Сергій та Юля Кальнєві з Теплодара були знайомі з дитинства, жили в одному місті, але майже не бачились і не спілкувалися. Більш ніж через 20 років випадкова зустріч все змінила, так народилось кохання і бажання створити родину. Однак на цьому шляху парі довелось пройти важке випробування. Сергію – перебороти 851 день ворожого полону, в який він потрапив у 2022 році як військовий. Юлі весь цей час не втрачати віру, шукати свого коханого, знайти і робити все неможливе для його обміну та повернення додому. 29 листопада 2024 року вони одружились.
Сергій говорить, що найбільше цінує у Юлі відданість, її любов, доброту, бойовий характер та розвідницький хист. Юля захоплюється його позитивом, щирістю, вмінням дарувати любов і знаходити натхнення жити і бути щасливим попри все. Своєю історією кохання, випробуваннями, через які довелось пройти, вони поділились з Біляївка.Citу.
Планували весілля у 2022
У шкільні роки Юля ходила на гурток макраме, який вела у будинку культури мама Сергія. Саме там у дитинстві відбулась їх перша зустріч-знайомство. Він запам’ятав її приємною та милою, втім вони були просто знайомі, не спілкувались. У дорослому віці кожен з них мав свій досвід стосунків, свою долю.
15 років Сергій був моряком, Юля працювала офіс-менеджеркою у приватній компанії. Їх шляхи знову пересіклись у 2021 році. Це була випадкова зустріч у місті, яка переросла спочатку у дружнє спілкування, а потім у кохання. Йому було 40, їй - 37. Сергій на той час вже був військовим.
Сергій та Юля, 2021 рік
– У 2020 році в АТО загинули два моїх близьких товариша, – згадує Сергій. – Це дуже вплинуло на мене, я кардинально змінив життя, залишив море і підписав військовий контракт на три роки.
Перша ротація, за його словами, проходила біля Бахмута, у Зайцево. Там він служив у морській піхоті більше 10 місяців, у березні 2021 повернувся додому. Саме в цей період і відбулась доленосна зустріч з Юлею. Офіційно оформити стосунки пара планувала після другої ротації Сергія, у 2022. Втім на заваді цьому стала повномасштабна війна. У її перший день Сергій та його побратими потрапили у полон. Це сталося під Херсоном, у Чаплинці. Він на все життя запам’ятав ту дату і час: 24.02.2022, 7:15.
– На позиціях нас було 14. Вночі нам повідомляли, що можлива атака, але толком більше нічого. О пів на п‘яту все розпочалося. Наше командування надавало вказівки, правда в той час воно вже було в Одесі. Нас просто кинули, – розповідає чоловік. – Ворог оточив танками, ми відстрілювались тим, що мали. Йшла тисячна колона з технікою і солдатами. Протистояти без належної зброї їм ми не могли.
Шукала серед живих і серед мертвих
Юля дізналась, що Сергій потрапив у полон, не одразу. Говорить, що як і більшість в перший день не знала, що робити далі. Виїжджати не збиралась, вирішила, якщо доведеться, буде захищати своє місто від ворога.
Вона одразу почала шукати тих, хто може допомогти дізнатися, що сталося з Сергієм, чому він не виходить на зв'язок. В Одесі її направили до херсонських волонтерів.
– Один волонтер дав мені телефони старост сіл, які знаходяться поблизу Чаплинки. Я на початку березня обдзвонила їх усіх, мені сказали, що Сергія немає у списках загиблих. Ці дані я направила і до його частини. Тоді трішки заспокоїлась, що надія є, він живий, можливо, у полоні,– пояснює жінка.
Юля продовжила пошуки. За її словами, тоді це було дуже важко, не існувало організацій, які б допомагали з цим, окрім Червоного Хреста. Пізніше створили Національне інформаційне бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих (НІБ), але бази ніякої не було.
