45-річний В’ячеслав Мойсеєв із села Троїцьке на Одещині пройшов шлях, що міг би зламати багатьох. Він морпіх, захисник Маріуполя, і понад три роки знаходився у російському полоні. Щоденні побої, голод, знущання, відсутність зв’язку з родиною — усе це було його реальністю. Але він вижив і у травні 2025 року повернувся додому. Історія Вячеслава — це свідчення незламності українських військових і болю, який досі триває.
Двох кілограмів не вистачило, щоб бути військовим
Село Троїцьке — рідне для Вячеслава Мойсеєва, там він виріс, ходив до школи, звідти проводжали на строкову службу в армію.
За словами чоловіка, після армії він повернувся з бажанням стати військовим і вступити до Одеського інституту сухопутних військ. Однак під час проходження медкомісії одна з членів комісії, жінка у поважному віці, сказала, що йому не вистачає двох кілограмів ваги. І хоч інші запевняли, що йти таки треба, екзамени він складе, бажання, каже, відпало, забрав документи.
Пізніше вступив на заочне навчання до Одеського верстато-будівельного інституту, на спеціаліста в сфері економіки підприємств. Втім за цим фахом Вячеслав жодного дня не працював.
Він пішов на службу у міліцію (прим. ред. служив до реформи Національної поліції, яка стартувала у 2014-2015 роках), був дільничним у Майорах, Троїцькому, Кагарлику. У 2014 році звільнився за власним бажанням і поїхав на заробітки до Польщі, працював там будівельником.
Після повернення додому освоїв нову для себе спеціальність – зварювальника. Навчання проходив на підприємстві «Белтранс» у Біляївці.
— Я прийшов туди без навиків і досвіду. Але там мене всьому навчили, на всіх станках працювати, сваркою. Освіту отримав кращу, ніж в університеті. Так і далі по життю, на війні всі спеціальності і навики доводилось опановувати в процесі і швидко, — згадує чоловік.
Вячеслав Мойсеєв, звільнений військовополонений, захисник Маріуполя
Пішов у резервісти і підписав контракт
У 2018 році на підприємство завітали представники військкомату з перевіркою. Згодом Вячеслава запросили на бесіду, після звільнення з міліції він не став на військовий облік
— Мені запропонували поїхати на навчання – на збори резервістів. Я подумав, це ж лише місяць, подивлюсь, яка армія зараз. Ну а далі все закрутилось, — пояснює наш співрозмовник.
Під час зборів знайомий запросив Вячеслава служити до 61-ої окремої піхотної бригади. Він погодився, підписав контракт на три роки і через деякий час був вже у Сєвєродонецьку. Пізніше з 2019 по 2020 служив у складі 59-ої бригади.
Пішов старшим солдатом, був наводчиком розрахунку протитанкової пушки, а потім командиром протитанкової пушки МТ 12. У 2020-2021 разом з 28-ою бригадою знаходився у районі села Мар’їнка на Донеччині, був гранатометником, старшим навідником БМ 21 «Град».
Тримав оборону Маріуполя
Коли закінчився контракт, Вячеслав перейшов до 36-ої бригади морської піхоти — саме ця бригада була серед тих, хто тримав оборону Маріуполя.
Вячеслава командирували до Маріуполя з підрозділом роти охорони на командний пункт. В ніч на 24 лютого він був на посту, на даху і чув, як о четвертій ранку почалися ворожі обстріли.
— Наші війська відбивались, ми згрупувались у Маріуполі і мали відходити. Але надійшла команда зайняти кругову оборону міста. Ми виконали наказ.
Обстріли, згадує Вячеслав, майже не припинялась, ракети, артилерія, гради. Ховатися не було де. Їх батальйон зайняв одну з будівель заводу Азовелектромаш.
— Перші дні були ще сухпайки, коли вони закінчились, стало жорстко. Не було продуктів, води. Воду ходили збирали по заводу, у деяких слюсарних приміщеннях, де робочі колись обідали, залишились бутлі. З їжею було складніше. Вигадували, що могли. Варили так званий суп – з водою макарони або перловка. На день кожному видавали по пів пластикового стакана цього супу, — розповідає військовий.
Під обстріли Вячеслав потрапляв не раз, отримав не одну контузію, поруч розривались снаряди, але дивом він залишався живий в умовах, де шанси вижити були мізерні.
— Пам’ятаю, якось почався обстріл, я показав іншим, куди бігти, і почув, як позаду мене розірвався снаряд. Мене відкинуло на метрів п’ять, я спочатку не зрозумів, думав, мене хтось штовхнув. Через пару днів перед виходом на позиції чистив бронежилет і побачив в ньому осколок. Виходить, врятував бронежилет.
Накривало і ракетами. Задував, як він з двома хлопцями були на позиції у двоповерховому будинку. Туди прилетіла ракета з літака. Дім розвалився, нічого не залишилось, але всі залишились живі.
— Це теж диво. Одного хлопця тільки блоком затисло. Не знаю, як я той блок підняв, звідки сила взялась, але вдалося врятувати, — розповідає чоловік.
За його словами, були намагання прорватися з кільця, втім ворог дуже сильно обстрілював. Гинуло багато людей. 12 квітня під час чергової спроби прориву, переходу з Азовелектромашу на завод Ілліча, В’ячеслав і ще кілька десятків його побратимів потрапили в полон.
— Зупинили на шляху переходу, нас було близько 70-ти. Частина хлопців – з нашої роти, частина - з групи інженерного забезпечення (сапери) і бригадний військовий оркестр, то були зовсім діти – по 18 років.
