"7 березня, 2022 рік. Всім привіт, скажу так – сьогодні у мене другий День народження! Виїхали колоною з 20 машин під обстріл мінометів... мене трусить й досі, трохи заспокоюся, завтра відпишуся. Усі в нормі". Це слова з нотатника Олександра Косенка. Людини, яка вимушена була з родиною через вторгнення російських окупантів залишити дім і рятуватись. Вони виїжджали практично в нікуди під ворожими обстрілами, намагаючись знайти більш безпечне місце. На наше прохання він розповів свою історію порятунку і поділився зробленими висновками, що треба враховувати, якщо ви, не дай Боже, опинитесь у такій ситуації. Як краще діяти, і яких помилок не можна припускатися, щоб зберегти життя.
Олександру Косенку 39 років. Він родом з Києва. За фахом – інженер і більше 12 років працював на телебаченні. Зі своєю дівчиною жив у місті Вишневе, це у 20 км від Києва і у 35 км від Бучі. Будували плани на майбутнє, мріяли про спільні подорожі. Але 24 лютого 2022 року змінило все в їх житті.
- Ми спокійно спали, коли рідні подзвонили і повідомили, що бомблять Київ та інші міста, - каже Олександр, - по всіх телеканалах були однакові сюжети про напад і обстріли. Через вікно ми побачили, що з сусідніх будинків жителі пакують валізи у машини та виїжджають, утворилася велика пробка з машин. Але ми ще не знали, що будемо робити.
Як готувались до виїзду з окупованого міста
Перше, вирішили зняти гроші в банкоматі, купити ліки в аптеці. Але швидко зрозуміли, що гроші нам не зняти. Черги стояли по кілька десятків людей. Деякі банкомати вже не працювали.
Порада перша: тримайте гроші у готівці. Знімайте їх одразу з карток, якщо є така можливість.
Черги в аптеках були ще більші, ніж до банкоматів, і так само у магазинах. Ми не змогли купити продукти. Пішли додому і почали збирати тривожну валізу: документи, запас готівки та лише найнеобхідніші речі. Спостерігали з вікна, як ще більше зростає черга в магазинах за продуктами.
Порада друга: робіть хоч невеликий запас продуктів, щоб не залишитись без їжі.
Перший сильний страх пережили, коли над нами, буквально у 100 метрах на головою, пролетіло два винищувачі, а потім, зовсім близько, пролунали вибухи. Наші це чи ворожі літаки ми не знали, але вирішили скоріше вибиратися з міста. Куди їхати – теж не знали.
Порада третя: майте завжди план, або декілька варіантів такого плану, якщо навіть зараз не хочете нікуди виїжджати. Він має бути. Продумайте, куди будете виїжджати, у разі необхідності. До кого, з ким, на чому, яким саме шляхом.
Ми поїхали до батьків, вони живуть у Києві, в Академмістечку. Раніше дістатися туди можна було за 15-20 хвилин. Того дня ми їхали шість годин. На дорозі відбувався хаос. Люди їхали зустрічними смугами, перекривали іншим проїзд.
З батьками разом вирішили їхати на дачу – це 25 км від Києва, село Миколаївка. Тоді ми були впевнені, що пересидимо там тиждень, другий і повернемось до нормального життя. Але ми дуже помилялися...
Порада четверта: виїжджати необхідно якомога далі від тих місць, де ведуться обстріли.
Вранці 25 лютого знову були чутні вибухи. І коли ми вже збиралися усі виходити з квартири, на вулиці почали стріляти - автоматні черги. Треба було швидко вирішувати – йти в укриття, чи їхати. Ми - поїхали.
Житомирська траса і перші ворожі танки
На Житомирській трасі усі три ряди були забиті машинами. Вони рухалися дуже повільно. Там ми побачили перший танк. Він переїхав дорогу, збив кілька стовпчиків і розвернувся на Ірпінь. Я тоді подумав, що це наш. А коли проїхали далі, побачили ще кілька танків - вже підбитих. Тобто це був ворог, який хотів вночі прорватися до Києва. З цих танків діставали окупантів і добивали на місці.
