Євген Мойсюк - генерал-лейтенант Мойсюк Євген Георгійович. Заступник Головнокомандувача Збройних Сил України. Досвідчений військовий, десантник, який пройшов миротворчі місії в Іраку та Косово.
Народився 7 жовтня 1979 року в м. Чернівці, Україна. У 2000 році завершив навчання на аеромобільному факультеті Одеського інституту Сухопутних військ. Вступив з другого разу.
Після закінчення школи у 15-річному віці Мойсюк вперше спробував вступити до військового училища. Невдало, хоча всі іспити склав добре та відмінно. Офіцер припускає: мабуть, «розібралися з віком», йому ще не було 16-ти. Хоча тоді на атестаційній комісії нічого не пояснили, сказавши, що не пройшов за рейтингом, а конкурс був шість-сім осіб на місце. Тому Євген пішов навчатися в ПТУ. Але на престижну спеціальність: оператор персонального комп’ютера.
У 1996 році була друга спроба — вдала, і Мойсюк став курсантом аеромобільного факультету Одеського інституту сухопутних військ.
Чотири роки навчання — і випуск у 2000-му: перше офіцерське звання, погони лейтенанта.
— Традиція майже в усіх однакова — і в десантників, і в артилеристів, і в піхотинців. Останню вечірню перевірку роти ми проводили не на території військової частини, а біля пам’ятника Дюку: замовили таксі й величезною колоною поїхали до Потьомкінських сходів. Наступного дня зачитували наказ міністра оборони, ввечері — неформальна частина, гуляли спершу ротою, потім взводом, — пригадує офіцер.
Цікаві факти:
У 2014-му волонтери назвали його також Женя-Війна, і було за що. Мужність і героїзм цього офіцера відзначені двома орденами Богдана Хмельницького. Він — перший військовий ЗСУ, який починав війну на Донбасі на посаді комбата, і вже отримав звання генерала.
Батько — водій, працював у автотранспортному підприємстві, з військом його пов’язувала лише строкова служба в радянській армії. Був сержантом.
— Але це одна з причин, чому я хотів стати військовим: у шафі висіла парадна форма, батько чимало розповідав про службу.
Коли мені було п’ять років — я вже пробував підтягуватися на турніку, який батько облаштував у квартирі. Батько підтягується — і я теж пробував, — пригадує Мойсюк.
У 2000-2002 роках Мойсюк служив у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді в Болграді на посадах командира парашутно-десантного, розвідувального взводів. Далі — заступник командира розвідувально-десантної роти, командир парашутно-десантної роти 3-го «бату». На цій посаді деякий час був в.о. начальника штабу батальйону.
24-річним Мойсюк вісім місяців служив в Іраку у складі миротворчого контингенту, виконував завдання як командир взводу (2004-2005).
Наступна сходинка — заступник командира у 2-му парашутно-десантному батальйоні. З цієї посади Євген вступив до Національного університету оборони (2009-2011). Перед тим устиг взяти участь ще в одній миротворчій місії, в Косово(2008-2009).
Повернувся в бригаду вже підполковником, командиром 3-го парашутно-десантного батальйону, а в 2012-му очолив 1-й парашутно-десантний батальйон. На цій посаді і зустрів війну на Донбасі.
- Для мене війна почалась, коли я був командиром батальйону в 25-й бригаді, отримав завдання вийти на прикриття державного кордону у березні 2014 року в Амвросіївку, - згадує він, - у пункті пропуску Успенка – це найкоротший шлях від російського кордону до Донецька –росіяни намагались ввести свої "миротворчі підрозділи". Ми отримали завдання не допустити, щоб зайшли чужі війська. Тоді я зрозумів, що таке інформаційна війна.
Уявіть: стоять в одну шеренгу 15-20 кореспондентів російських ЗМІ, а 4-5 клоунів намагаються створити враження в цих журналістів, що маса людей перешкоджає руху техніки, починають стрибати під гусениці.
Тобто група людей невелика, а створюється така картинка, що там весь Донецьк перед нами стоїть і не пускає.
Ми намагались діяти рішуче. Стали під Амвросіївкою, зайняли район оборони. До нас підходили різні "напівволонтери", "доброзичливці", "колишні афганці, чорнобильці". Хотіли прощупати, до чого ми готові.
Вони: "А от якщо росіяни введуть миротворців?" Кажу: "Хана всім миротворцям".
Думали, що це тільки я так кажу. Почали питати солдатів на КПП. Ті їм відповідали: "Хай заходять".
Можливо, це теж було стримуючим фактором.
Поки ми стояли під кордоном, інші підрозділи визволяли Слов'янськ. На нашому напрямку було відносне затишшя.
У наших діях у той час була ще якась нерішучість. Я ніби знаю, що противник поруч, зброя, кордон – але є міліція, СБУ, які мають цим займатись, це ще не моя справа.
Намагались зрозуміти, коли нам можна втручатись, а коли – ні.
Мойсюк не з тих, хто відсиджується – іноді він сам веде своїх бійців у бій.
Влітку 2014 року з ними пробивався по тилах бойовиків від Артемівська до Шахтарська, брав вогонь і сили бойовиків на себе – щоб колеги-десантники з 95-ї бригади дістались до наших підрозділів, заблокованих на кордоні з РФ, а з грудня 2014 року командував обороною ДАП.
Його бійці були останніми, хто тримав аеропорт.
