Трохи менше десяти років переселенка Олена Вернігор мешкає у селищі Авангард, що на Одещині. У 2014 році в неї було пів години на те, щоб зібрати речі та виїхати з Луганська, в якому вона прожила майже сорок років. Вона знає, що "русскій мір" - це коли у твій город заїжджає "Град", а ти у підвалі просиш, якщо не вижити, то хоча б померти миттєво, без мук. "Русскій мір" - це коли росія каже "іх там нєт", а в кожному дворі стоять їхні танки. Знає, як влаштовувати своє життя в дорослому віці з чистого аркушу, напередодні повномасштабної війни неочікувано отримати звістку, що їх родині дають житло, а вже за декілька днів прокинутися від вибухів по Одесі та усвідомлення - росія знову прийшла "визволяти" від мирного, спокійного та щасливого життя.
Олена Іванівна Вернігор прожила у Луганську 37 років. Із цим містом, каже вона, пов'язані кращі роки її життя - зустріч з чоловіком, народження доньки, друзі, робота. Вона - архівіст, багато років працювала в державному архіві Луганської області, а потім - у краєзнавчому музеї.
Луганськ до війни описує не лише як промислове місто, а й регіон з багатою природою - хвойні ліси Кремінної, краєвиди Сіверського Донця, парки, сквери.
- Мені дуже боляче, що з приходом "русского міра" все це перетворилося на руїни, що колись красиві та впорядковані міста стерті з лиця землі.
Кремінна, Луганська область до вторгнення росії Фото: uk.wikipedia/Andriy Volodymyrovych
Мріяли про внуків, а прийшли окупанти
За кілька років до подій на Донбасі пані Олена з чоловіком переїхали в село Миколаївка, що за 15 км від Луганська, а квартиру у місті залишили доньці.
- Дуже затишне село, красива природа. У нас був свій город з садом. Господарювали собі помаленьку та мріяли, що як з'являться онуки, то будуть приїжджати до нас у гості, - згадує жінка.
Коли почалися бойові дії, вони сподівалися, що їх у селі це мине, однак спокійне життя у Миколаївці дуже швидко перетворилося на виживання. Туди зайшли окупанти та звідти почали обстрілювати позиції українських захисників.
- Вони заїжджали "Градами" прямо у наш город та випускали залпи по Станиці Луганській. А як чекали на наступ, то заганяли танки у двори. Ми ховалися у підвалах по декілька діб. Чоловік пережив інфаркт, лікарні та аптеки вже не працювали. Виїхати було неможливо. Вже думали, якщо прилетить снаряд, то краще одразу померти та не мучатись.
Після кожного обстрілу, каже жінка, вони обходили вулиці, шукали, кому потрібна допомога. А загиблих - збивали дошки та ховали на подвір'ях. Зізнається, що ці страшні картини назавжди перед її очима.
Зібрати 40 років життя за пів години в одну сумку
Окрім всього, з приходом окупантів у селі зникли всі комунікації. Їжу готували на вогнищі, з водою рятувала скважина. У таких умовах вони прожили чотири місяці, а потім оголосили режим припинення вогню, їм сказали, щоб буде їхати машина та дали пів години на збори.
- У 30 хвилин все життя не складеш... Чоловік взяв медичну картку, а я - документи та трохи одягу. Їхала з упевненністю, що це тимчасово. А чоловік одразу сказав: "Лєна, ми вже ніколи сюди не повернемося. Ця війна надовго, вони від нас не відстануть". Тоді я несерйозно поставилася до його слів, а в жовтні цього року буде десять років, як ми виїхали.
На Одещині пані Олена плете маскувальні сітки для ЗСУ
Спочатку родина поїхала в Ужгород, там чоловіка підлікували та направили в інститут Амосова на операцію. А згодом від знайомих луганчан вони дізналися про Авангард. І так за їх порадою родина знайшла свій другий дім на Одещині.
- Це сьогодні я спокійно розповідаю про переїзд, а тоді плакала, не могла заспокоїтись. Все, що ми мали і будували з любов'ю стільки років, залишилося там. Я розуміла, що купити житло у нашому віці - перспектива невелика. І це дуже пригнічувало. А потім життя почало налагоджуватися. Діти знайшли роботу, я доглядала за чоловіком та онуками. На щастя, всі рідні теж змогли виїхати звідти. Хто - у Дніпро, Харків, а хто в Івано-Франківськ та Львів. Всі вже прижилися та налагодили життя. А тепер жартуємо, що, як закінчиться війна, будемо їздити один до одного в гості та подорожувати Україною.
Село, з якого виїхала пані Олена, з 2014 року перебуває в окупації. За весь цей час жінка їздила туди лише двічі, хотіла продати свій будинок, а також забрати альбоми з фотографіями - пам'ять, яка для неї дуже дорога.
Сталося це вже після смерті чоловіка, поїхавши туди, вона зрозуміла, що там усе дуже змінилося.
- Це був 17-18 рік, попри те, що я прожила там все життя, мені здалося, що навіть повітря стало інше. В очах колись привітних людей з'явилася злість. Було не по собі, іноді навіть страшнувато. Можливо, я себе так налаштувала. Але коли ти минаєш усі їхні блокпости та бачиш український прапор, то наче крила за спиною виростають та дихається легше. Я кажу без перебільшення, такі у мене були відчуття.
Вони знову прийшли нас бомбити
Те, що росія розпочне повномасштабну війну, жінка теж розуміла, хоч і до останньго сподівалася, що це не трапиться. У той ранок вона прокинулась від вибухів, а донька намагалась її заспокоїти, мовляв, пролетів якийсь літак.
- Ну, тоді, доню, це війна, нас бомблять, - сказала я. - І ви знаєте, у мене така злість на них була, така ненависть, що я готова була взяти автомат і стріляти без розбору.
Якраз напередодні вторгнення їх родина, яка всі ці роки жила в орендованому житлі, дізналася, що за Програмою підтримки ВПО їм дають квартиру для тимчасового проживання. Від цієї новини жінка плакала від щастя.
- Ми звиклися з думкою, що ніколи не повернемося на Луганщину. Зібрали себе по крихтах, налагодили життя, а вони нас і тут дістали. Для себе я вирішила, що нікуди вже не поїду. Тут мій дім, моя сім'я, друзі. Я вдячна долі, що привела мене на Одещину. Ми завжди відчували підтримку громади, вдячна голові Сергію Хрустовському за турботу та допомогу, яку ми завжди отримували. Я нарешті відчуваю себе вдома і не дозволю окупантам забрати це відчуття знову.
Плетемо сітки для перемоги
Від початку повномасштабної війни пані Олена разом з іншими переселенками, які живуть в Авангарді, об'єдналися, щоб плести маскувальні сітки та кікімори для військових.
Це жінки з Вугледара, Олешок, Снігурівки, Очакова, у яких росія теж вкрала дім та зруйнувала життя. А тепер вони допомагають захисникам звільнити землю від окупантів. Олена Іванівна також вишиває бісером та бере участь у ярмарках, де громадою вони збирають кошти на різні потреби для військових.
- Я мрію не просто про мир, а щоб ця війна закінчилася нашою перемогою. Щоб Україна була вільною та квітучою, а наші онуки не ховалися у підвалах, а росли під мирним небом.