– Ми з мамою Сергія подзвонили на лінію НІБ найперші. Потім до СБУ, Червоного Хреста. Чекали, поки сформують базу, поки його ім’я зафіксують. Лише через три місяці у травні нам повідомили, що Сергій у полоні.
Сергій знаходився у полоні 851 день. Вів лік щодня. А після звільнення продовжував лічити дні далі для тих побратимів, які залишались ще там. Наразі він намагається більше посміхатися і жартувати, говорить, всі сльози виплакав у полоні, втім згадувати той період й досі важко.
2,4 роки пекла
Знущання з військовополонених, розповідає він, почалися ще у Чаплинці. Орки змусили їх вісім годин поспіль лежати на землі, товклися по головам, ногам, броні, провокували, залякували. Спочатку їх привезли до Армянська в ізолятор. Через тиждень перевезли до Джанкоя, звідти літаком доставили до Курська, а потім до Шебекіно. Там знаходився фільтраційний табір, з якого розподіляли полонених по колоніям.
– Нас тоді було душ 300, перші полонені. Мороз стояв градусів 25. Всіх виволокли на вулицю і змусили сидіти на колінах у снігу, – згадує Сергій. – Тих, хто не витримував, заводили у палатку. Ми не знали, що там з ними роблять. Думали, вели на розстріл, бо автомати були заряджені, і вони ними постійно клацали. Я протримався годину сорок хвилин. Просто відчув, що замерзаю. Мої побратими почали заходити до палатки 80-тими, я зайшов 119-тим.
Після Шебекіно полонених відвезли до ізолятору у Старий Оскол. Звідти до Валуйок Білгородської області. Там, говорить Сергій, пекло продовжилось.
Майже п’ять місяців їх не виводили на вулицю. Ставлення було, як до тварин. Останніх навіть годували набагато краще. Почалися сильні знущання, побої до втрати свідомості за будь-яку дрібницю. За ті місяці Сергій, який мав вагу 84 кг, втратив більше 20 кілограмів.
– Вони що хотіли, те і робили з нами. Дуже діставалось тим, хто мав якісь татуювання, навіть звичайні, не патріотичні. Не так став, не те сказав, змушували співати гімн росії, розповідати російські вірші – одразу лупцювали. Повільно говориш – чого троїш, швидко – чого тараториш. Шукали привід будь-який. Я кілька разів отримував за свій тільник. Вони питали, звідки я його взяв, не вірили, що був моряком. Змушували порвати на собі, але я відмовлявся і за непокору звісно отримував удари.
Після Валуйок Сергія перевели до колонії в Олексіївку. Там терор і знущання трішки послабили, втім умови утримання кращими не стали. Їжі, медичної допомоги, сил, як і раніше не вистачало, а треба було ще йти працювати. Полонених використовували для роботи у швацькому цеху, вони шили спецодяг.
– Керівник колонії був зацікавлений в тому, щоб ми працювали, це приносило йому дохід. Потрібні були раби, які йдуть і працюють, а не вмирають від побоїв. Як виявилось, він був ще й родом з Одеської області, таке розчарування. За роботу давали інколи чай, інколи цигарку, але частіше нічого.
Допомагали один одному не впасти у відчай
Не втрачати розум, за словами Сергія, допомагало спілкування і Біблія. У їх групі було два хлопця, які вивчали Біблію. Вони усі разом ставали у коло і розбирали Новий заповіт. Орки називали їх за це сектою. Давали також читати літературу, переважно про сталінізм і комунізм.
Після візиту представників Червоного Хреста, яких полонені за 2,4 роки бачили лише раз, почали давати й інші, нормальні книги. Якось, згадує чоловік, дивом трапився і "Кобзар" Шевченка. Читання також допомагало не втрачати розум.
Серед полонених було багато строковиків, зовсім ще діти 19-20 років. Їх, говорить Сергій, хотілось підтримувати, мотивувати своїм прикладом, не падати духом, як батько. Для нього ж прикладом був 76-річний цивільний, який також потрапив у полон.
