Люди продовжують виїжджати з окупованого Енергодара. Через фільтраційні табори, пішими переходами, без зелених коридорів, за якісь шалені гроші, на свій страх і ризик. Їдуть через окуповані міста і села, через Росію, Білорусь, країни Балтії, в Польщу. Хтось залишається тут, хтось їде далі, а багато хто повертається, але вже на підконтрольні Україні території. Бо, як ніхто, розуміють: це виправданий рищик, щоб вирвати своє життя з того болота, яке ворог називає "асвабаждьонная територія".
Примітка Біляївка.City: прізвище та ім'я авторки блогу змінено на її прохання з метою безпеки.
Болото
Ми сидимо маленькою компанією в тісній кімнаті гуртожитку в польському місті Кросно та розмовляємо з приятелем, який виїхав буквально в перші дні січня 2024 року з окупованого Енергодара, проживши в окупації майже два роки. Ми всі тут — з Енергодара. Засипаємо його питаннями: як виглядає місто? як там наш прогулянковий канал? Чи правда, що після руйнування Каховської ГЕС наше Каховське море зникло, а разом з ним штучний канал, на березі якого повстала Енергодарська вулиця Набережна?
Фото набережної Енергодару до повномасштабної війни
Зараз, розповідає приятель, там болото.
- Де був великий залив, видніються 3 острови. Коряги стирчать. Дерева молоді вимахали вже під 3 метри.
Зітхаємо, матюкаємося.
- Місто порожнє. В будинках не світяться вікна. Дорогами їздять військові машини. Люди живуть в страху підвалів.
Наступна тема, яка рано чи пізно «вилізає» в розмовах енергодарців – доля Запорізької АЕС: «А як думаєш, атомну нашу вдасться запустити після деокупації?»
Енергодар, березень 2022 року. Люди вийшли на мирний мітинг, щоб висловити протест проти викрадення посадовця міської ради
Ні, ніхто з нас не є експертом в прямому сенсі, тому це лише роздуми на тему, до якої ми всі так чи інакше дотичні. Адже або працювали на атомній, або в родинах були свої "атомники" - чоловіки, батьки, матері. Ділиться своїми думками й мій співрозмовник: «Важко сказати, чи вдасться нам. Все ж таки вода пішла разом з Каховкою. Але й для москалів атомна – як ото чемодан без ручки. Вони не знають самі, що з нею робити. Запустити не запустять – води не вистачить. Весь час ЛЕП (лінію електропередачі – авт.) збудувати на рашку грозяться – але хер вам, наші не дадуть, обстріляють. Але й віддавати її вони не збираються…»
Показує перепустку на Запорізьку атомну станцію. Така сама, як раніше були – фотка, ПІБ. Написи тільки російською, а от дизайн дивний – якісь бульбашки жовто-блакитні: «Ми потім зрозуміли, що у всіх, хто не підписав контракт з Росатомом, отакі жовто-блакитні перепустки. Помітили нас в такий спосіб, мабуть».
Зрадники
З гидливістю обговорюємо зрадників-атомників, які охоче співпрацюють з окупантами і щасливі, що росія їх асвабаділа. Прикро, що дехто з них швиденько скинув вишиванку і побіг за російським паспортом. На декого ті вишиванки одягалися, як на чорта ладан, ніде правди діти, тому не дивно, що зараз ці особі зітхнули з полегшенням. Дивно, як ці "совкодрочери" маскувалися під нормальних людей, як проходили різноманітні перевірки…
Енергодар під час окупації
Є зрадники серед вчителів, підприємців, спортсменів, але й є усвідомлення того, що не всі, хто лишився, обов’язково колаборанти. Мені важко судити і давати оцінки на відстані в тисячу кілометрів, та й часу пройшло вже майже два роки. Але в окремих ситуаціях можна точно сказати – це зрада, і ніхто нікого не примушував. На жаль, серед людей, який я знала особисто, є такі перевертні.
В кабінеті енергодарського міського голови запахло русскім духом
Рада ветеранів в окупованому Енергодарі
Новий рік, Енергодар, 2024
"Урок мужності" для дітей Енергодара проводить колаборант Антон Шибаєв
Згадуємо й тих, хто залишився через страх виїжджати/піклується про старих батьків/не наважується/«почекаю ще трошечки»/і ще багато причин, коли люди дійсно чекають на звільнення.
