Його знає майже вся Україна. Чоловік на кріслі колісному, у формі, з незмінною колонкою, з якої лунають патріотичні пісні. Григорій Янченко, або просто дядя Гриша — легендарний волонтер із Херсона, Народний герой України, який збирав гроші для ЗСУ навіть на очах у російських окупантів. Ми зустрілися з ним в Одесі, за філіжанкою кави у перерві між зборами. Зазвичай камери показують його усміхненим, незламним та сповненим енергії. Та ми поговорили й про іншого дядю Гришу. За цим символом міцності стоїть жива людина, яка після багатогодинної зміни на вулиці повертається до тимчасового житла, щоб наодинці виконувати величезний обсяг невидимої роботи. Біляївка.City волонтер розповів про ціну боротьби, яка зазвичай залишається поза увагою перехожих.
Порада взяти відро та «картка дружини»
Григорій Янченко — колишній десантник, якому вже 79 років. Через наслідки старих травм він переніс 34 операції, втратив ноги, пальці на руках і протягом багатьох років пересувається на кріслі колісному. Проте його дух виявився значно міцнішим за тіло.
Волонтерський шлях він розпочав ще у 2014 році, і ця історія нерозривно пов'язана з найріднішою людиною, якої, на жаль, уже немає поруч.
— Можливо, якби не дружина Тамара, я б і не став волонтером, — зізнається він. — У 2014-му душа горіла, хотілося допомогти армії. А як? Я ж стріляти чи бігати не можу. І вона мені каже: «Ти ж на візку постійно їздиш містом. От вчепи відро, напиши "Допомога ЗСУ" і збирай». Це була її ідея.
Дружина померла у 2020 році. Усі роки вона була його надійним тилом: пакувала теплі речі для військових, готувала і складала передачі. Сьогодні пам'ять про неї — це ще один мотиватор для дяді Гриші. Усі власні гроші, пенсію він відкладає на окремий рахунок, який подумки називає «карткою дружини». І коли на дрони не вистачає зібраних людьми коштів, він покриває різницю саме з цих заощаджень.
Дядя Гриша під час зборів в Одесі
Донат від "орків" та розбита квартира, яка досі рятує
Під час повномасштабного вторгнення та окупації Херсона дядя Гриша без страху їздив вулицями з українськими піснями, на свята у вишиванці, продовжуючи збирати донати.
— Я не боявся орків, може, бо знав, що люди навколо мене захистять. А от місцеві колаборанти… Вони знали про мене все, — згадує волонтер. — Перед їхнім псевдореферендумом мені довелося жити у товариша, переховуватися. Росіяни прийшли до мене додому, виламали двері, розстріляли з автомата мої волонтерські грамоти та прапори, які колись чіпляла ще дружина. І, вибачте, просто справили нужду на килим посеред кімнати. Ну, це їхня візитна картка.
Втім, траплялися в окупації і зовсім абсурдні ситуації.
— Якось їду, назустріч шестеро "орків". Я так зрозумів, вони тоді прийняли мене за колишнього афганця з інвалідністю, бо серед них теж такі були. Підходять двоє — і кидають гроші у скриньку. Потім повертаються до своїх, і я чую, як інший питає: «Ти знаєш, кому ти кинув?». А той відповідає: «Звідки я знаю, — інвалід». Їм кажуть: «Та це ж на українську армію…». Отак, але ж зі скриньки вже не будуть назад діставати! — усміхається дядя Гриша.
Сьогодні його навіть понівечена окупантами квартира продовжує служити людям. Коли волонтер почав їздити Україною, залишив ключі товаришу — просто, щоб той поливав квіти. А нещодавно у будинок цього друга прилетіло два російські КАБи.
— Дев'ять поверхів розбило. Тепер він з дружиною живе у моїй квартирі. Верхній килим, який зіпсували росіяни, він викинув, так і живуть, — розповідає волонтер.
«Ніякої команди немає. Я волонтер-одинак»
У багатьох, мабуть, складається враження, що за людиною, яка збирає мільйони гривень, стоїть цілий штаб. Коли ми запитуємо про його «невидиму команду», дядя Гриша хитає головою.
— Друзів багато, а команди ніякої в мене немає. Я один.
Увесь колосальний обсяг роботи він робить сам. Під час кожної поїздки регіонами він планує зібрати до 500 тисяч гривень для закриття потреб двох бригад. Після багатогодинних зборів на вулиці щодня починається невидима рутина: зібрані кошти треба ретельно розсортувати по номіналах, перерахувати і дати їм раду далі.
— Раніше можна було зайти в супермаркет і обміняти дріб'язок, а зараз відмовляються, доводиться йти до обмінників чи шукати інші варіанти. Далі — банки. Наприклад, мені треба розрахуватися за дрони на 380 тисяч гривень. А банк дозволяє зняти лише 100 тисяч на день. Доводиться розбивати платежі. Всю логістику: замовлення дронів, скоб, пральних засобів для фронту та будь-чого іншого — я організовую сам.
Побут дяді Гриші у поїздках — це окрема історія. Мешканці різних міст, бачачи його старенький механічний візок, часто пропонують купити новий, сучасніший. Але волонтер відмовляється — у нього є свій суворий розрахунок.
