"Неодноразово чула від мешканців Біляївки: "Понаїхали переселенці, дихати немає чим". Люди, мені цікаво: ті, хто такої самої думки, ви були на моєму місці? Чи я комусь заважаю? Чи я в когось щось вкрала? Мені що, на край світу переїхати, чи що? Це дуже неприємно, що люди ділять людей з інших областей на своїх і несвоїх”.
Це слова Діани Тарасенко. Вона родом із Херсонщини, але вже кілька років живе у Біляївці, де відкрила власну студію манікюру. А її чоловік із перших днів повномасштабної війни пішов добровольцем захищати Україну.
Нещодавно Діана написала у себе на сторінці про те, що її болить. Ми побачили цей допис і не змогли пройти повз. Бо знаємо Біляївку як місце, де люди підтримують тих, хто опинився у біді. Де волонтери їздять у деокуповані села з допомогою, а ті, хто тікав від війни та знайшов тут прихисток, неодноразово розповідали нам про гостинність і чуйність місцевих людей. Але, як виявилося, досвід може бути різним.
"Я за ним, як ниточка за голочкою": як родина опинилася у Біляївці
Діана родом із села Новомиколаївка Скадовського району. До Біляївки її привела робота чоловіка. Він працював в "Одесаобленерго" і часто їздив по різних районах області. Вахта могла тривати по кілька тижнів в одному місці, потім — в іншому, а Діана їздила разом з ним.
— Я за ним, як ниточка за голочкою. Де він, там і я. Так ми опинилися в Біляївці. Він тут працював, а коли мав вихідні, ми їздили до Новомиколаївки. Потім у нас народилася донька, в Біляївці у чоловіка побільшало роботи. Мотатися туди-сюди вже не було сил, і я запропонувала залишитися тут. Та й мені сама Біляївка подобалася. Це і не місто, і не село — от таке я люблю.
Так восени 2021 року вони з чоловіком остаточно переїхали до Біляївки.
Діана Тарасенко
Новомиколаївка до війни: сюди їхали на заробітки з усієї України
Про своє село Діана розповідає з особливою теплотою. Новомиколаївка розташована на лівому березі Херсонщини, приблизно за 20 кілометрів від Скадовська. До повномасштабної війни тут жили понад три тисячі людей.
Якщо до Скадовська туристи їхали за морем та відпочинком, то до Новомиколаївки з весни й до пізньої осені — на сезонні роботи. І в сезон тут можна було непогано заробити. Місцеві теж працювали на полях, а чимало овочів вирощували на власних городах і потім везли продавати на великий оптовий ринок у Великих Копанях. Туди приїжджали перекупники з усієї України, серед них було й багато одеситів. Діана з чоловіком теж возили туди продукцію на продаж.
— Коли я приїхала до Біляївки і побачила, що картопля тут коштує в десять разів дорожче, ніж у нас, то жартувала чоловіку, що треба було одразу їхати з тим причепом в Одесу.
Загалом, говорить Діана, у Новомиколаївці, як для села, було все необхідне для життя.
— У нас всюди був асфальт, гарні дороги. Поруч садочок, школа, дитячі майданчики, великий стадіон, творчі та спортивні гуртки. Усе це було безкоштовно, — згадує вона.
А ще в селі було багато магазинів. Діана каже, що якось нарахувала їх аж 19. І молоді було куди піти: працювали клуб, дискотеки, кафе.
Діана у Скадовську. Праворуч на фото - бабуся, яка її виростила
Діана й зараз до найменших деталей описує кожен куточок свого села: шкільне подвір’я з великим намальованим дзвоником, стежку до музичної школи, озерце, сосновий ліс, красивий парк. Розповідає так, ніби подумки знову проходить знайомими місцями.
Та за теплими спогадами про рідне село є й те, до чого Діані сьогодні важко повертатися. Її дитинство було непростим, і про деякі пережиті тоді речі вона й досі говорить зі сльозами на очах.
З мамою у них не склалося близьких стосунків. Діана ніколи не відчувала від неї материнського тепла та турботи, а навпаки, не раз почувалася скривдженою та покинутою.
— Мама більше влаштовувала власне життя, а на нас їй було все одно. Мене виховувала моя бабуся, татова мама. Я називала її бабунею, вона сильно мене любила. І це дуже болюча тема для мене, бо під час війни там помер тато, а через два роки не стало бабуні. А я навіть не змогла поїхати з ними попрощатися…
Село Новомиколаївка з перших днів повномасштабної війни опинилося в окупації. За словами Діани, усі, хто мав можливість та бажання, давно виїхали. Після смерті бабусі вона майже ні з ким звідти не спілкується, тож що зараз відбувається в селі, не знає.
