“Синочок Іван в Україні” – це материнське повідомлення у Facebook розчулило сотні жителів Біляївської громади. Йдеться про Івана Шепеля, 23-річного захисника з Біляївки. Він більше двох років провів у російському полоні, 25-го червня 2024-го року його обміняли та він повернувся додому. Після реабілітації та звільнення зі служби – Іван наважився поділитись своєю історією. Про тортури та катування у неволі, про голод, про щоденні допити і одночасно надзвичайну жагу до життя, він розповів Біляївка.City.
Іван Шепель у війську з 18 років. Підписати контракт і захищати країну було його свідомим рішенням. Так він потрапив до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. За місяць до повномасштабної війни його тимчасово прикомандирували до 80-ї бригади на Миколаївському та Херсонському напрямках, а вже у квітні 2022-го року повернули до рідної бригади на Донеччину. Там, під час виконання одного з завдань, хлопець потрапив в полон.
Фото з особистого архіву Івана Шепеля
– Ми були на позиціях за селом Ставки, біля Лиману, у нас був наступ. Ворог почав крити з артилерії. Частина нашої групи встигла відійти, а я та ще п’ять побратимів опинились з тієї сторони вогню, коли вже нічого не змогли вдіяти, – згадує Іван Шепель, – нас захопили, зв’язали, відібрали телефони та всі коштовності (золоті-срібні каблучки, нашийні ланцюжки), і залишили чекати завершення артобстрілу.
Після бою полонених хлопців завантажили в БТРи і повезли в окуповані українські села. Там над ними знущались: закривали у темних сирих підвалах та сараях, роздягали догола, били пару годин поспіль, а їсти давали один військовий сухпай на всіх. Це тривало кілька діб. Пізніше їх почали готувати до офіційного оформлення. Спочатку відвезли до ізолятора тимчасового утримання на кордоні з росією, потім до наметового містечка, де надали хоча б якусь медичну допомогу пораненим. Звідти вже розподіляли до в’язниць.
– Моя перша в’язниця була у Бєлгородській області. Це було СІЗО (прим.ред. слідчий ізолятор), – розповідає Іван, – пам’ятаю, що нас привезли десь о п’ятій вечора, а до камери я потрапив близько першої години ночі. Увесь цей час тривала “прийомка”. Нашу “партію”, 25 чоловік, загнали в кімнату очікування, і по одному викликали на оформлення. Заводили в кожен кабінет, фотографували, записували дані, влаштовували допит, стоячи біля стіни, били та насміхались.
Ходили по колу, щоб рахувати час
Відтоді почалися нескінченні дні у ворожій в'язниці. Кожен день був схожий на попередній: чіткий розпорядок, жорсткий контроль. Підйом, сніданок, прибирання, ранкова перевірка, допити, прогулянка, обід, ще допити, вечір, прибирання, вечірня перевірка, відбій.
Фото з особистого архіву Івана Шепеля
Більшу частину дня займали допити. Вони відбувались щодня, але не у всіх. Одну людину допитували три-п’ять разів на тиждень. Приходили в камеру, називали прізвище і забирали на годину-півтори у спеціальну кімнату. Запитували щоразу одне й те ж – все про себе, службу, побратимів, де були, що робили, кого вбивали. Найбільше хотіли дізнатись, хто нібито вбивав цивільних, аби засудити і потім обміняти на своїх.
– Якщо казав, що нічого не бачив, нічого не знаю – приставляли до стіни і били. Один такий попався, що хвилин 40 бив мене в пахову зону, – каже Іван, – були й такі, хто лупили не кулаками чи ногами, а кийками або електрошокерами.
Поки в когось тривали допити – всі інші ходили по колу в камері. Протягом дня сісти нікому не давали. За цим уважно слідкував постовий у дверне вічко. Хто наближався до ліжка або сідав на підлогу – був жорстоко покараний.
– Ходьба по колу стала нашим своєрідним годинником, – каже Іван, – ми вже вирахували, що до обіду у нас виходило близько 600 кругів, до вечері ще 600, і до відбою – 700-800.
Перед обідом полонених виганяли “прогулятись” на подвір’ї. Йти потрібно було на напівзігнутих ногах і з піднятими догори руками. Таке пересування тривало три-чотири хвилини, потім їх заганяли назад.
Зранку і перед сном хлопці прибирали в камері. За це відповідав черговий. Він звітував перед постовим: лягав на підлогу і мав на спині проповзти між усіма ліжками. Якщо вставав і на синій формі полоненого постовий бачив хоч одну пилинку або волосину – заставляв його прибирати до ідеальної чистоти і залишав чергувати на наступний день.
– Більшість постових – це були буряти або чеченці. Вони змінювались раз на місяць. Завжди, як приїжджали нові, то перші дні були дуже агресивні, нам найбільше в цей час перепадало, – каже військовий.