— Мені німецькі волонтери подарували хороший електричний візок, я їздив на ньому в Херсоні, є ще один у Запоріжжі. Але в поїздки я беру саме цей, звичайний. У кожному місті мені кажуть: «Давай ми тобі замінимо!». А я відмовляюся, бо цей легкий. Він складається: кинув його в тамбур поїзда — і поїхав. А електричний важить 50-70 кілограмів. Хто його буде тягати? Тим паче, якщо їдеш автобусом.
У місцях, куди він прямує, в нього немає заброньованих готелів. Він звертається до місцевої влади чи волонтерів уже по факту прибуття. У Сумах, згадує, жив у церкві, у Дніпрі — на вокзалі у приміщенні, яке належить поліції, у Кременчуці та Полтаві — у лікарнях. В Одесі його прийняли у одному з шпиталів.
Забуті малюнки та «монетка на донат»
Ми спілкуємося, і час від часу до дяді Гриші підходять перехожі: хтось вітається, хтось тисне руку, кидає донати. Та він з гіркотою відзначає, що в суспільстві з'являється байдужість.
— Я їжджу на передок з 2014 року. І знаєте, солдати там можуть не взяти якісь солодощі, але дитячі малюнки розбирають одразу. Вони нагадують їм про сім'ї, яких вони не бачили місяцями. Раніше діти постійно малювали в школах для військових. А зараз це трапляється якось зовсім рідко. Прошу вчителів: «Задайте дітям завдання намалювати». Приїжджаєш, а вони кажуть: «Ой, ми забули», — зітхає волонтер.
— Інколи літні люди кидають 200 гривень. Кажу їм: як ви самі виживаєте? А вони: «Там воюють наші діти». А буває, під’їде людина на дорогому авто і кидає монетку. У стільки, мабуть, оцінює своє життя? Не розуміють, що це не комусь, це на їхній же захист, їхніх родин.
Волонтер проїхав Україною вже четверте коло і не приховує: динаміка зборів скрізь різна. Каже, зустрічають привітно скрізь. Та за його спостереженнями, найактивнішою є центральна частина України, у різних регіонах — невеликі міста. А от у мегаполісах ритм життя часто стає на заваді.
— В Одесі я вчора зібрав 13 тисяч за день, це мільйонне місто. А в Херсоні, де залишилося 50 тисяч населення, нещодавно за два дні зібрав 18 тисяч, — ділиться волонтер. — От я сиджу зараз, спостерігаю за людьми і рахую: пройшло повз 116, поспішаючи у справах, і лише один кинув гроші. От ця різниця, розумієте? Іноді здається, що люди наче відгороджені від реальності війни, хоча їхнє місто теж потерпає від обстрілів. Найактивніше донатять ті, в кого хтось з рідних, друзів чи знайомих на війні.
Шпиталі та післявоєнна мрія
Своє волонтерство дядя Гриша називає простою роботою, але ця робота надзвичайно виснажує.
— Який дядя Гриша, коли вимикається колонка і настає час повертатися? — запитуємо його. — Втомлений, — тихо каже він. — Приходиш на ночівлю і думаєш: все, завтра не піду, відлежусь. Але настає ранок. Ти згадуєш, що там, на фронті, бійці у багнюці, в холоді і морозі. А ти лежиш у теплому ліжку? Це змушує тебе встати і їхати далі.
Попри втому, Григорій Миколайович виконує ще одну надважливу місію: він відвідує у шпиталях поранених військових, які втратили кінцівки. Там, де інші затримуються на пів години, він розмовляє півтори. Своїм прикладом доводить хлопцям, що ампутація — це не вирок, і благає їх не впадати у відчай, бо жити завжди є заради чого.
За роки волонтерства дядя Гриша отримав безліч відзнак: він став Почесним громадянином Херсона, Народним героєм України, має президентську нагороду «Золоте серце». Коли ми запитали, яка з них для нього найцінніша, він відповів не вагаючись:
— Найцінніше, що в мене є — це вдячність військових. Я можу всі нагороди віддати. Дайте за них гроші, і я витрачу їх на дрони для хлопців.
На питання, що він зробить насамперед, коли Україна переможе, волонтер відповідає без пафосу:
— Я хочу знову проїхати всі міста, де був, але вже як турист. Просто спокійно відпочити. Хоча військові мені вже сказали: «Григорію Миколайовичу, не розраховуй. Після війни твоя підтримка буде потрібна тим, хто втратив чоловіків, дітей, хто чекає безвісти зниклих».
Наприкінці нашої зустрічі дядя Гриша залишив кілька слів спеціально для жителів Біляївської громади:
"Дорогі жителі Біляївки! Я вас дуже прошу: коли бачите збори — донатьте. Хай це буде для вас законом. 20 чи 50 гривень для вас — це дрібниця, а для бійців це реальна допомога. Вони перетворюються на дрони, старлінки та генератори, які рятують їм життя. Від цього залежить наша перемога. Дякую вам усім!"
Якщо ви також бажаєте долучитись до збору дяді Гриші, зробити це можна онлайн:
Моно: 4441 1111 6086 3951
Приват: 5168 7451 9611 8423, Янченко Григорій
