У проєкті "Відновлюємо пам'ять" розглядаються репресії, які пережили мешканці Біляївки під час становлення радянської влади. Ми вважаємо, що ця інформація допоможе нашим читачам краще зрозуміти сучасні процеси. Сьогодні ми розповімо історію одного з мешканців Біляївки — Павла Лупулова (в деяких джерелах Лупалова). Його прізвище вже не збереглося серед жителів міста, але сама історія залишила глибокий слід. Це майже детектив, що стався насправді.
Кілька років тому, під час дослідження історії місцевого самоврядування Біляївки, ми звернули увагу на постать Лупулова — Біляївського волостного старшини. Він був відомий своєю відповідальністю в роботі. Кожен випадок, особливо коли поліції не було, розглядався ним дуже детально. Лупулов намагався бути справедливим і послідовним у своїх рішеннях, навіть у дрібних питаннях, як, наприклад, вирішення сусідських конфліктів.
Ось деякі з справ, які розглядав Лупулов: у одній з них йшлося про позичку грошей між сусідами, в іншій — про конфлікт «Об завдании удара в щеку Максима Бурдиянова», а в третій — про трагедію з молодою дівчиною, яка потонула у колодязі. Лупулов ретельно допитував свідків та зробив висновок, що це було самогубство.
Цю посаду Лупулов виконував на громадських засадах — сільська громада не платила за роботу волостного старшини. Його родина заробляла на життя підприємництвом: вирощували хліб, наймали робочу силу, будували будинок і господарські споруди в селі.
Після революції Лупулова заарештували, і він провів шість місяців у в'язниці. Завдяки біляївцю Сергію Крачкову, працівнику Одеського обласного державного архіву, нам вдалося отримати справу з другого арешту Лупулова. Вона яскраво показує, як радянська влада здобувала капітал для створення ілюзії заможної і справедливої країни, а також розповідає, куди зникла еліта: працелюбна, заможна та справедлива у своїх управлінських справах.
Історичний контекст: 1918 рік. Російські війська починають наступ на Україну в двох напрямках. Військовий секретар Петлюра марно намагається зібрати деморалізовану армію для захисту вітчизни. Прем'єр-міністр Винниченко звинувачує Петлюру в початку війни. На засіданні уряду відбувається скандал, що завершується відставкою Петлюри. 29 січня 1918 року, неподалік залізничної станції Крути, відбувається бій, в якому з українського боку борються кількасот юнаків і кілька старшин, а з російського — тисячі загонів червоних під проводом Муравйова. Українці змушені відступити.
Відео Радіо Свобода
Однією з причин поразки під Крутами стало те, що Симон Петлюра разом з Гайдамацьким кошем не зміг дістатися до місця бою. Він був змушений повернутися до Києва, де розпочався заколот більшовиків на заводі Арсенал. Повстання організували диверсанти та терористи, члени комуністичної партії, що були прислані з Москви. Однак, більшовицькі ідеї знайшли підтримку серед місцевих жителів.
Після цього на Софійській площі відбувається подія, яку можна охарактеризувати як "олігархічний псевдомайдан", де Павла Скоропадського оголосили гетьманом. 14 листопада, під тиском Заходу та проросійського оточення, Скоропадський підписує маніфест, який оголошує Україну частиною нової Російської держави, але в статусі автономії.
У грудні 1918 року, після антигетьманського повстання, в Києві збираються нові політичні сили, і в атмосфері напруги Володимир Винниченко проголошує створення нового органу влади — Директорії УНР. На чолі нового уряду стає Володимир Винниченко.
Директорія активно сприяє розширенню англо-французького впливу на південь України, погодившись передати країну під французький протекторат.
Склад Директорії в другій половині 1919 р. Зліва направо: Андрій Макаренко, Федір Швець, Симон Петлюра
Згідно з домовленостями, наприкінці листопада 1918 року в Одесі висадився десант французьких та інших військ. Для охорони водопровідної станції, французьке командування направило в Біляївку загін із 120 осіб, чотирьох кулеметів і двох гармат. Спочатку французи не втручалися у місцеві справи, пояснюючи це тим, що їх завдання полягало у забезпеченні безпеки водопостачання.