Щоденні побої, без їжі і 16 годин на ногах
За словами чоловіка, спочатку полонених збирали у селищі Сартана, на фермі, а через добу відправили до Оленівки. Через тиждень — до Суходольська під Луганськом. Ще тиждень, і літаком їх переправили до Вязьми Смоленської області. Там Вячеслав знаходився до дня звільнення.
— В Оленівці було жорстко. На прийомці трьох хлопців забили до смерті. Всіх по черзі виводили з автобусу, запитували анкетні дані і одразу починали бити. Хтось витримував, хтось… - ні, — згадує чоловік.
У Суходольську не били, знущання продовжилось у Вязьмі.
За словами Вячеслава, кожен ранок о 6.00 починався з перевірки. Точніше – з побоїв, били ногами, гумовими або дерев’яними кийками. Після додавали розряд електрошокером. Те ж відбувалось при кожному виході з камери. Причину такого ставлення ніхто не пояснюавав, мабуть, припускає чоловік, це доставляло їм задоволення.
Годували, гірше, ніж скотину. В Оленівці тиждень зовсім не давали води. Полонені збирали її по краплях: з даху, дощову, конденсат, аби не втратити свідомість.
— У Вязьмі щодня давали залиту гарячою водою крупу, навіть не запарену. Якщо 3-4 ложки назбираєш – то добре, і шматочок хліба. За два місяці з 86 кг в мене стало 45, — розповідає військовий.
Вячеслав Мойсеєв до полону (ліворуч) і через два місяці після звільнення з полону
До робіт, каже, полонених не залучали, але у спокої не залишали. Їх змушували цілий день стояти з 6.00 до 22.00. Присісти можна було, лише під час їжі.
— Ми стояли – вони спостерігали. Не всі витримували, хтось втрачав свідомість, падав, хтось сідав і одразу за порушення отримував удари.
Щодня в колонії вмикали радіо. Лунала пісня Священна війна (Вставай страна огромная….), лунав гімн росії, а також проповідь професора богослова Олексія Осіпова.
— Щодня вмикали одну й ту саму проповідь, за три роки ми її вже вивчили на пам’ять, — говорить чоловік.
Гімн росії змусили вивчити одразу, співати його треба було до 10 разів на день. Змушували вчити і вірші. Раз на тиджень плоненим з бібліотеки колонії приносили книги і казали, кому і які саме вірші треба вивчити. Поети різні були: Пушкін, Лєрмонтов, Єсенін, Сімонов. Переважно, тематика війни.
— Ці вірші перевіряли, ми повинні були їх розповідати потім на пам’ять. Найбільший вірш, який мені довелося вивчити, мав 42 стовпчика. Це Твардовський «Я убіт подо Ржевом».
Рятували спогади про дім
Не всім давалось вивчення віршів, говорить військовий, але система була така, якщо хтось в камері не вивчив, знущалися над всіма. Не всі витримували щоденні тортури і знущання. Хтось втрачав розум, хтось намагався покінчити життя самогубством. Вячеслава рятували спогади про рідний дім.
— Я намагався відключатися від того світу, перемикався на інший, на свій дім, уявляв рідних, згадував і ніби переживав ще раз приємні моменти з життя. Це і рятувало.
Молився. Але не за себе, за рідних, бо не знав, як вони там, що з ними. Чи живі, чи не під окупацією. Просив прощення за свої гріхи…. Лише у грудні 2024 мені передали два листа від сестри, там вона коротко написала, що мама хворіє, але все добре, всі живі...
Надія, що його обміняють була, але, зізнається чоловік, чим далі, тим частіше думав, що може не дожити. Тіло вже не витримувало побоїв, а серце – розряду електрошокеру.
Звільнення з полону через 1137 днів
Рідні шукали Вячеслава з перших днів. Знайшли випадково, у відео на російському каналі, він там переносив носилки. Це був доказ, що він живий.
Це відео рідні показали у військоматі, але там, за словами чоловіка, сказали, що не можуть довіряти відео з ресурсів країни агресора. Лише через майже півтора року, коли надійшли документи з Червоного Хреста, Вячеслава зі статусу зниклий безвісти перевели у статус військовополоненого.
Мама, сестра, об’їздили усі можливі інстанції, ходили на безліч зустрічей родин полонених, написали купу листів, в надії повернути рідну людину.
23 травня 2025 року Вячеслава звільнили, обмін відбувся в рамках Стамбульських домовленостей 1000 на 1000. Він пробув у полоні 3 роки, 1 місяць і 11 днів, загалом — 1137 днів.
Зустріч з мамою після звільнення з полону
Найбільше хотілось обійняти рідних
— Я був на реабілітації, і мама запитала, що привезти з їжі. Попросив плачинди, вертуту і нашої черешні. Як раз був її сезон. Так мама все те ящиками привезла. Кажу їй, нащо так багато? А вона: нехай всі наїдаються….
Вячеслав наразі продовжує проходити реабілітацію. На питання як почувається, скромно відповідає: більш-менш нормально.
Коли повернеться додому, планує зайнятися будинком, навести там порядки, зробити ремонт, щось нове побудувати. Має плодовий сад, каже невеликий —15 соток. У мами більший — 90 соток.
— Мій сад зберігся, а у маминому багато дерев посохло, треба досаджувати. Тож, як бачите, я ще й трішки садовод, — з посмішкою говорить чоловік. — Робота вдома є. Дуже хочеться повернутися до простих, буденних моментів життя.