– Він в Ізюмі йшов до своїх вуликів годувати бджіл, а орки вирішили, що він навідник, забрали. У свої 76 чоловік був дуже міцний, займався йогою, лікувальним голодуванням, міг віджиматися краще за молодих. Він для багатьох був прикладом міцного духу, підтримкою, хоч сам через багато тортур пройшов. Він й досі залишається в полоні, – розповідає чоловік.
Окрім думок вижити попри все, говорить чоловік, хвилювали й інші – що вдома, як там батьки, кохана, донька. В новинах, які вмикали полоненим для пропаганди, говорили, як добре росія веде визвольну війну, скільки українців цьому радіють, говорили скільки військових ліквідували.
– Але ж ми не сьогодні народились. Розуміли, що це маячня. Часто прислухались до інших новин, де йшлося і про труднощі. Про намір взяти Київ за три дні вже ніхто не згадував. Це давало розуміння, що Україна дає відсіч. Я молився і щиро вірив, що мої рідні також живі, не втрачають сил і віри, шукають, чекають на мене.
Лист від коханої і надія на повернення додому
Сергій писав додому листи, але жоден з них так і не дійшов. Одного разу у 2023 році він отримав листа від коханої.
– Я написала багато листів, і донька Сергія писала, і мама. Розуміла, що їх перевіряють, і якщо є якийсь натяк чи розповідь про новини з України, знищували, – розповідає Юля. – Я це врахувала і написала такий лист, щоб орки його не могли зрозуміти, хоч писала російською. Просто багато слів зашифрувала. Зокрема, дала зрозуміти, що Одеса, Миколаїв, Київ стоять, боремось. Батьки живі.
Юля, батьки Сергія не припиняли робити все, щоб відбувся обмін полонених. Писали листи у різні структури, зокрема, і Президенту, виходили на мітинги разом з іншими родинами військовополонених. Писали листи, просячи сприяння в обміні, до шейхів в Арабські Емірати, до високопосадовців Німеччини, Франції.
– Ми скооперувалися з сімома родинами, чиї сини, чоловіки були у полоні. Знайшли один одного у соцмережах. Надсилали листи скрізь з проханням допомогти з обміном наших хлопців. І диво сталося, – згадує Юля.
Втім і тут довелося пройти додаткове випробування. Сергія і ще шістьох його побратимів мали обміняти 30 травня. Але на кордоні повернули назад, нічого не пояснивши.
– Коли нас повертали назад до колонії, влаштували знову той самий етап зі знущань, побоїв, тортур, що і в перший раз, як новеньким. Але я продовжував молитись і вірити, що колись нас таки обміняють, адже ми вже засвітились,– розповідає Сергій .
Обмін відбувся 25 червня. Їх привезли до кордону ще до обіду. Надягли мішки на голову, в такому стані вони чекали на обмін, це сталося аж о дев’ятій вечора.
На відео Сергій виходить з автобусу четвертий
Реабілітація, зустріч і пропозиція
Коли Сергій вийшов з автобусу, поцілував рідну землю, перехрестився і зателефонував мамі. Хотів ще й Юлі, але від хвилювань, говорить, забув пару цифр її телефону. Про те, що Сергій в Україні, їй повідомили співробітники СБУ.
Перші дні бачитись з рідними не дозволяли. Хлопців оглядали лікарі, потім їх направили на кілька тижневу реабілітацію на Полтавщину. Саме там згодом відбулась довгоочікувана зустріч Юлі з Сергієм.
– Я боялась, що він мене забув і не впізнає, бо хтозна, які могли бути наслідки після полону, – згадує жінка. – Та я сама ледве впізнала у згорбленому, худющому чоловіку, який не піднімав голову і тримав руки за спиною, свого Сергія. На нього не можна було дивитись без сліз.
