкоштовно у волонтерів.
Потім самостійно відкрили рахунки в місцевих банках і написали заяви на отримання коштів: по 500 злотих на місяць – на дітей, по 300 злотих – на допомогу українцям, які виїхали через війну. Ці заяви можна подати через інтернет, а можна звернутися в ZUSи – аналоги наших центрів соціальних служб.
ПОРАДА: не бійтеся іти в такі місця – «мене не зрозуміють», «я не зрозумію»… Почніть з PESEL – і буде вам щастя.
PESEL можна отримати навіть у випадку, якщо не маєте закордонного паспорту, але будьте уважні, щоб ваше ім’я та прізвище було коректно транслітероване латинкою (бо в українських документах пишуть тільки українською)
Окрема тема – працевлаштування через «ужонд праці» (центр зайнятості): зараз українці мають змогу стати стажерами на термін до 6 місяців з оплатою праці в розмірі 1480 злотих. Так, це вдвічі менше за мінімальну зарплату в Польщі. Але ці робочі місця створені спеціально під нас: підприємства та установи подають в «ужонд» вакансії, а «ужонд» забезпечує виплати стажерам.
Важливо: українець може скористатися таким стажуванням лише один раз! Але в разі, якщо вертається додому, переїздить, знаходить іншу роботу – може його без проблем припинити: не треба буде повертати кошти чи відпрацьовувати.
Крім того, потенційний стажер повинен отримати статус безробітного. Я не могла звільнитись, але у документах зазначила, що не маю офіційного заробітку ані в Україні, ані в Польщі. До речі, все заповнювала, маючи на руках лише закордонний паспорт, PESEL та номер рахунку в банку. Жодних трудових книжок чи довідок не вимагали.
Особисто я ще не отримала жодної матеріальної допомоги – ані на дітей, ані на себе. Чекаю. Але мені досить і того, що нас поселили в гуртожитку, надали можливість вчитися дітям. Вже випробували на собі польську медицину (це до теми PESEL) – при влаштуванні на роботу та при отриманні направлення на рентген для сина та на ліки – для мами. До речі, медицина тут може бути екстрена (все швидко і професійно) і сімейна (отут доведеться почекати, записатись на прийом, а результати, наприклад, того ж рентгену готуйтеся чекати тиждень).
Всі думки - в Енергодарі
Щодня - зв’язок з чоловіком. Він розповідає, що все нормально, їжа є, але інтернет майже весь час лежить, українські канали не показують, комендантська година, на роботу пускають не всіх, орки роздають гуманітарку. Мені дико, що це називається словом “нормально”...
Ненавиджу москалів за те, що відбувається зараз в моєму житті. Мені дуже шкода свого маленького життя. І моєї великої Батьківщини.
Цей текст для Біляївка.City написала журналістка з Енергодару, яка зараз тимчасово перебуває у Кросно, Польща.
