Цей звичай не те, щоб зник, але суттєво трансформувався. Раніше на проводи — поминальні дні — ходили на кладовище всією родиною. Там же, поруч з могилами, стелили рядюшки та розкладали їжу, яку їли просто там же із землі.
За останні роки ця традиція майже зникла. Люди приходять вранці на кладовище, роздають солодощі, рушники та йдуть додому. Ми є свідками занепаду цієї багаторічної традиції.
Є думка, що вона виникла як протест на заборону радянської влади святкувати Великдень. Люди в такій спосіб могли на кладовищі зустрітися родинами та відзначити свято.
Однак є й інші думки.
Ще з дохристиянських часів у наших предків існував глибоко вкорінений культ шанування померлих. Вірили, що душі пращурів поверталися з вирію – світу душ – до свого роду, проходячи по чарівному Небесному мосту, аби бути поруч із нащадками в особливі дні.
Вони приходили:
-
На Святу вечерю, коли родина готувала кутю — символічну страву для живих і мертвих;
-
На Великодній четвер, у свій «Мертвецький Великдень», щоб разом із живими зустріти свято Воскресіння і залишитися до Провідної неділі;
-
На Зелені свята та на Спаса — у день урожаю, як символ завершеного циклу життя та відродження.
Особливо урочисто поминали померлих на Проводи — день, коли живі прощалися з душами предків, що перебували з ними протягом великоднього тижня. Після християнізації ці обряди збіглися з церковною Радоницею, однак зберегли давню сутність. Душі мали повернутися у свій вимір, а тому їх слід було гідно «провести» — через ритуальну трапезу.
Цей звичай ще у XIX столітті етнографи описували як "обіди на гробках": родини збиралися на могилах рідних, спільно обідали, вшановували пам’ять — а потім співали, танцювали, радіючи єднанню поколінь. Церква намагалася зупинити ці практики, проте безуспішно. Часто священики самі приєднувалися до обідів, бо походили з того ж середовища, поділяли той самий світогляд і не бачили в цьому суперечності.
