"Передайте, нехай усі знають, що на деокупованій Херсонщині вже колоситься пшениця і саджають овочі: врожай буде", - говорить Ольга. Вона одна з тих героїчних жінок, які наразі працюють на розмінованих полях Миколаївщини та Херсонщини. Не приховує, що страшно, адже ризик натрапити на міну залишається завжди. Та й працювати їм доводиться під звуки обстрілів та вибухів, які доносяться з сусіднього Херсону. Допомагає залишатися незламними українська пісня, а щоб не плакати, дівчата жартують.
Ольга зі Снігурівщини, що у Миколаївській області. Їх село окупували у перші дні березня. Декілька місяців з родиною вона жила в окупації, але потім вдалося виїхати. Згодом, коли район звільнили, вона повернулася додому, щоб працювати на полях, які почали розміновувати. Це було прохання її підприємства – вийти знову на роботу, адже робочих рук не вистачало.
Окупація: ми їх тихо, але люто ненавиділи
- До нас у село спочатку зайшли солдати так званого "днр" та "лнр", і почали одразу грабувати будинки, з яких люди повиїжджали. У квітні вже прийшли російські військові з технікою, - згадує жінка, - їздили селом, пропонували людям обміняти паливо на наше ж зерно, яке вони у нас зі сховища вкрали. Звісно, ніхто нічого їм не давав. Люди трималися. Були деякі запаси їжі, тож, їх і використовували. Робили кабиці на вулиці, на них готували.
За словами Ольги, їх село невелике, але в ньому раніше було все, що необхідно для життя. Чотири магазини, світло, газ, вода, асфальтовані дороги, робота для людей. Але окупанти це не оцінили.
- Вони нам казали: у вас немає тут інфраструктури. Мовляв, не хвилюйтесь, ми все вам зробимо. Лише у Миколаїв не їдьте, там фашисти, вас розстрілюватимуть. А в Херсон, який тоді був окупований росією, – то будь ласка.
Деякі люди не витримували і питали: чого ви сюди приперлися. Через вас у нас немає тепер жодної інфраструктури, ні води, ні світла, ні газу, житла і життя тепер у людей немає. Усі ми їх тихо, але люто ненавиділи.
Спочатку виїжджати Ольга не планувала, думала, окупанти в селі довго не залишаться. Усе змінилося, коли вони почали робити перепис населення.
- Ходили з хати в хату, питали, скільки членів в родині, чоловіків роздягали до поясу, шукали патріотичне татуювання. Заборонили пересуватися на будь-якій техніці, можна було лише ходити пішки. Тиск посилювався. У мене донька молода, онука маленька, син підліток – страшно. Думала, не дай боже що, чим їх годувати потім буду. Прийняла рішення виїхати. А точніше - тікати, бо людей не всіх випускали.
Виїжджати, як виявилось, було теж ризиковано, адже у селі люди розповідали, що нещодавно окупанти розстріляли колону машин. Деякі виїжджали, а їх повертали назад. Тому спочатку родина приїхала у сусіднє село, там переночувала, а вранці досвіту приєдналися до колони машин.
- Проїжджали сусідні села дорогою, які дуже сильно обстрілювали, жахалися, в деяких каменя на камені не залишилось. Все зруйноване, купа воронок, уламків, корови ходять вулицями, собаки здичавілі бігають, птиця мертва валяється. А далі вже були розстріляні машини.
Ніколи не забуду момент, коли побачили наших військових. Як ми їх цілували і обіймали.
Повернулась, щоб працювати на розмінованих полях
Ольга з родиною виїхали на Волинь і знаходились там до весни 2023. Потім перебралися до Миколаєва, а згодом її викликали на роботу. Приїхала жінка спочатку сама, пізніше забрала сина, старші діти поки живуть в інших містах.
- Я раніше працювала в місцевій агрофірмі, вона мала багато філій на Миколаївщині, Херсонщині, деякі з них й досі в окупації. Але наш край звільнили, і підприємство вирішило тут почати працювати. Для роботи потрібні були люди, тож вони і запрошували і старих, і нових працівників, - пояснює Ольга.