Лушпиння пророслої картоплі на обід
За період полону Іван Шепель змінив не одну в’язницю – спочатку потрапив у Бєлгородську область, а за два роки виїжджав вже з Володимирської, недалеко від Москви. Ще частіше його переводили з однієї камери в іншу – серед них були як двомісні, так і камери на вісім, десять, чотирнадцять та шістнадцять чоловік.
Фото з особистого архіву Івана Шепеля
Загальні умови всюди приблизно однакові. У кожній камері вікно, залізні двоярусні ліжка, стіл, лавочки, якщо пощастить (в деяких камерах їли сидячи на підлозі), поличка для “мильно-рильного”, умивальник та туалет.
Купались хлопці раз на тиждень. На все про все було дві-три хвилини. Це відбувалось у форматі конвеєра: одних виганяють в кімнату очікування, дають лезо, вони бриються насухо, інші в цей час купаються. Потім перші біжать в баню, а ті, що покупались – у камеру, де вже витираються та приводять себе до ладу.
Під час заселення на людину видавали один тюбик зубної пасти (30 грам) та брусок господарського мила.
– Бувало так, що ми місяць не мили руки з милом, бо на скільки того шматка вистачить? – каже Іван Шепель.
Найгірше було з їжею. Влітку замість супів на обід давали просто воду, без жодної картоплі чи інших овочів. На друге – дві ложки каші. І це ще в кращому випадку. Інколи приносили те, що неможливо було їсти: наприклад, лушпиння пророслої картоплі або надто пересолену кислу капусту.
– Постійне відчуття голоду – це дуже страшно. Ми лише й мріяли про їжу і годинами про неї говорили, – каже військовий, – найбільше хотілось солодощів. Пам’ятаю, казав, що повернусь додому – буду їх ящиками їсти. Звісно, такого не відбулось. Але найперше, що придбав у магазині після повернення, було печиво, так вже мені його не вистачало.
“Алло, мам, я в Україні!”
Перша і єдина звістка від Івана прийшла до його батьків влітку 2023-го року. Тоді у російську в’язницю приїхала перевірка від “Червоного Хреста”. Вони зібрали дані усіх полонених і сказали кожному написати смс-ки, які хотіли б відправити додому. Потім представники “Червоного Хреста” самостійно писали (дзвонили) рідним і передавали повідомлення, а наступного дня передавали відповіді військовим.
Фото з особистого архіву Івана Шепеля
– Я знав, що батьки будуть до останнього за мене боротися, – каже Іван, – але почути через рік розлуки, що мене люблять і чекають, було дуже важливо.
Саме підтримка від батьків найбільше мотивувала військового стерпіти і пройти всі випробування. Хоча йому вже не вірилось, що його колись обміняють, глибоко в душі він сподівався на зустріч із ними.
Так пройшов ще один важкий рік неволі. Якось після вечері в камеру зайшов чоловік, назвав прізвище Івана і сказав збирати речі.
– Тоді я ще не розумів до кінця, що відбувається, боявся навіть мріяти. Я знав приблизну послідовність етапів, коли готують до обміну. Але хвилювався, що щось піде не так, що нас знову повезуть в чергову в’язницю, – каже Іван Шепель.
Військового заставили написати розписку, що його утримували в гарних умовах, кормили тричі на день і забезпечували усім необхідним. Відстоювати свої права не було сенсу, адже могли не відпустити. Потім йому на голову одягнули мішок і завантажили до машини. Попереду була довга дорога з багатьма пересадками: автозак – літак – автозак – автобус. Та лише, коли ступив на українську землю і почув “Слава Україні”, Іван нарешті усвідомив – він вдома.
– До мене підійшла жіночка-представниця з української сторони, дала телефон, запропонувала набрати батьків. А це вже вечір, десь пів на десяту, ще й зв’язок там поганий. Я не міг додзвонитись до мами разів шість, і лише на сьомий вона нарешті взяла слухавку, і я сказав: “Алло, мам, я в Україні!”
Сім’я – найбільша мрія
Після повернення з російського полону Івана та інших захисників відправили спочатку до лікарні, а потім на реабілітацію. За тиждень до нього вперше приїхали батьки (раніше не пускали через карантин), а через місяць він вперше сам побував вдома. Каже, що справжні емоції, відчув вже тут, у Біляївці, коли в рідній оселі зібралась вся сім’я, родичі, друзі.
Наразі Іван вже пройшов місячну реабілітацію, наприкінці жовтня звільнився з бригади. Планує освоїти нову професію рятувальника та допомагати людям, а найголовніше – переїхати до коханої дівчини у Тернопіль та створити ще одну українську родину. Звісно, два роки неволі не пройшли безслідно, подумки біляївець часто повертається до тих жахливих подій. Каже, що виніс з них два основних висновки: "Росіяни нам не браття, і ніколи ними не були. Сім'я - це найголовніше. Потрібно цінувати кожну хвилину свого життя і проводити якомога більше часу з рідними".
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
А ще можна підписатися на наш сайт у розділі Google News. Просто натисніть на повідомлення, що під цією статтею 👇