21 лютого 1919 року село було атаковано денікінцями. Партизанський загін з місцевих підпільників намагався здійснити кілька атак на французький гарнізон, але безуспішно. У відповідь на це французи вирішили захопити всю Біляївку. Однак, партизани дали їм гідну відсіч, вибивши загін не лише з водопровідної станції, а й з самого села.
Тим часом Росія почала неоголошену війну проти Української Народної Республіки. Директорія розпочала переговори з Москвою, але умови миру виглядали більше як вимога капітуляції. 16 січня 1919 року Директорія оголосила Радянській Росії війну. Невелика, але рішуча армія УНР зазнавала поразку за поразкою, і на початку лютого 1919 року Директорія залишила Київ.
Згодом територія України потрапила під контроль російських більшовиків, і країна фактично стала колонією з центром управління в Москві. Впровадження нової влади розпочалося з масових репресій і знищення економічно активних громадян, які становили найбільший ризик для втрати контролю над колонією.
Як ставали ворогами народу
1920 рік. Через постійні військові дії та нестабільність, на території Біляївки з'являються бандитські угрупування. Одне з них нападає на будинок Павла Лупулова, місцевого хлібороба і торговця. Під час нападу вбивають його дружину, а також забирають багато майна.
Лупулов, уцілілий після нападу, змушений залишити свій будинок і переїхати до Одеси. В селі ходять чутки, що він зробив це, щоб уникнути подальших атак з боку бандитів, адже вони могли його впізнати або знайти його речі.
У той час більшовики активно забирають майно заможних селян для громадських потреб. У Лупулова забирають його будинок, перетворивши його на лікарню. Лупулову, на той час вже 60 років, було важко пережити такі зміни. Він залишився вдовцем і займався землеробством.
Через деякий час Лупулов повертається з Одеси в Біляївку. Він зупиняється у знайомої жінки, 42-річної Феодосії Підмазко. Вже в 1921 році її внесуть до списків як кулака.
В ніч з 30 на 31 травня 1920 року у Біляївці здійснюють обстріл квартири місцевого військового керівника Федоренка. На місце інциденту направляють озброєний загін, разом із військовим Кустовим розпочинаються пошуки зловмисників. Проте нападників не знаходять, а натомість знаходять Павла Лупулова. Його арештовують і відправляють до Маяків.
У Маяках міліціонер намагається вибити покази від Лупулова за допомогою горілки, але той не говорить нічого, окрім того, що випив одну стопку і замовк. Міліція звертається до голови Одеської уїзної комісії Курочкіна з проханням відправити Лупулова назад до Біляївки.
Там, на допиті, Лупулов заперечує свою причетність до антирадянської діяльності. Господиня дому, де він зупинявся, підтверджує, що він не висловлював ніяких антисистемних поглядів і лише розпитував про свій будинок.
Проте свідчення місцевих мешканців дуже різняться. 25-річний Григорій Підмазко, який працював на землі Лупулова, характеризує його як чесного та працьовитого чоловіка, але на допиті він згадує про взаємодію з Лупуловим у контексті роботи.
Під час обшуку у Лупулова знаходять кілька коштовних речей, включаючи срібний та золотий годинники, гроші та документ на його ім'я, що й дає підстави для подальших звинувачень.
Судовий процес проти Лупулова триває під керівництвом Савви Будівського, місцевого голови Ревкому. Будівський звинувачує Лупулова в участі в "Союзі истинно русских людей", в придушенні робітничо-селянської революції 1918 року, а також в організації вбивств та спалення будинків.
Лупулова також звинувачують у підтримці повстанців, зокрема його племінників, які виступили проти більшовиків. Будівський стверджує, що Лупулов погрожував йому під час його перебування в тюрмі, влаштовуючи психологічний тиск на нього.
Звинувачення підтверджують й інші свідки, зокрема Єфросинія Кобзар, яка описує Лупулова як "ворога радянської влади", а також стверджує, що він бив її під час одного з інцидентів.
Проте не всі мешканці Біляївки підтримують ці обвинувачення. Іван Руденко, який працював на Лупулова, заперечує всі свідчення і каже, що знає його як доброго чоловіка. Багато інших відмовляються давати покази, намагаючись уникнути розправи, але більшість не підтверджує проти нього звинувачень.
