На нас там чекали: що побачили біляївські волонтерки, які повезли новорічне диво, на сході України

Ольга Довга журналістка Біляївка.City

06 січня 2024 09:46

Поки всі готувались до новорічних свят – біляївські волонтери з ГО “Янголи Світла” – Анна Рижова, Наталя Кулябко, Віра Авраменко, Ірина та Сергій Баланюк – вкотре вирушили на Схід: відвезли військовим машину, передали “коробочки тепла” для захисників та морально підтримали хлопців. Вони побачили стан населених пунктів, якими пройшла війна. Страшно було дивитися на міста, села, які росія перетворила на руїни. Але ще страшніше було думати, що таке може статися з нами, кажуть волонтери. Аби стримати ворога, перемогти його, ми маємо всі стояти разом до перемоги.

Об'єдналися, щоб привезти відчуття дому на фронт

До поїздки волонтери готувались близько місяця. Головною метою було відвезти авто 41-й механізованій бригаді на Купʼянському напрямку, де служить наш земляк Василь Клипка з села Вигода. Цей збір вони називають справжнім передноворічним “дивом”. Коли у волонтерів опускались руки від нерозуміння, де взяти кошти аби встигнути придбати машину до Нового року, знайшовся чарівник, який їм її подарував. Чарівник захотів залишитися анонімним, тому Біляївка.City не може назвати його ім’я.

За декілька тижнів до поїздки учасники ГО “Янголи Світла” оголосили про акцію “Подаруй коробочку тепла захисникам”. Усі бажаючі могли самостійно зібрати новорічний подарунок військовим, поклавши туди найнеобхідніше – теплі носки, термобілизну, ліки, окопні свічки, чай, каву, солодощі, дитячі малюнки.

- Всього ми передали військовим на передову близько 80 “коробочок тепла”, - розказує Анна Рижова, - до акції долучились не лише окремі люди, а й організації, в тому числі Біляївський ліцей №2 та Граденицький ліцей.

Військові були дуже раді, що про них не забули. І хоча більшість зустрічали новорічні свята в холодних мокрих окопах, кажуть – завдяки волонтерам, відчуття наче побували вдома.

Біляївські волонтери вирушають в дорогу

Дівчата, куди ви їдете?!

Поїздка у прифронтову зону взимку – це ще те випробування, розповідають волонтери, одразу починаєш ще більше розуміти та цінувати військових. Туман, дощ, сніг спіткали їх на шляху, довжиною 2100 км. Важко і фізично і морально. Проте зараз про свої пригоди у дорозі згадують із посмішкою.

Воїни показали, в яких умовах вони перебувають на передовій, відео з Facebook Анни Рижової

- Проїжджаємо Добропілля у Донецькій області, ніч, ми всі стомлені, - розповідає Віра Авраменко, - і тут щось починає світитись на дорозі. Я кричу: “Дівчата, то що фосфор?” На якусь мить ми всі завмерли. А потім дивимось – то просто підсвітка в пішохідному переході.

У Донецькій області волонтери розділилися. Подружжя Сергія та Ірини Баланюк лишились в Краматорську, а жіноча команда поїхала далі на Куп’янський напрямок. Там вони мали зустрітись з іншими волонтерами, які допомагали їм переганяти машину для 41-ї бригади.

- Нам військові на блок-постах кажуть: “Дівчата, куди ви їдете?! Туди не їздять волонтери”, - згадує Анна Рижова, - а ми кажемо, що нам треба, нас там чекають.

Вздовж дороги - зруйновані життя

Ділянка Слов’янськ-Ізюм виявилась найважчою. Біляївчанки зрозуміли, чому сюди не доїжджають інші благодійники. Дорога повністю розбита, глибокі ями повні води, далеко не кожна машина тут проїде. І морально дуже тисне: темно, навколо ні душі, лише на узбіччях перевернута спалена техніка, цивільні машини, якими намагалися врятуватися люди, та прапори 95-ї бригади вздовж всієї траси.

Півроку ці міста і села були під окупацією, у вересні 22-го тут велись запеклі бої, саме 95-та бригада їх звільняла. Проте донині тут майже ніхто не живе. Бо повертатись немає куди: жодної вцілілої хати.

“Моторошно, коли розумієш, що колись тут вирувало життя, а зараз як зона відчуження, нагадує Чорнобиль”.

- Коли розповідаю про цю поїздку, одразу перед очима спливає картина – дитячий мішка на паркані біля вщент зруйнованого будинку, - розповідає Віра Авраменко, - тут жила щаслива дитина, доки росія не прийшла її визволяти. А скільки ще таких зламаних доль?

Від Ізюма і далі вглиб Харківської області ситуація трохи ліпша. Попри значні руйнування люди продовжують сюди повертатись, а дехто і зовсім не виїжджав.

- Мене вражає така стійкість в людях, - каже Наталя Кулябко, - ми в Ізюмі в кафе познайомились з місцевими дівчатами. Вони не виїжджали ні під час окупації ні під час відбиття міста. Боялись, ховались по підвалах, але не опускали руки - продовжували тут жити, працювати і молитись за Україну. Бо тут їх коріння, вони тут народились, це їх дім, і їм немає куди їхати.

Чи було страшно?

Усі волонтери переживають поїздки у прифронтові зони по-різному, комусь доводиться щоразу долати страхи, а хтось вже звик – і їде туди як до себе додому. Втім, з якими б внутрішніми та зовнішніми перешкодами вони не стикались, щоразу по приїзду починають планувати нові поїздки знов, бо знають – хлопці й дівчата на передовій на них чекають.

- Я боюсь не за себе, я боюсь за дитину, яку я залишаю саму, - каже Віра Авраменко, - перед кожною поїздкою лягаю спати разом з донькою. Щоразу мене переслідують сумніви – а раптом що, я ж не знаю, що там буде. Але одночасно відчуваю, що не поїхати я не можу.

- Щодо мене, страху я не відчуваю, - каже Сергій Баланюк, - скоріше внутрішня напруга, як у будь-якої людини, перед невідомістю, переживання, щоб нас не підвела техніка, щоб все пішло за планом, щоб доїхали.

Волонтери пояснюють, що у такій довгій дорозі нерідко щось ламається, тож треба одразу передбачити альтернативні варіанти розвитку подій. Лише під час останньої поїздки їх двічі підвели автівки. Дорогою вперед вийшла з ладу машина, яку вони везли на фронт.

У Дніпрі швидко знайшли СТО, проблема виявилась незначною, тож машину швидко і абсолютно безкоштовно відремонтували. На зворотному напрямку Ірина разом з Сергієм “стали” у Кривому Розі. Дата якраз припала на Різдво, знайти працююче СТО не вдалося. Довелося залишитись на додаткових декілька днів у місті.

- А я завжди переживаю найбільше, коли відкриваю збір і обіцяю хлопцям, що ми приїдемо, - ділиться Анна Рижова, - боюсь їх підвести, бо з кожним разом закривати потреби все важче і важче. Але я знаю, як ми насправді можемо – робити репости і донатити усією громадою, закривати збори на тепловізори та дрони за одну добу. Ми це робили! І я вірю, що і надалі так буде. Бо військові тримають фронт, поки ми тримаємо тил. Ми готові їздити і 2000 і 3000 км до наших захисників стільки, скільки буде потрібно. І щиро сподіваємось, що наші люди і наша влада готові нас в цьому підтримувати.