- Діти відмовляли, щоб не їхала, бо це небезпечно. Але комусь же ж треба працювати і тут, землю обробляти. Вона ж наша. І мені треба родину годувати. Знаєте, ми пожили у Миколаєві. Це треба винайняти квартиру, комуналку заплатити, їжу купити. А де гроші брати? Роботу знайти – важко, тим паче таку, як у мене тут, де гідна оплата.
Обов’язки Ольги та її колег-дівчат - висаджувати на полі розсаду овочів, процес механізований, на тракторах. Потім їх завдання організувати крапельний полив, а згодом на комбайнах зібрати врожай.
- Окупанти багато сюрпризів позалишали на полях. Наші хлопці самі під час роботи в полі знаходили міни, снаряди. Навчились їх якось ставити на запобіжник, переносили на купу, потім викликали вже саперів, щоб вони їх ліквідовували, - говорить жінка. - Тобто працюємо на свій страх.
Фото ілюстративне
- Нас попередили, щоб близько до посадок не підходити, тож ми дотримуємось правил. Але ризик є завжди. Ось нещодавно збили ракету, і вона впала у полі. Або працюємо на полі, і чуємо вибухи, земля трясеться. Розуміємо, що то Херсон обстрілюють. А ми неподалік, може і сюди прилетіти. Але працюємо. Бо у нас план, строки, не можемо лишити, треба все встигнути, щоб врожай зібрати.
Щоб не плакати, ми жартуємо
Працюють дівчата фізично важко, з шостої-сьомої ранку до сьомої вечора. Але, говорить Ольга, робота навпаки, допомагає їм відволікатися від тривожних думок.
- У нас не лише зарплата хороша, а й колектив. Кожна стільки всього пережила. Окупацію, деякі приїхали з інших сіл, бо окупанти зруйнували їх будинки, людям просто немає де жити.
Намагаємось підтримувати одна одну. Прочитає хтось новини, і поплачемо разом. Нещодавно наш колега, 35 років чоловіку, після окупації пішов на фронт і загинув, залишилась родина. Інший колега теж був на фронті і пропав безвісти. Від таких новин не можна не плакати. Або десь про обстріли читаємо, а там рідні в когось. Але весь час плакати не можна, щоб з розуму не зійти. Тому часто, щоб не плакати, ми жартуємо, співаємо – допомагає.
Горе згуртувало людей і зробило кращими
Зараз, аналізуючи все, що сталося, Ольга розуміє, що зробила правильно, виїхавши з окупації. Зараз також, працюючи, розуміє, що того життя, що було раніше, вже не буде. Люди стали інакші, кращі.
- У селі нашому люди бідували, таке пережили. Їсти не було що. Особливо якщо пенсіонери, одинокі, хворі. Ті, хто більш витриваліший, допомагав, їжу їм носили. Людям, щоб вижити, доводилося брати гуманітарку в окупантів, яку вони привозили з Херсона.
Разом з тим люди рятували село. Тушили пожежі після прильотів. Бо все сухе навколо, швидко загорялось, а окупанти не дозволяли воду качати. Але все одно якось тушили.
Брали окупанти людей у полон. Одного нашого хлопця забрали, і й досі нічого про нього не відомо. Ще у нас є два чоловіки, вони таємно вивозили людей на Миколаїв, їх окупанти декілька разів ловили і били, а потім вивезли у Чорнобаївку і там допитували. Струм підключали, собак натравлювали, воду заливали, знущалися, як хотіли. А потім відпустили.
Дуже багато горя, люди й досі не можуть відійти. Їм страшно.
- Горе згуртувало людей. Вони стали більш добріші. З розумінням і співчуттям ставляться один до одного. Хочеться підтримувати і тих, хто й досі в окупації, кому важче. Ми з дівчатами зробимо відео для соцмереж, що ми у Херсонській області, щоб бачили, що там вже на полях працюють люди. Щоб підтримати херсонців.
Ми на своїй землі
Настрій у колег, стверджує Ольга, оптимістичний. Вони переконані, що треба боротися.
- А як інакше? Хлопцям там на фронті важче набагато, вони життя віддають. Якщо ми сіємо, засаджуємо поля, значить, сподіваємось зібрати врожай, що хліб буде. Щоб люди не були голодні. Молимося за наших солдатів. І віримо, що перемога буде за нами. Бо ми - на своїй землі.
