Не так багато є людей, що не чули б про фільм "Спрага". В обох його версіях йдеться про те, як Одесу під час ІІ-ої світової війни захопили в облогу румунсько-німецькі війська та перекрили доступ води. Адже в Одесі, на відміну від багатьох великих центрів, не було джерел прісної води. Воду місто п'є з Дністра. А подає її водоочисна станція "Дністер", що знаходиться у Біляївці.
У першій половині XIX століття Одеська міська рада почала шукати вирішення проблеми з водопостачанням міста. Проєкти надходили з Парижу, Лондона, Берліну, Глазго та від одеситів.
Розроблялися проєкти постачання води з Південного Бугу та Дністра. І вже у 1859 році в Одесі створюється міське товариство Дністровського водопроводу. Одним з засновників став тодішній міський голова Семен Степанович Яхненко, а у 1870 році міська рада укладає контракт з петербурзьким купцем Вільгельмом Швабеном та підданим Великобританії Джоном Мором. Вони зобов'язалися забезпечити водою центр та околиці Одеси та постачати воду з Дністра протягом 40 років. На той час це була неймовірна пропозиція, адже у великих містах тодішньої імперії централізовано воду подавали тільки у центр.
Маєток Вільгельма Швабена в Одесі
Споруджувати водогін доручили англійській компанії Joseph Quickand Son, які створювали центральне водозабезпечення Лондона, Амстердама, Берліна тощо.
Під час будівництва Одеського водогону у Біляївці
Підприємці зобов'язувалися "постачати місто і його передмістя і хутору чистої без домішок водою, не змішаної з морської, в кількості, необхідній для всіх громадських і приватних потреб, спочатку не менше двох мільйонів відер на добу; вода повинна поставлятися постійно не менше 6 годин на добу. Підприємці отримують наступну плату за воду: 9 копійок за сорокаведерную бочку для приватних осіб, і по 4 копійки за бочку для фабрик, заводів, інших закладів. Вода для гасіння пожеж, фонтанів відпускається безкоштовно". Після закінчення 20 років місто могло викупити водопровід. Крім того, влада мала право контролювати роботу водопроводу, якість води та її продаж.
Перший пуск дністровської води, Соборка, Одеса
Існує дві легенди про те, як одеський водопровід опинився у власності міста. Сталося це в 1894 році - на "сторіччя" Одеси. У першій легенді міська влада просто вирішили зробити подарунок Південній Пальмірі і викупили водопровід у концесіонерів за 2 мільйони 740 тисяч гривень.
За другою, історія з концесією закінчилася на взаємних звинуваченнях бізнесменів і муніципалітету. Тодішнього мера Новосельського неодноразово звинувачували в отриманні хабаря від концесії, в тому числі і англійські газети. Крім того, були проблеми з оплатою послуг водопровідної компанії.
Наприклад, газета The Scotsman писала в 1890 році, що голова концесії скаржився серу Пітеру Стоуксом на труднощі з керівним органом Одеси і неможливості стягнути заборгованість з Імператорського уряду Росії за воду, що подається в гарнізон, хоча рішення двох судів були на користь Акціонерного товариства.
Під час облаштування технічних споруд на території станції Дністер у Біляївці
У 1894 році в місті створили "Управління Одеського міського водопроводу". Комісія міської Думи рекомендувала владі забезпечити дешевою водою бідну частину міста, а тим громадянам, які вживають воду понад норму, "встановити високі ставки за сплату та піддати суворому контролю". Було вирішено докорінно змінити, існуючу тоді схему: водовід з Біляївки, що подавав воду безпосередньо в міську мережу, відключався, і вода спрямовувалася в запасні резервуари. Нова насосна станція повинна була забирати воду з резервуарів і направляти в міську мережу. У 1901 році на водопровідній станції «Дністер» було організовано лабораторію по систематичному дослідженню води, що надходить з річки і подається в місто.
До речі, є версія, що спочатку водоочисну станції планували збудувати в Маяках, на той час, село було більш відомим населеним пунктом, а Біляївка - малесеньким селом. Однак через особливість рельєфу все ж таки вирішили обрати Біляївку. Будівництво станції дало поштовх у розвитку Біляївки.
Так виглядала станція Дністер на фотографіях Сергія Єфремова, які були зроблені на межі XIX та XX століть
