Українців часто запитують – чому ви не змогли зупинити війну, звернувшись до своїх рідних у Росії? Адже 11 мільйонів росіян пов’язані сімейними вузами з українцями, там мешкає найбільша діаспора українців у світі – майже 2 мільйони людей. Як так сталося, що вони довіряють державній пропаганді більше, ніж своїм рідним?
Чому пропаганда виявилася гучнішою за голос крові
У мене також є рідні в росії. У нас були нормальні стосунки. Однак мій власний досвід свідчить, що насіння російської пропаганди впало на дуже щедро вдобрений ґрунт. Вже тоді історичні болі “за несправедливо втраченою Україною”, виникали майже у кожній приватній розмові.
Інколи в них ми були “єдиним розділеним народом”, наступного разу – “невдячними хохлами, яких вони, як старший брат, опікали та оберігали, самі не доїдали, а з нами ділилися”. Невдячність, на їх погляд, полягала в тому, що українці завжди були, як вовк з приказки – скільки його не годуй, він все одно в ліс, тобто на захід, дивиться.
Навіть після 2014 року вони регулярно приїздили у Харків, який межує з Бєлгородською областю – гуляти у його прекрасних парках, відвідувати музеї, купувати продукти, які були смачнішими та дешевшими, ніж за східним кордоном. Розпитували, чому місто таке благоустроєне та гарне, якщо в України немає нафтових та газових грошей.
Їх обтяжувала необхідність стояти в черзі на кордоні, інколи вони перекручували назву країни, римуючи її зі словом “Україна-Руїна”, яка “чомусь вирішила завести кордон”. Коли просила так не казати, робили великі очі, та маніпулятивно запитували: це ж просто жарт такий, чому вас, українців, так легко образити?
Ще одним схожим досвідом поділилися біляївці
- Перші тривожні дзвіночки розпочалися ще у 2015. Тоді, спілкуючись по скайпу, вони вже починали вчити нас жити. Що у нас "пропаща країна", що тут не чекає нічого доброго, тут немає майбутнього, що треба залишати Україну і їхати до них в росію. Вже тоді ми відчували презирство і неповагу з їх боку. Після 24 лютого вони написали перші. Не питали, як справи. Повідомлення було коротке: ми за вас хвилюємось і молимось.
Зараз ми розуміємо, що то було лицемірство. Бо потім пішли повчання. Що не треба робити висновки, це справа лише військових, що спецоперація необхідна. Вам допомогти хочуть, потерпіть. Ніхто з них не вірив, що ми ховаємось у підвалі, коли повітряна тривога, що нам страшно. Вони сміялись, мовляв, кому ми потрібні, хто буде нас бомбити. Наполегливо радили не брати до рук зброю. Вони ображались, що ми не цінуємо допомогу і благо, яке нам пропонують. Їх дратувало, коли ми засуджували путіна, що ми не робимо так, як він каже. Кожне їх повідомлення, дзвінок починалися зі слів не противитись, прийняти ситуацію, і не допустити ненависті між братніми народами. Впевнені, що і після перемоги України, вони не усвідомлять, що накоїли, а шукатимуть виправдання. Як завжди. Але віри їм не буде, як і прощення.
Хотіли, щоб ми здавали ключі від міст
У перший день війни родичі з Росії зателефонували, щоб запевнити: спецоперація, яку розпочав Путін, цивільних не зачепить. Скоро все буде, як в прекрасному минулому: між нашими країнами не буде кордонів, ми знову будемо єдиним народом. Російська армія “всього лише” вб’є українських військових, націоналістів, зруйнує біолабораторії, та центри прийняття рішення НАТО, якими начебто нашпиговали Україну. Важко було повірити, що дорослі здорові люди з гарною освітою це кажуть цілком серйозно.
Йшли місяці війни. Коли російська армія наступала та захоплювала один за одним населені пункти Харківської області – мої російські родичі переповідали ролики російської пропаганди: “Подивися, мер міста Куп’янська катається містом з нашими військовими, показує нові російські надбання: школи, дитячі садки, лікарні”. Вони використовували середньовічну риторику – мер здав ключ від міста.
Це набагато пізніше Лондонський Королівський інститут обʼєднаних служб (RUSI), що досліджує питання воєн та озброєння в інтересах британської армії, випустить масштабний аналіз першого півріччя російсько-української війни, де розкаже – Росія поділила українців на чотири групи. У першій були ті, кого треба ліквідувати фізично. У другій – ті, кого треба пригнічувати й утискати. Третя група складалася з нейтральних громадян, яких можна схилити до співпраці. І четверта група – це потенційні колаборанти.
Існував конкретний список першої групи, куди потрапили активні учасники Революції гідності, родини військових, активні в своїх громадах люди з явною проукраїнською позицією. Російська ФСБ тренувалася їх захоплювати чи вбивати. Другу категорію планували виявити, обходячи оселі. Потім для цих людей мали створити фільтраційні табори. Після фільтрації «особливо ненадійних» планували депортувати в Росію. А в Україні їх би «перевиховували» завезені з Росії «вчителі».