Сергій говорить, що на відміну від інших своїх побратимів, йому пощастило зі здоров’ям, яке в нього залишилось. Почав носити окуляри, сильно постраждали зуби, одні - вибили, інші - згнили. Коштів, які виділяє держава на ремонт, вистачає лише на два зуби. Але знайшлися добрі люди, приватна клініка, яка зробила безкоштовну операцію із заміни всіх зубів, повернувши чоловіку гарну посмішку.
Сергій з донькою та коханою після полону
Не чекаючи іншої нагоди, ще на Полтавщині Сергій зробив Юлі пропозицію. Вона святкування не хотіла, лише формальностей. Однак чоловік наполіг: він чекав цього 2,4 роки. Весілля відбулося 29 листопада у рідному Теплодарі.
Підготовка до весілля була схожа на квест
Підготовка до весілля, згадує подружжя, була схожа на квест, сповнена неочікуваних поворотів. Спочатку у ведучої виникли термінові, поважні, сімейні обставини, вона не могла в той день працювати, втім швидко знайшла заміну.
Водій з машиною, який мав відвезти на рєєстрацію шлюбу, напередодні зламав ногу, і довелось терміново винаймати таксі.
Своїм свідком на весіллі Сергій попросив стати біляївця Івана Шепеля, військового, з яким він разом чекав обміну і в один день повернувся з полону.
– Найцікавіше почалось під час рєєстрації. Ваня став на рушник разом з нами, я ледь не вмер від сміху, – згадує Сергій. – Він просто не знав. Ну, а що, військові люди: сказали стати на рушник, він так і зробив. Не уточнювали, кому не ставати. Потім дружка нареченої вирішила його підтримати і теж стала поруч на рушник. Далі ми побачимо, що це все означає, може, знак, що і Ваня невдовзі одружиться.
Найбільше молодятам запам’ятався їх весільний танець. Його вони не готували, все було спонтанно. Говорять з посмішкою, що Юля довго займалась танцями, Сергій також колись відвідував танцювальний гурток – тому здібності і шанси красиво станцювати були.
Щодо планів, подружжя говорить, важко поки щось прогнозувати. Мріють про весільну подорож, хочуть більше проводити часу разом. Реабілітація ще триває, Сергій хоче пройти її повністю, щоб знову відчувати повноцінне життя.
– Я й досі інколи не можу усвідомити, де реальність, де війна, полон, де дім, де я. Все змішується. Щось раптово згадаю, і починають текти сльози. Виникають панічні атаки. Турбують сни, або можу серед ночі прокидатись, і мені здається, що треба одягатися і йти в наряд. Я працюю над цим з психологом. Дуже підтримує і допомагає кохана. Зрушення позитивні є. Але розумію, що це тривалий процес.
Сергій підтримує зв’язок з побратимами, але у розмовах просить їх не торкатися теми полону, це дуже пригнічує. Засмучує його й те, що багато з них відмовляються від психологів і притуплюють свій біль алкоголем.
Через такі прикрі ситуації та необізнаність багатьох родин у пошуку своїх безвісти зниклих рідних, у Сергія та Юлі виникло бажання долучитись до волонтерства. Вони думають над можливістю створення організації чи фонду, який би підтримував військових, їх родини, полонених, допомагав їм повертати радість життя і вчив знову дивитись у майбутнє.
– Я побачила це, коли шукала Сергія, скільки людей не розуміють, що робити, як діяти, куди писати, звертатись, якщо на війні зник хтось з близьких, – пояснює жінка. – Вони просто сидять і чекають. Дива, звісно, трапляються, але в таких ситуаціях треба діяти, битися і добиватися, заявляти, щоб людину знайшли і повернули додому. А після допомагати їй реабілітуватися. Можливо, наш досвід, допомога буде в цьому комусь корисні.
Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook, Instagram, Viber, Telegram та Youtube, про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.
А ще можна підписатися на наш сайт у розділі Google News. Просто натисніть на повідомлення, що під цією статтею 👇