До дачі тягнулися у великій пробці, а паралельно, по зустрічній смузі на Київ в колоні їхали наші танки. Вони почали стріляти в напрямок Житомира. Це такий жах, коли поруч з тобою їде танк і стріляє. Але ми не могли нікуди звернути, просто їхали і молилися, щоб залишитися живими. 25 лютого ми приїхали на дачу, думаючи, що тепер у безпеці. І знову ми помилились.
Під обстрілами, з відрізаним шляхом і перші нотатки - порятунок з окупації
У селі декілька днів ми ходили допомагати нашим військовим, які знаходилися поруч у лісі. Насипали мішки і будували загородження, варили їжу та відносили їм. А за два дні зникло світло, зв'язок. Почалися обстріли. А я вирішив писати щодня коротенькі нотатки. Для друзів, вірив, що вони могли б колись їх прочитати. Але були і геть погані думки – їх прочитають люди, які знайдуть мій телефон….
Ми засинали в одязі на випадок того, що потрібно швидко втекти у підвал. Коли вибухи були сильні - спускалися у підвал, а якщо лише трохи тремтіли шибки, то пересиджували в будинку, притулившись один до одного. Так і засинали, якщо це можна назвати сном.
Такий вид з вікна дачі майже щоночі бачили Олександр та його родина
Так ми прожили 10 днів, обстріли були частішими, ставало небезпечніше. Ми вирішили ризикнути і залишити це поле бойових дій. Разом ще з іншими родинами колективно хотіли виїхати організованою колоною, мало бути машин 15-20.
Коли ми збиралися виїжджати, почався дуже сильний обстріл. Звісно, залишивши машини, ми побігли в укриття. Мішенню окупантів стала військова частина у 500 метрах від нас. Стріляли з мінометів, снаряд потрапив у будинок на сусідній вулиці, і він спалахнув, але його ніхто не гасив. До нас прибули військові і сказали, що у нас є буквально пів години, щоб залишити територію. А вони в цей час відволікатимуть рашистів. Так і поїхали, машини вишикувалися з білими ганчірками та написами "Діти".
Порада п'ята: не можна зволікати з виїздом, але приймати треба обдумані рішення.
Виїзд з оточення
Дорогою до траси ми бачили багато вирв від снарядів, обстріляні дерева, спалені будинки.
Виїжджати на саму трасу не можна було, вона повністю обстрілювалась окупантами, але в одному місці під трасою був тунель, до нього і направлялись. Через завал на дорозі наша колона зупинилася. Поки його розчищали, знову почалися сильні обстріли, ймовірно, на самій трасі. Коли ми знову рушили і під'їхали до неї, побачили, що 3 машини були повністю спалені. В одній було видно, що люди так і не змогли вибралися звідти.
Це відео, за словами Олександра, знято іншими людьми 1 березня. Це той самий виїзд з дач на Житомирську трасу, яку контролював ворог. Такі ж випробування пережили і вони 7 березня. (Увага, у відео ненормативна лексика).
Нам потрібно було швидше пробратися до тунелю. Весь час ми молилися. Проїжджаючи селом, вже з іншого боку траси, бачили величезну дірку у висотці, повністю зруйновану школу та десятки приватних будинків, на дорозі лежали дроти та повалені стовпи. Тут не було наших постів, а тому було небезпечно, і ми прискорились.
Коли нарешті доїхали до наших блокпостів, військові розповіли всім, як і куди треба краще їхати. Лише тоді прийшло усвідомлення, що ми хоч у якійсь безпеці. Скоро ми дісталися до родичів у Козятині.
Порада шоста - найголовніша: не виїжджати самим. А об’єднуватися, разом з близькими, сусідами, друзями, просто людьми, які опинилися поруч. Адже це ваша підтримка і допомога.