Навіть без цієї інформації інтуїтивно було розуміння, що зі зброєю ніхто в чужу країну з добром не приходить. Пізніше, коли росіяни йшли з окупованих міст, після себе вони повсюди залишали великі та маленькі кладовища. На Херсонщині навіть знайшли дитячу камеру в катівні, де тримали неповнолітніх – цю інформацію підтвердив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. Потрапити до неї могли діти, які, наприклад, робили фото розбитої російської техніки. Очевидці з Маріуполя, Бердянська, Херсона свідчать про “фільтраційні табори”. Тобто, від початку війни не йшлося про “мирне захоплення міст без крові та смертей”.
Так, на засіданні Держдуми, що відбулося 13 грудня, ухвалили у першому читанні законопроект, який знімає кримінальну відповідальність за злочини на окупованих територіях України, якщо вони були скоєні "для захисту інтересів Росії". У законопроекті йдеться про дії, скоєні на територіях терористичних "ДНР" та "ЛНР", а також на тимчасово окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей до 30 вересня 2022 року.
Коли війна стала ближчою
Бєлгород знаходиться від Харкова всього за 70 кілометрів. З досвіду знають, що вибухи в Одесі за 45 кілометрів від міста я чула так, наче на сусідній вулиці. Нещодавно МВС України показало кладовище російського озброєння, яким ворог завдавав удару по місту Харкову та населених пунктах області. Знешкоджено понад 52 тисячі вибухонебезпечних предметів. Я запитую у рідних: ви от казали, що напали першими, щоб упередити напад України. Чому ж тільки зараз, у грудні, готуєтеся до війни? Випустили стільки ракет, і не боялися, що Україна може відповісти?
Лише у грудні вони почали облаштовувати підвал, щоб ховатися від ймовірних обстрілів. Бояться мобілізації – вмирати за Росію не хочуть.
Моє невелике спостереження цілком корелюється з даними закритого соцопитування та джерел, які наприкінці листопаду опублікувало видання Медуза.
За мирні переговори з Україною виступають близько 55% росіян – відсоток різко збільшився, коли почалася мобілізація та вибухи на території російської федерації. За продовження війни виступають лише 25%. У липні цього року опитування показували, що за мирні переговори виступають лише 30% росіян.
До речі, на початку вересня у своїй статті головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний та перший заступник голови парламентського комітету з питань нацбезпеки, оборони і розвідки генерал-лейтенант Михайло Забродський писали – єдиним виходом “дотиснути Росію” лишається «наблизити війну до росіян».
Чи існує інший спосіб достукатися?
Мені хочеться знати, чи вдалося комусь аргументами переконати своїх рідних в Росії змінити погляди на війну? Я запитала про це в чаті, де українські біженці Сілезії. Там майже 6000 учасників - багато зі сходу України, які мають тісні зв'язки з російськими родинами. Лише одна відповідь була умовно позитивна.
- У мене є близькі друзі в Росії, вони там типу місцевої опозиції, - розповідає моя співрозмовниця Аріна, - дивуються рівню душевної сліпоти своїх співвітчизників. Співпереживають. Але вони не змінили погляди – з 2014 року проти війни з Україною. Втім протестувати не наважаться – їх сковує страх. Навіть спілкуємося через меседжер, який дає змогу одразу після перегляду видаляти повідомлення.
Більшість співрозмовників мають негативний досвід. Хтось продовжує зберігати видимість родинних стосунків, але не розмовляє про політику. Більшість – після кількох спроб достукатися – рвуть всі контакти. Найбільш стійкі через соціальні мережі показують фото, відео, розповідають про особистий досвід.
- Я народилася та виросла в Росії, але майже все життя живу в Україні, - розповідає Катерина, - однокласники та знайомі одразу мені заблокували. Племінник з Єкатеринбургу просить нічого не розповідати про війну, йому дуже страшно. Племінниця у Москві плаче, але просить нічого не писати. Дві сестри рідні. Одна сестра не знайшла в собі сили читати мої одкровення – видалила навіть сторінку в соціальних мережах після того, як я опублікувала вірш та позначила її у публікації. Там йшлося про те, що наша мала Батьківщина стала вбивцем та загарбником. Я додала туди фото російського села, в якому ми виросли.
Ще одна жінка розповіла, що має рідних в Росії, які переїхали в Крим після його анексії Росією.
- Вони мені написали, що ракети по українським містам – це справедлива кара за те, що Україна перекрила Криму воду, - розповіла Світлана, - вони вдячні Путіну, що він дав їм дожити вік у гарному кліматі. Для щастя їм не вистачало дніпровської води.
Війна вдарила майже по кожній родині. У Тетяни загинув знайомий під Бахмутом, бойовий льотчик.
- Його мама за вісім років в Криму настільки отруїлася російською пропагандою, що коли дізналася про смерть сина, сказала – от і добре, заслужив загибель, що проти Росії пішов воювати.
Одна з російських ракет впала у Харкові на території парку, який ми любили відвідувати з російськими рідними, я надіслала їм це фото. Вони попросили більше не писати їм про політику. Кажуть: “це” треба вже припиняти. Однак навіть слово “війна” бояться написати.