Тихий протест активістів жовта стрічка в Енергодарі
… "Там страшно. Я от тільки зараз спокійно можу розповідати про те, що діється в місті. А там весь час прислухаєшся, оглядаєшся", - чуєш це і розумієш, що життя в окупації - це страшне випробування. А може думаєш, що розумієш, бо ти там не був.
Викрадення
Історії про викрадених людей, доля яких невідома протягом місяців і років – це не вигадки, а реальність, в якій живуть мешканці окупованих міст, зокрема Енергодара.
Ми говоримо про те, як окупанти «обробляють» впливових, активних людей в Енергодарі, щоб тільки вони з ними співпрацювали та брали участь в їхніх акціях, знімалися в новинах, розповідали про налагодження життя. Перераховуємо прізвища тих, хто був «на підвалі», кого забрали просто з прохідної станції – серед них багато знайомих мені особисто або через найближче оточення. Мій знайомий розповідає, як змінюються люди після таких «розмов». Хоча в моєму арсеналі є декілька таких історій, додаються свіжі – знову і знову.
Як сам доїхав, питаю?
«Два тижні в Таганрозі. Перевірку проходив, навіть на детекторі брехні. Мені ще пощастило, що всього два тижні! Познайомився з чуваком, який вже 4 місяці чекає на повернення своїх документів. Ну і добре, що мені хоч виходити можна було, в магазин там… А в інших фільтраційних пунктах забирають телефони, документи, виходити заборонено та ще й умови жахливі – таргани, клопи».
Фото з такого табору в Росії опублікував радник мера Маріуполя Петро Андрющенко. На кадрах видно, що люди сплять усі на купу.
Пригадую історію іншого чоловіка, який вибирався з окупації через єдиний населений пункт, звідки ще можна потрапити безпосередньо на вільну територію – це пішохідний перехід. Під час перевірки його змусили записати відео, як він любить росію і путіна. Не знаю, навіщо їм такі записи, що вони доводять, як будуть використовувати, але факт залишається фактом.
Поляки дивуються, коли дізнаються, що українці з окупованих територій заїжджають до Польщі через Росію. «Чого ви робите таке коло?», - питають. І тільки тоді, коли починаєш пояснювати, відкривати Гугл мепс, водити пальцем по картах, намальованих на якихось випадкових листочках паперу, починаєш усвідомлювати, наскільки вони далекі від нас. Попри допомогу та співчуття, пересічні громадяни мирної держави за два роки, як ми з ними перетинаємося, живемо та працюємо разом, втратили (або починають втрачати) певний фокус, або просто звикають до війни у нас. Їм не цікаво, (а може, й не має бути цікаво), насправді, через які тортури та випробування проходять українці, щоб виїхати з окупованих міст, як ризикують життям, прориваючись через фільтрацію.
«А отут, значить, лінія фронту. Справжня. Там стріляють! Їхати цією дорогою, отак навпростець з Василівки прям у Польщу, ну ніяк не можна», - чергова лекція для поляків на тему «чому так?». Кивають…
А ось люди приїхали в Польщу з України через Естонію, Латвію і Литву. Поляк дивується – це ж найдальша дорога! А як йому пояснити, що у людей просто кіт з собою був, без документів. І до Білорусі його не пустили просто. Тому і поїхали далі…
Мене часто питають, чи стоїть мій дім. І я знаю, що так, він стоїть. Так само, як стоять будинки моїх друзів з Донецької області, які вони покинули ще в 2014. Мені щастить – в моїй квартирі ще ніхто з окупантів чи колаборантів не поселився, хоча такі випадки вже є, і то не чутки, а перевірена інформація. До мене всього лише один раз влізли - зламали замок, навели бардак, дещо вкрали. Ну і все на тому, слава богу і тьху-тьху-тьху. Але я вже починаю казати про те моє помешкання «було».
…Попрошу, мабуть, редакцію, щоб не ставили моє ім’я під текстом. Бо навіть у Польщі я продовжую відчувати себе частиною мого окупованого і заляканого міста. А я далеко не героїня...
