Раніше майже у кожній біляївській родині тримали птицю та свиней. Поросят купували навесні, одразу після Великодня — зазвичай двох. Одне тримали до зими, щоб заколоти на Різдво, а друге — перед наступним Великоднем, часто саме у Вербну суботу. Бити свиней запрошували спеціальних людей, яких було 6-8 на всю Біляївку. Вони знали, як це зробити так, щоб тварина "не мучалася", а м'ясо, сало було чистим, а не залитим кров'ю.
Завданням рубщика було не лише забити свиню, а й розділити м'ясо. Однак першим він відрізав шматок "на свіжину". Господиня брала це м'ясо та готувала його для родини, часто для сусідів, які приходили допомагати переробити м'ясо, перетопити сало на смалець, зробити ковбаси.
Адже все робити треба було дуже швидко, аби нічого не зіпсувалося.
Щойно забите м’ясо й сало — особливо смачні: соковиті, м’які, з насиченим ароматом. Але щоб страва вдалася, важливо правильно "заколоти" порося і швидко приготувати свіжину.
Рецепт свіжини був максимально простим:
Свіже, ще тепле м’ясо, яке не встигло зачерствіти, нарізали на середні шматочки — зазвичай брали з заднього плічка, хоча підходила й будь-яка частина туші.
У добре розігрітий чавунний баняк спершу кидали шматочки сала, а слідом — нарізане м’ясо. Все накривали кришкою і тушкували у власному соку без додавання води. Додавали чорний перець горошком для аромату.
Приблизно через 40–50 хвилин до м’яса додавали дрібно нарізану цибулю або часник, солили за смаком. Готували до повної м’якості, аж поки м’ясо починало розпадатися. Наприкінці знімали кришку, щоб страва набула апетитної рум’яної скоринки.
Цією свіжиною — щоб у домі «водилися» свині, і щастя не оминало оселю, а сусіди не заздрили, що у когось є м'ясо та не наврочили.
