З Коломиї до Львова, звідти до Одеси та Біляївки. Коломиянка з провінційного містечка західної України розповідає про своє враження від міста. Про дороги, сортування сміття та нерозуміння української. Чим ще дивувала Біляївка. Розповідь від першої особи.
Місто спить
У дорозі провела дев’ятнадцять годин. До Біляївки дісталася вночі, ледве не пропустивши свою зупинку. Допоміг водій, який поцікавився, куди ми прямуємо та підказав, що треба виходити.
Місто зустріло темрявою та суцільною тишею. Порожні вулиці. В центрі було чути тільки розмови таксистів між собою.
Поселившись до готелю, з подругою відправилися у пошуках продуктового магазину. Знайшли маленьку будочку з невеликою чергою. Спочатку вирішили, що тут продають тільки алкоголь. Однак іншого вибору не було, тож зайшли. В магазині нас зустрів пронизуючий погляд продавчині та прилавок з невеликим асортиментом фаст-фуду.
Коли звернулася до продавчині, з чим багети, то у відповідь нам грубо відповіли:
- Я не знаю, с чем они. Бывает с куркой или ветчиной.
Обираю з куркою, на що чую:
- Что достану с холодильника, то и будет. Тут с шашликом, будете?
Здивовано погоджуюсь, адже іншого варіанту щось поїсти просто нема. До речі, у нас в Коломиї точки фаст-фуду працюють протягом всієї доби. І ввечері на вулицях багато молоді. Для нас це був перший серйозний контраст.
На цьому моє дослідження міста і жителів тільки розпочалося.
Дивно, але українську не розуміли в багатьох місцях
Біляївка прокидається дуже рано. Вже о сьомій з вікна лунали звуки метли та розмови двірників.
Прокинувшись вранці, пішла до рецепції, аби дізнатися, чи входить сніданок у вартість нічлігу. Але мене не зрозуміли:
- Чи входить сніданок до вартості перебування в готелі?
- Вам нужно пастирать? Нет, такого нет.
Не зрозуміли мене, коли хотіла розрахуватися за три доби наперед. Жінка вирішила, що ми у неї запитуємо ключі.
При тому, що людина була до нас дуже прихильна, привітна та усміхнена, тому вирішили, що вона це робить не навмисно, а просто нас не розуміє.
Звісно, у місті звертали увагу на написи, вивіски. Більшість – українською, але здивувало, що на вулиці чи в кафе, магазинах – її не було чути.
В піцерії, де обідали, на нашу українську нам відповідали російською. Але здивувало навіть не це. Отримавши чек, ми залишили оплату на столі. Чекали офіціанта, а він не прийшов. Такого рівня довіри до клієнтів у нас немає.
Єдине місце, де на нашу українську відповіли рідною мовою - це супермаркет.
Для нас це було дивно дуже. Минулого року була в Єгипті, місцеві жителі, працівники кафе, ресторанів, готелей худо-бідно, але намагалися нам відповідати українською або хоча б говорити "Добрий день, до побачення". Сумно, що у нас все так.
До речі, ми порівнювали ціни. В Коломиї вони такі ж, як у Біляївці. Єдина суттєва різниця - це ягода. У нас вона коштує наполовину дешевше.
30 проти 60 у Біляївці - різниця на ягоду суттєва
Міні-Європа на Півдні України
Варто сказати, що Коломия знаходиться досить близько до кордону з ЄС. Тож місцеві жителі ще з дитинства їздять у сусідні Польщу чи Румунію. Часто організовують недорогі тури для школярів чи студентів. Майже в кожній родині є ті, хто живуть, навчаються чи працюють за кордоном. Тому ми маємо, з чим порівнювати українські дороги, благоустрій та чистоту.
Настя в Парижі, 2014 рік
Так само і я бувала в деяких європейських країнах. Франція, Польща, Німеччина. Було дивно побачити міні-європейське містечко на півдні України.
Біляївку пройшли вздовж та впоперек.
У парку Дністер, Біляївка
Саме місто невелике, вулиці просторі. Вразила чистота та благоустрій. Контейнери для сортування сміття, які зустрінеш в усіх європейських містах. Під ногами майже немає сміття, розбитих пляшок, недопалків.
Кожна вулиця красується деревами вздовж доріг. Навіть центр потопає в деревах - ялинки, тополі, берези. Всі доглянуті, підрізані. Багато плодових дерев ростуть просто на вулиці. На землю сипляться плоди, а ніхто їх не обриває.
Як дивно це б не звучало, але тут є дороги, на які б в Коломиї молилися. Багато нових, але й старі, які ми бачили, в доброму стані - без ямок та вибоїн. А ще бачили пару доріг, де є все, як в Європі: тротуари, дощова каналізація, з'їзди для візків, розмітка, купа знаків.
У центрі є дуже гарний парк для відпочинку та величезний стадіон з вуличними тренажерами. Ми спочатку вирішили, що він платний. Але були здивовані, ні, це не так. Є атракціон з батутами, різні розваги для малечі - катання на міні-джипах та скутерах.
Стадіон - в самому центрі міста
Здивувало й те, що цікаві та доглянуті місця ми побачили в усіх куточках міста. Наприклад, ось таку галявину з дерев'яними скульптурами зустріли в одному з парків.
Вразив дуже міський будинок культури, в який зазирнули. Стильний ремонт та чудова зала. Цікаві експонати в місцевому музею.
Візиткою Біляївки є міське озеро чи річка. Вона також в самому центрі міста. Це не просто водойма, а справжній релакс для душі. Біля берега чекає самотній дерев’яний човен на чергову рибалку, а за ним – наче в казці: вся вода вкрита водяним горіхом та жовтим лататтям, поверх яких кружляють птахи.
Не домовляючись з подругоюю сказали: це ж міні-Європа в Україні!
Як ми вертуту шукали
Готуючись до подорожі, перечитали все, що знайшли, про Біляївку. Майже усюди побачили пораду спробувати справжню біляївську вертуту.
Звісно, ми почали шукати, де ж купити цю місцеву страву. Обійшли всі магазини, всі кафе в центрі, але ніде не знайшли. В одному магазині нам порадили купити смачну вертутку від хлібопекарні, але ми точно знали, що це не те. Вона більше схожа була на булку, ніж на омріяну вертуту - схожу на спіраль, з золотистою та хрумкою скоринкою.
Все ж таки вертуту нам вдалося спробувати. Спекла спеціально для нас мама однієї з колег з Біляївки - Олена Адамівна.
Кажуть, що раніше у Біляївці ледь не в кожній хаті смакували вертутою, але нині за її приготування беруться тільки вправні господині. Секрет випічки полягає в тому, що тісто повинно бути неймовірно тонким і розтягнутим. А от начинку можна робити як солодку, так і солону. У моєму випадку вертута була з картоплею, м’ясом та зеленню. Навіть один шматочок - дуже ситний. Описати смак - не можливо. За структурою це ніби слойка, в середині якої лазанья. Жителі Біляївки радять їсти вертуту ще гарячою, але мені холодна теж сподобалася.
Чи дорого коштує перебування у Біляївці
Насправді, ні. Готель обійшовся мені у 401 гривню за добу без харчування. Персонал привітний та відгукується на прохання. У цьому ж приміщенні є кафе "Сказка", де власниця пані Валентина пригощає всіх смаколиками, зробленими власноруч.
Сніданок у вигляді млинців з начинкою та кавою з вершками коштував 50 грн. Це не дорого, а отже доступно для туристів – думаю я. Не кусаються ціни на місцевому ринку, у піцерії та магазинах. Все, як у Коломиї.
Чи варто приїхати сюди? Думаю, що так.
