Море залишило свій відбиток на ідентичності тих, хто живе на причорноморському узбережжі. Воно зробило людей витривалими, загартованими, але водночас дуже розслабленими. Місцеві мешканці завжди були впевнені: за будь-яких обставин приїжджатимуть туристи, а значить – буде достаток та заробіток. Вперше цю впевненість похитнула епідемія коронавірусу, коли заборонили роботу готелів та баз відпочинку. Втім справжнім горем на узбережжя прийшло повномасштабне вторгнення росії.
Ми постійно під обстрілами
Затока – курортне селище на узбережжі Чорного моря. Селище, створене для відпочинку та радості, насолоди життям, а не для війни. Назви мікрорайонів Сонячний, Курортний, Лиманський, Морський – говорять про те, що тут планували жити та відпочивати, а не давати відсіч ворогові. Війна все змінила.
- З 3 березня 2022 року немає такого виду ракет та бомб, які б росіяни не скидали на Затоку, - розповіла мешканка селища, співзасновниця ГО “Нова хвиля Затоки”, головна спеціалістка відділу економічного розвитку, туризму та інвестицій Кароліно-Бугазької сільської ради Надія Дейнега, - нас обстрілюють з усіх можливих видів озброєння. Літаками, з кораблів, з неба. Ми живемо під постійною загрозою. За звуком навіть діти навчилися розрізняти, що саме летить.
Перша атака в березні минулого року, була двома літаками, які залетіли з моря та залили селище касетними бомами. У ці ж дні загинув перший місцевий мешканець, 33-річний чоловік Денис Андрієвський.
- Наша громадська організація виступила з ініціативою на його честь перейменувати вулицю Піонерську, ця назва все ще є на карті селища. Громадські обговорення пройшли, чекаємо на рішення сесії.
Дачники сюди не їдуть, а більшість місцевих - виїхали. Залишаються одиниці. За офіційною статистикою, було щонайменше 90 прильотів. Були дні, коли по Затоці випустили одночасно 13 ракет. Однак люди ведуть свій підрахунок – пошкодження від уламків, вибухи від “дрібної техніки”.
Чому саме Затока
- Ми теж над цим весь час думаємо, - каже Надія, - вони б’ють не по військовим об’єктами, а по житловим будинкам, по базам відпочинку. З останнього – руйнувань зазнав дитсадок, який чудом не встигли відкрити, хоча планували. Для себе ми маємо єдине пояснення. В Затоці найбільш положисте узбережжя, яке робить це місце зручним для висадки російського десанту з моря. А ми, мешканці, просто стоїмо на дорозі у бажанні російської армії захопити Одещину.
Дуже багато мешканців Затоки пішли на фронт, воюють на найбільш гарячих напрямках. Росія дуже роздратувала, зазвичай, аполітичних та досить спокійних мешканців узбережжя. Навіть дуже заможні та самодостатні люди, які могли б собі знайти теплі місця в тилу – сьогодні воюють на нулі.
- Моєї особистої знайомої чоловік, які володіли готелями, - пішов добровільно на фронт, зараз під Бахмутом, - розповідає Надія, - дуже багато людей, від яких не очікувала такої позиції, пішли воювати за Україну. Бо є розуміння, що з приходом сюди росії ми втратимо все.
Є одиниці, проросійські погляди яких, майже не змінилися, хоча вони намагаються їх приховати. Був приліт біля одного такого мешканця. Він все одно звинувачував Україну, бо вона має своїх військових. Але людей у 70-80 років вже нічим не виправиш.
Через постійні обстріли більшість мешканців виїхали. Мало в кого витримує серце жити в ситуації постійної небезпеки. Залишилися найбільш витривалі та віддані рідному селищу. Виконують свої обов’язки, працюють та намагаються вижити.
- Найпростіше в матеріальному плані пенсіонерам, - каже Надія, - бо більшість виживали за рахунок курортного сезону. Багатьох скоротили на роботі, комусь так обмежили утримання, що люди самі звільняються. Комунальники працюють по кілька годин. Гуманітарна допомога до нас не доходить. Ми наче на острові, відрізані від світу.
Літо годувало рік
До війни Затока була відомим курортом. Сюди приїздили туристи з усього колишнього Радянського Союзу. Їли, пили. Всім туристам були раді, всіх приймали з відкритою душею, головне, щоб були людьми. Затока у всі сезони року була галасливою та веселою. Тут ніколи не було сумно.
Селище Затока
Після 2014 року російських туристів поменшало, але дуже багато приїздило білорусів. За словами Надії, для них тут був ковток свободи. Вони щиро дивувалися нашому укладу життя, змінам, які в ньому відбувалися. Дуже підтримували наших військових. Дух свободи їм імпонував. Вони були раді за нас, що ми вириваємося з-під тягаря радянського минулого.
Селище Затока
- Я народилася в Затоці, прожила тут все своє життя, тут живуть мої батьки, - розповідає Надія, - нічні дискотеки, заповнені пляжі, дефіцит вільного житла для туристів, бронь на кілька місяців “на першій лінії”. Туризм приносив дохід, кормив людей, давав змогу будувати плани та мріяти про розвиток. Море всіх дуже добре годувало. Тут ніхто не потребував “звільнення”, бо життя було прекрасним, на найкращому морському узбережжі у світі, поруч з прекрасним морем. Після 2014 року кількість відпочивальників стала меншою, але всім вистачало на життя.