Діана дуже сподівалася, що після закінчення війни зможе приїхати туди разом із донькою. Хотіла показати їй місце, де вона виросла, подвір’я, де тато змайстрував для них гойдалку. В її уяві їх із теплими обіймами мали зустрічати бабуня і песик Афонька.
— Я навіть не знаю, що з нашою хатою. Чи є мені взагалі куди їхати? Моє рідне місце вже тут, у Біляївці...
"Це моя тема": від роботи на дому до власної студії
Біляївка стала для Діани не лише новим домом, а й місцем, де вона знайшла справу, про яку сьогодні говорить: "Це моя тема, я фанатичний майстер".
— Я думала, чим себе зайняти, поки чоловік багато працював. І вирішила спробувати себе в манікюрі.
Почала з курсів, потім брала моделей, щоб відпрацювати навички. Спочатку працювала вдома, згодом орендувала кабінет у "Торговому дворику". Але хотілося розвиватися далі, тож Діана закінчила ще одні курси, стала інструктором, а згодом переїхала в інше приміщення в центрі та відкрила власну студію. Тепер сама навчає дівчат, які хочуть розвиватися у цій сфері.
Діана Тарасенко з ученицею
На цьому шляху, говорить вона, її дуже підтримував чоловік. Те, чого їй так бракувало в дитинстві від найближчих людей, вона знайшла у стосунках із ним — підтримку, віру та відчуття, що в неї все вийде.
З початком повномасштабної війни чоловік Діани вирішив піти захищати Україну. Вона дізналася про це несподівано, коли він повернувся додому у військовій формі.
— Він зробив мені "сюрприз" — приїхав з роботи у формі. Його брат уже був в АТО, і коли почалася війна, він сказав йому: "Йди до нас у бригаду". І він пішов, хоча як енергетик мав бронь від мобілізації. Я тоді на нього дуже образилася: чому він зі мною не порадився, чому нічого не сказав? Звісно, нам із донькою важко без нього. Це постійні переживання, бо ти знаєш, що він у гарячих точках. Але це було його рішення, і я його поважаю.
Коли нове місце стає домом, але ти залишаєшся "чужою"
За ці роки Діана встигла прикипіти до Біляївки та людей, яких тут зустріла. Але траплялися ситуації, які боляче нагадували: вона тут досі чужа. Про один із таких випадків вона й написала у дописі, який ми побачили.
Розповідає, що близько року тому чекала доньку біля школи і почула розмову двох жінок, які прибирали вулицю.
— "Понаїхали ці переселенці, дихати немає чим, позаймали всі квартири". Я ці слова так запам’ятала. Мені хотілося підійти до них та запитати: "Я у вас щось взяла чи вкрала?"
Не раз чула й нарікання на те, що через переселенців у місті зросли ціни на оренду житла. Але, каже, їй незрозуміло, чому відповідальність за це покладають саме на тих, хто приїхав шукати собі дім. Діана має статус ВПО, але зізнається, що через такі розмови їй не хочеться зайвий раз про це згадувати.
— Буває, телефонують і питають: "А це ви, переселенка з Херсона, пиляєте манікюр?" Мені образливо таке чути. Через це я й не люблю казати, що я переселенка.
Втім, такі ситуації не перекреслюють того, як багато за ці роки Діана знайшла в Біляївці: свою справу, клієнтів і людей, які стали їй близькими.
Навіть тепер, коли останнім часом тут стало тривожніше, вона і думати не хоче про переїзд.
— Мені подобається Біляївка, я не хочу нікуди їхати. Моє життя вже тут, я не хочу починати все спочатку.
Можливо, саме в цьому і є відповідь на питання, чому фраза "понаїхали" так боляче звучить. Багато з тих, хто був змушений залишити свій дім, уже не має куди повернутися. Вони не обирали будувати своє життя з нуля.
Але війна може змінити життя кожного з нас. Вона все сильніше нагадує про себе на Одещині, і ніхто не знає, що може статися завтра. Чи не доведеться одного дня нам самим шукати місце, де буде безпечно?
Можливо, іноді варто просто пам’ятати, як легко одним словом змусити людину відчути себе чужою. І як багато може означати просте: "Вам тут раді. Відчувайте себе як вдома".
Раніше Біляївка.City розповідали історію подружжя переселенців з Донбасу.
Хочете більше цікавого та корисного — підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра — дивіться тут.
