Про можливість великого контрнаступу на Півдні України з метою розгрому російського військового угрупування на правому березі Дніпра говорилося давно. На наступ сподівалися українці, його очікували росіяни. Проте стрімка атака і розгром великих сил окупантів відбувся в Харківській області. Це стало повною несподіванкою для росіян. В степах Херсонщини тривали позиційні бої і лише на початку жовтня Збройні сили України провели ряд штурмових дій та досягли оперативного успіху.
Україні надзвичайно важливо повернути під державний суверенітет Херсонську область включно з головним містом регіону. Адже тоді знімається небезпека окупації портів на Чорному морі, а маючи перед собою русло Дніпра, як природний щит, можна планувати звільнення решти окупованих територій.
Росіяни тікали так, що загубили свого командира
Херсонщина – це степ. Близько двох тисяч років тут точаться бої, починаючи з Великого переселення народів. Але Херсонщина це не Дике поле, як називали ці землі в давнину. Сьогодні тут вирощують пшеницю, соняхи, ріпак, сою, пробують культивувати екзотичні для України спаржу та шафран. І, звичайно, згадаємо символ Херсонщини кавун. А головне – люди. Українці своїх в біді не кидають.
Межа між Дніпропетровською та Херсонською областями перенасичена військовою технікою. Можна побачити в лісосмугах танки, самохідні гармати, бойові машини піхоти. Між ними крутяться пікапи та джипи всіх відомих в світі марок. Майже ніхто не звертає уваги на вирви посеред доріг. Ніхто не скидає швидкість перед ямами, військові живуть тут і зараз, не заглядаючи далеко наперед. Життя може обірватися щохвилини. Від випущеної з корабля крилатої ракети, замаскованої на обочині міни, кулі російського диверсанта.
Але тим соковитіша кожна прожита хвилина життя з з колоритними селфі на мобільний телефон, неймовірно великою кількістю випитої кави та енергетичних напоїв, викурених цигарок та ароматом солодкого степового вітру, перемішаного з гірким присмаком горілої гуми та металу.
Місця нещодавніх боїв засмічені спаленою бойовою технікою. В переважній більшості це танки і бронетранспортери росіян, трапляються й підбиті машини з літерами ЗСУ.
Ми стоїмо перед великим металевим кавуном. Символ Херсонщини побитий кулями та осколками. Але на нього вже хтось причепив оптимістичний плакат «Все буде Україна».
Поряд стоїть два розбиті джипи, але всі хочуть сфотографуватися біля кавуна. Патрулі поблажливо дивляться на це. Лише просять, щоб в кадр не потрапила військова техніка. Росіяни звідси тікали аж занадто швидко.
«Вони згубили тут свого командира бригади, підполковника. Він випав з автомобіля і ніхто не зупинився. Ні вони, ні ми, коли намагалися догнати. А рух був інтенсивний. Невдовзі від російського командира мало що залишилося. Так, пляма на дорозі», - говорить один з солдатів, який теж фотографувався біля кавуна. Це насправді жахлива ситуація, але після тисяч замордованих росіянами жінок і дітей в Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ізюмі вона вже не видається великим злом.
Як живуть звільнені села
Звільнені села на Херсонщині поки живуть без електрики. Лише в деяких подвір’ях стрекочуть генератори. В село ми приїхали вночі й чекаємо командира бригади. За рік він зробив стрімку кар’єру від командира батальйону до комбрига. Воював на Сході України, а тепер звільняє Південь. Хоча на годиннику майже ніч, але п’ємо каву. Тут всі п’ють каву, солдати та офіцери. Мало хто заварить собі кухлик чаю чи наллє в склянку компот.
До столу боязко підходить кілька псів. Вони неймовірно худі, аж ребра видно крізь шкуру. Цим собакам ще пощастило, бо в у містечку Ворзель, що на Київщині, росіяни собак їли. А цих лише морили голодом.