Хтось здавав кімнати, хтось збудував готель та приймав гостей, хтось просто мав змогу підзаробити, продаючи варену кукурудзу, смажені пиріжки, варені креветки чи холодне пиво на пляжі.
До цього готувалися – приводили в порядок будинки, альтанки, мангали та чекали на гостей.
Були проблеми, не без того, визнає моя співрозмовниця. Переважно, пов’язані з неякісно проведеною адміністративною реформою, коли селище приєднали до Кароліно-Бугазької сільської ради. Тепер, під час війни мешканці навіть доїхати до неї не можуть, залишаючись один на один зі своїми проблемами. Через зруйноване російськими ракетами сполучення, потрібно об’їжджати, дорога туди та назад займає 350 кілометрів.
На фото: Надія Дейнега на фоні того самого Дністровського моста, який поєднує Одеську область та Бесарабію
До війни мріяли стати побратимом італійському курортному місту
Про війну нікого не попередили, сумно жартує Надія. Ніхто не готувався, ніхто не очікував. Хоча власне Надії написали її колеги по громадському сектору, що вона має готувати до евакуації. Світ сприйняв повідомлення про можливу атаку набагато серйозніше, ніж українська влада.
- Ми прийняли рішення, що залишаємося, скільки зможемо, каже Надія, - чи жалкували інколи? Буду не відвертою, якщо скажу, що ні. Інколи дуже страшно буває, коли обстріли тривають протягом дня. Мої діти, їх у мене троє, знають, що ми не маємо права ігнорувати сигнал повітряної тривоги. Коли на Одещині роздається повітряна тривога, у більшості випадків це означає, що ракети, дрони, бомбордувальники полетіли в наш бік. Тому ми трішки відчуваємося дисонанс, коли виїжджаємо в Одесу, в Білгород-Дністровський, і люди спокійно ходять після сигналу повітряної тривоги. Ми живемо дещо в іншій реальності.
До повномасштабного вторгнення Надія спільно зі своєю громадською організацією планувала багато заходів, який би перетворював Затоку на справжній європейський курорт.
- У мене була мрія – зробити наше селище містом-побратимом для італійського курорту Ріміні. Ми дуже схожі: вигляд пляжів, оці наші парасольки, магазинчики, умовною пахловою, лише там набагато краща інфраструктура.
Тут мріяли проводити фестиваль “Захід-фест”. Проводити закриті заходи, аби курорт працював не лише у теплий сезон, а приносив прибутки протягом цілого року.
- Були плани, були можливості, були ідеї…подивимося, що буде далі. Зараз ми думаємо, що роки потрібні будуть на ліквідацію наслідків війни, каже Надія.
Нас залишається все менше і менше
Цей рік, як і минулий, доступ до моря буде закритий. Море в мінах, які весь час дрейфують, прибиваються до берега. Підійти до нього теж не можна. Доводиться лише дихати солоним повітрям та любуватися здалеку, якщо є змога піднятися на верхній поверх якогось вцілілого будинку.
- Для тих, хто виріс на морі – це важке обмеження, - ділиться Надія, - через відсутність розуміння перспектив, люди продовжують виїжджати. Нещодавно знову кілька родин знову поїхало. Нас залишається все менше і менше.
Однак найбільше переживання, що буде після війни. “Українські гниді такі ж страшні, як московські воші”, згадує класика моя співрозмовниця.
Вона розповідає, що є великі побоювання, бо вже зараз їхня громадська організація бачить десятки випадків нахабної корупції та маніпуляцій. До війни теж було багато проблем, але зараз, хто через обстріли втратив майно, навіть не може довести його існування. Оскільки частина об’єктів була зведена незаконно, немає жодних дозвільних документів, відповідно не може претендувати на компенсацію.
- Для мене стало одкровенням, що попри війну, дохід бюджету змінився не суттєво, каже Надія, - це в той час, коли триває війна, коли немає туристів, люди продовжують сплачувати податки. Я замислююся, якою була тіньова економіка, коли тут були сотні тисяч відпочивальників?
Через відсутність, по суті, влади в селищі, яка у перші місяці війни взагалі ніяк себе не проявляла, як у більшості населених пунктів Одещини, мешканці змушені були самоорганізовуватися. Самостійно облаштовувати хоча б примітивні бомбосховища, вичищали підвали, робили укриття, гуртуватися.
Після обстрілів інфраструктури люди були без світла, майбуть, найбільше в Одеській області. Став дуже в нагоді пункт незламності, який ще влітку облаштували. Люди могли там підзарядити техніку, випити чаю. Дуже допомагають місцеві бізнесмени не падати духом. Вони надають продукти на харчування військовим, готують їжу, підтримують життя в своїх магазинах, маленьких кафе, де можна випити кави та з'їсти тістечко.
Наші люди допомагають патрулювати узбережжжя, і навіть ловили диверсантів - і таке в нас було.
У нас шикарне море, у нас прекрасні пляжі. Море очищується та чекає на відпочивальників, вважає Надія. Воно дає наснагу вірити в перемогу, допомагати українським захисникам та молитися на роботу українського ППО.
- Чим більше ми тут знаходимося під обстрілами, тим більше вростаємо коріннями в нашу землю, стверджує Надія, - у нас є купа варіантів, куди поїхати, нас чекають повсюди, у мене багато партнерів, друзів з різних країн. Але зараз ми вже себе уособлюємо з Затокою. Якщо ми поїдемо, то хто залишиться?
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