Так, Павло Лупулов став одним із численних жертв репресій радянської влади, у яких нещасні люди потрапляли під підозру і були визнані "ворогами народу" через політичні обвинувачення, що часто не мали нічого спільного з реальністю.
Історія простого "кулака"
Павло Лупулов, як і багато інших людей, звинувачений у контрреволюційній діяльності, відкидає всі обвинувачення і намагається розповісти свою версію подій, щоб захистити себе від несправедливих звинувачень. Він пояснює, що завжди був звичайним хліборобом і не був причетний до жодної антирадянської діяльності.
Лупулов зізнається, що протягом 45 років жив у Біляївці, мав земельний наділ, займався сільським господарством, орендуючи землю у поміщика. Він також мав торговий бізнес у селі, продаючи бакалію, і не вважає себе ворогом суспільства. Навпаки, він вважає, що був корисним для місцевої громади. Лупулов розповідає, як він сам будував будинок, у якому жив, з наміром зробити його школою для дітей, і навіть став опікуном місцевої школи, допомагаючи сиротам і нужденним.
Лупулов також пояснює, що в 1905 році був змушений вступити до Союзу руських людей під тиском влади. Проте він запевняє, що його участь у цій організації була нетривалою, і він не відвідував збори і не підтримував контрреволюційні ідеї. Він запевняє, що в його діяльності не було жодного наміру йти проти радянської влади.
Що стосується звинувачень у контрреволюційній діяльності, Лупулов категорично заперечує це. Він говорить, що ніколи не займався боротьбою проти народу та не був організатором терору. Всі звинувачення, на його думку, є лжесвідченнями, які походять від його колишніх опонентів, зокрема Савви Будівського, який, ймовірно, намагався викривити його репутацію, щоб приховати власні злочини.
Лупулов згадує також про період, коли село переживало бомбардування і пограбування під час військових дій. Він та його родина були змушені ховатися від обстрілів у підвалах, а їхній дім неодноразово грабували різні військові частини, зокрема добровольці та французи. Він стверджує, що навіть після цього його майно було пограбоване знову — вже червоними військами, під час яких були викрадені його особисті речі, включаючи коштовності, одяг і інші предмети, що за його оцінкою становили десятки мільйонів рублів.
Коли Лупулов звертається до суду, він підкреслює, що не має жодної причетності до антирадянських акцій і не був організатором терору. Усі звинувачення, на його думку, є просто помстою з боку тих, хто пограбував його майно, зокрема коменданта Маяків Савви Будівського. Лупулов стверджує, що всі свідчення, які надано проти нього, неправдиві і вигадані.
У відповіді Будівський відкидає звинувачення Лупулова. Він пояснює, що отримав майно Лупулова не від нього безпосередньо, а через військові частини, які здійснювали пограбування. Будівський стверджує, що сам він не був причетний до цього пограбування і лише прийняв речі по описи.
Додатково, історія Савви Будівського у місцевих документах сильно відрізняється від того, як він змальовується в місцевих краєзнавчих публікаціях. В одній з книг Володимира Рєзніка, присвячених історії Біляївки, Будівський поданий як герой, борець за робітничий клас, але важливі моменти, що стосуються його мородерства та фальшивих свідчень, були свідомо випущені з контексту. Ідеологія і політика того часу стали важливішими за історичну правду, і саме на таких прикладах зростала ціла генерація, що втратила об'єктивність і пам'ять про реальні події.
Захисник Лупулова, розуміючи всі можливі підстави для звинувачень, заявляє, що основна мета цих обвинувачень — це прикриття фактів пограбування Лупулова і звільнення відповідальних за це осіб, які перебувають при владі.
Написано за матеріалами, які зберегаються в Одеському державному обласному архіві. Далі буде.
* Цей матеріал створено в рамках програми "Голоси України", що є частиною ініціативи Ганни Арендт, реалізованої Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) і фінансується Федеральним офісом міністерства закордонних справ Німеччини. ECPMF не впливає на наш контент і не несе за нього відповідальності.
🔔Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут
