Віталію Зеленюку 30 років. Зараз він живе у Біляївці і працює слюсарем на станції Дністер. До цього рік захищав незалежність і територіальну цілісність країни в АТО. Також Віталій – багатодітний батько і сам виховує трьох синів. Однак щоб мати таку можливість – бути з синами, йому довелося поборотися і пройти важкий шлях. Чоловік поділився, як доводилось ламати стереотипи, як став татом-одинаком, наскільки важко ним бути, і яких принципів життя і виховання дотримуються у родині Зеленюків.
Родом Віталій з Біляївки, родина жила на Лобанівці. Пізніше довелося переїхати у село Вигода, і школу вже закінчував там.
- Мій батько військовий, він отримав квартиру у селищі станції Дністер, і я вирішив, що це - знак, і треба повертатися до Біляївки. Подобалась мені вона, тягнуло сюди. До того ж тут живе бабуся, тітка, - пояснив Віталій.
Чоловік пішов до армії, говорить, що мотивував приклад батька. Служив контрактником в Національній гвардії, внутрішні війська, потрапив на Майдан. Там і прийшло осмислення, за що варто боротися. В цей період він вже був одружений і став батьком.
Згодом потрапив в АТО. Наказ їхати туди прийшов, коли Віталій ще був контрактником. На той момент в нього вже було троє дітей, і він мав право відмовитися. Але вирішив поїхати. Перебував в АТО рік, базувався у Маріуполі, Донецьку.
З армії Віталію згодом довелося звільнитися. Змінився статус родини, і він був дуже потрібен вдома.
- Ми з дружиною були розлучені з 2014 року. Але спільно проживали заради дітей. Була надія, що все ще можна змінити, сім’я збережеться. Але марно. Вона пішла, діти, за рішеням суду, залишились з матірю. Я свідомо сплачував аліменти. Однак через деякий час діти захотіли жити зі мною. На те у них були вагомі причини. І я почав за них боротися.
За словами Віталія, на цьому шляху йому довелося пройти сім кіл пекла, щоб таки довести, що татусі також можуть виховувати дітей - самі.
- У нас чомусь склався такий стереотип, що якщо ти чоловік, то не можеш сам виховувати дітей. Це прерогатива жінок. Мало хто вірив, що я досягну мети і отримаю це право. Тим паче, атошник, а вони, дехто вважає, повертаються з травмованою психікою. Нічого такого. Там, в АТО, за дві години переосмислюєш своє життя і починаєш чітко розуміти, заради кого живеш. А діти, вони пишаються тим, що їх тато був в АТО.
Були моменти, ділиться Віталій, коли втрачав віру, думав все покинути. Морально виснажувало нерозуміння представників служб, постійний збір документів, доводів, суди. Але допомагали не опускати руки друзі. Вони підтримували і були поруч.
- В одній інстанції керівниця сказала мені, що за її практику я лише третій серед чоловіків, які ось так домагалися права, щоб діти жили з ними. Тому так важко повірити.
За словами Віталія, він став батьком у досить молодому віці. Завжди мріяв мати родину, дітей, і говорить, що був готовий, морально також, до такої відповідальності. Довів, що розуміє це, і готовий продовжувати брати її на себе - сам. Не сподіваючись на підтримку держави.
За словами Віталія, якось діти запропонували зробити гарні сімейні фото - так відбулася фотосесія
Вже протягом трьох років його хлопці - Олександр, Максим і Микола – 11-ти, 9-ти і 8-ми років, живуть з ним. Відвідують біляївську школу. Чоловік працює на станції Дністер і намагається весь вільний від роботи час приділяти дітям. Вони разом ведуть господарство - підтримувати чистоту у квартирі – завдання дітей. Готують разом, часто допомагає з цим бабуся.
- Мої діти не обділені. Вони мають все те, що їм потрібно. Мені вдалося виховати в них розуміння, що є певні рамки, за які не можна виходити. Мене так виховували. Тобто я про те, що не можна завжди йти на поводку у дітей, якщо вони щось хочуть. Особливо у сучасних дітей цих бажань за день може бути дуже багато. Мої хлопці розуміють, що не можна отримати все і одразу. Поступово - так.
У родини Зеленюків є правило: неділя – це день, який вони завжди проводять разом. Кілька разів на місяць планують виїзди у місто – у кінотеатр, у парк Шевченка, тир, зоопарк, до моря тощо. Особливо люблять хлопці автомобільні перегони. Тому вони часті глядачі цих дійств на 6-му кілометрі біля Промринку
Кінотеатр, за словами Віталія, діти люблять більше, ніж зоопарк
- У нас теж є машина, і дітям цікаво, як вона влаштована. Вже знають її будову, інколи допомагають лагодити. А коли приїжджаємо на перегони, у них море вражень. Адже там потужні екземпляри. Хлопці взагалі в мене молодці. Розуміються на техніці, вміють і самі велосипед полагодити, і люблять щось майструвати. Треба татові запасатися інструментом, бо після них потім не можу багатьох речей знайти, - з посмішкою розповідає Віталій.
Займаються хлопці і у гуртках. Середній – відвідує відділення черлідингу у ДЮСШ, а старший вивчає кунг-фу. Щоб він мав таку можливість, Віталій у суботу возить його аж у місто Чорноморськ.
Улюблений атракціон у хлопців - автодром
- Там живе друга бабуся синів, дружини мама. Вона із задоволенням спілкується з дітьми, чекає з нетерпінням у гості. Тож, можна і до бабусі приїхати, і паралельно потренуватися у кунг-фу.
Щодо дружини, то зараз, розповів Віталій, у неї інша родина, вона народила ще одну дитину. Але, на жаль, не цікавиться, як живуть її хлопці.
- Я не звинувачую дружину. Це її вибір. Як би там не було, ми були родиною, діти народилися у любові, і вона назавжди залишиться їх мамою. Знаю, що сини хотіли б з нею поговорити. У них одне до неї питання: чому? Їй з цим жити...
Є у родини Зеленюків мрія – власний будинок, і вони поступового до неї йдуть. Але найбільша мрія Віталія – виховати дітей гарними людьми.
- Я пройшов важку школу, і хочу показати дітям, що в житті не буває безвихідних ситуацій, завжди можна знайти вихід, компроміс, і важливо завжди залишатися людиною. Знаєте, часто чую таку фразу: що якщо є діти, то буде кому на старість стакан води подати. Зрозуміло, що це алегорія. Але все ж таки, чи це головне? Якось мій тато сказав, що знайомий розповідав йому про мене, мовляв, я такий в нього молодець. І татові було приємно. До чого я веду. Ось що треба батькам! Не стакан води, а чути гарні відгуки про дітей і знати, що вони виросли гідними людьми. Ось це моя мета, і такими я хочу виростити своїх хлопців, чоловіками, щоб вони не припускалися моїх помилок і мали те, що я не мав.