Ми запитуємо, чи вчиняли тут російські війська військові злочини. «Саме нашому селу, можна сказати, пощастило, - говорить господиня, - у нас масово такого не було. Молодь постаралася евакуюватися. Хоча декілька спроб зґвалтувань все ж було. Тут був російський командир, який намагався підтримувати дисципліну. Хоча пили алкоголю росіяни багато і потім разом із їхніми волонтерами п‘яні вешталися по селу. Якщо бачили якусь добру річ, телевізор чи морозильну камеру, то просили подарувати.
"Дуже наполегливо просили. Як рекетири. У нас село багате. Тримали худобу, вирощували курей, продавали овочі. Тому техніки було багато. В мого сусіда два автомобілі. Один дорогий «Тойота РАВ4», а інший дешевий «Лада». Дорогий він загнав у гараж і присипав старими речами, а дешевий росіяни теж просили «подарувати». Довелося віддати. Але в гараж так і не додумалися зазирнути".
Ночували ми у досить великій хаті. Господарі дозволили оселитися і користуватися каміном. Нас попередили, що ходити по садибі потрібно чітко визначеними маршрутами. Коли село було звільнене, то двір було заміновано «розтяжками», довелося добре попрацювати, щоб познімати гранати.
Будинок вцілів, а от хлів постраждав. Приміщення іншого хліва по вікна наповнені сміттям. Тут консервні банки, пляшки з під пива та горілки, упаковки денного солдатського раціону.
Просто на землі стоїть трьохлітрова банка з якоюсь гидотою. Це закуска «Воронежська», яка входить в раціон російської армії. Дивлячись на цю субстанцію, не уявляєш, як можна це їсти.
Потім стає ще гірше. Мене ведуть в сусідній двір. Там дотлівають рештки корови. Росіяни хотіли смаженого м’яса. Тому привели сюди корову, застрелили її, а потім кілька днів зрізали з трупа шматки м’яса і смажили його на мангалі. Це просто армія якихось некрофілів.
Хто протистоїть цим новітнім варварам?
Прості українські люди. Ось мінометниця з позивним «Лисиця». Їй 52 роки. Вона завжди мріяла про військову службу, але в армію потрапили лише сім років тому. Спочатку була в добровольчому батальйоні, а потім вже перейшла на контракт в ЗСУ. Працює нарівні з чоловіками.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, то я прийшла у військкомат. Нас зібрали на полігоні хоч для мінімального бойового злагодження. Привезли міномет і тут виявилося, що з мінометом вмію поводитися лише я. Довелося вчити не лише своїх колег, а й командирів. На фронті дуже важко, особливо коли починаються штурмові дії. Буває, що нас з ворогом розділяють лише кілька вулиць. У нас в підрозділі чимало поранених, є вбиті. Особливо люди страждають від контузій. Контуженим прописують тижневий курс крапельниць, але цього мало. Тому й страждають бійці від головних болій та втрати орієнтації. А ще дуже хочеться відпочити, хоч тиждень побути вдома», - зізнається жінка.
Поряд з нею стоїть син. Вони прийшли служити разом в лютому. «Лисиця» каже, що так легше, коли рідна людина поруч.
Начальник штабу батальйону каже, що спочатку ніхто і нічого не вмів, але їм вдалося сформувати взводи і роти, визначити здібності людей і зробити з них бойовий підрозділ. Головним у цій справі була мотивація. Українці готові були помирати за батьківщину і саме своєю самопожертвою зупинили ворога. Тепер вже легше, бо бійці навчилися воювати, знають маневр на полі бою і можуть виконати задум командирів. Хоча іноді й дорогою ціною. «Ідеальна операція – це операція без втрат», - ставить крапку офіцер.
Ми покидаємо село на Херсонщині. Проїжджаємо повз підірвані клуб і школу.
Цьому селу дійсно ще пощастило. Наступне не мало такої вдачі. Зруйновані майже всі будинки, на подвір’ї фермерського господарства стоять розстріляні трактори і комбайни, ще димить спалене зерносховище. Звільнені території потребують відновлення і відбудови. Але це буде вже нова сторінка життя нової України.
Фото автора
