Світлана Сімченко ніколи не була в Біляївці, але знає, які люди тут живуть, і кому потрапляє допомога, яку мешканці Біляївської громади другий рік поспіль передають на Херсонщину. Світлана там працює волонтеркою, вона роздає цю допомогу. Жінка пережила дев'ять місяців окупації, скруту, приниження і обшуки від окупантів, добре знає ціну підтримки. За її словами, зараз біляївці, ГО "Біляївська самооборона" одні з небагатьох небайдужих, хто продовжує підтримувати Чорнобаївську громаду та інші віддалені села області. Жінка дякує кожному і запевняє: уся допомога дуже доречна і потрапляє до тих, хто її потребує. Вона поділилась своєю історією життя та емоціями людей, які отримують допомогу, щоб біляївці не сумнівались – про їх добрі серця знають на Херсонщині.
Не могли залишити хвору маму
Світлані 61 рік, вона мешканка Херсона. За фахом акушерка, вже на пенсії. Її старші діти з онуками виїхали у перші дні повномасштабного вторгнення. Менші з дитиною знаходились місяць в окупації і виїжджали "полем смерті" через Станіслав. Цю дорогу на день відкрили, але почали обстрілювати, хтось доїхав, хтось – ні, згадує жінка. Дітям пощастило.
Вони з чоловіком виїхати не могли – мав хтось подбати про хвору паралізовану маму, яка жила у Чорнобаївці. Люди, які її доглядали, залишили село, тому подружжя вирішило переїхати до матері.
Чорнобаївку окупували 26 лютого 2022 року. Це були найважчі часи, згадує Світлана. Без водопостачання, світла, зв’язку, нормальної їжі, в постійному страху.
Окупанти палили тіла своїх вбитих солдатів
В перший день окупації жителів повідомили про нові правила, комендантську годину з 8.00 до 13.00. В інший час пересуватися селом не можна було. Але, говорить жінка, і не було куди. Бо у перший тиждень усі магазини окупанти розграбували повністю. Те, що залишалось з товару – місили гусеницями.
За словами Світлани, російські військові заходили до будинків, які знаходились вздовж лінії їх розташувань, виганяли людей на вулицю, а самі займали їх оселі. Часто напивалися спиртним, їздили селом і стріляли хаотично з автоматів по вікнам, дахам. Потім в селі стояла насторожуюча тиша, що навіть птахи не гомоніли і собаки не гавкали.
Будинки у Чорнобаївці пошкоджені обстрілами
Жахіттям було, коли окупанти палили тіла своїх вбитих солдатів.
– Я медпрацівниця з багаторічним стажем і знаю, що таке запах людського тіла, – говорить Світлана. – Часто ввечері над нашим селом стояло рожеве небо, а на одежі, будинках, деревах осідало рожеве лахміття. Сморід стояв нестерпний. Всі люди знали, що це означає: окупанти зібрали трупи своїх вбитих солдатів і палять їх…
Не дозволяли окупанти виходити на ринок продавати. Якось люди не послухались, і їх розстріляли. Біля єдиного магазину, куди привозили хліб, щодня збиралась довга черга. Виживали мешканці, бо ділились їжею, ліками. Кожен вранці виходив і повідомляв, чи бачив він вчора сусіда, люди підтримували один одного.
Село бунтувало
Разом з тим, говорить жінка, село бунтувало. Знаходились ті, хто передавав українським військовим точки розташування окупантів в селі. Обстріли були сильні. Після цього окупанти звіріли і проводили обшуки. Одягали мішки на голову людям і виводили. Доля багатьох з них й досі не відома.
Згодом, згадує жінка, в село прийшли військові з білими пов’язками, які називали себе миротворцями. Вони почали пропонувати жителям гуманітарну допомогу, змінити паспорт, прийти на референдум.
– Якось окупанти нас всіх зібрали у селі і показово зняли український прапор, потоптали його ногами, порвали, витерли ним колеса машини. І дивились на наші реакції, провокували. Не передати словами, як важко було дивитися на це. Вони також позбивали пам’ятні плити нашим загиблим воїнам АТО, – згадує Світлана.
В Чорнобаївці, говорить вона, загинуло багато людей, багато було поранених, жінки чоловіки залишились без рук, ніг, серед поранених були і діти. З 12 000 мешканців в окупації залишилося близько 3000, ті, хто не встиг чи не зміг виїхати. Це переважно люди старшого віку, важкохворі, багато і родин з дітьми.
Ризикнули стати волонтерами в окупації
Мама, заради якої залишилось подружжя, не пережила окупацію. Після цього діти подружжя, щоб якось допомогти рідним та землякам, організували з-за кордону гуманітарну допомогу, передавали її батькам через село Василівка. Вони цю допомогу розвозили сім’ям з дітьми, хворим, людям старшого віку, з інвалідністю. Так розпочалась їхня волонтерська діяльність. Згодом у Світлани з'явилась команда волонтерів-помічників, працювала вона ткож у штабі волонтера Андрія Горбунова, який під час окупації фактично годував громаду та інші села.
– Займатися волонтерською роботою в окупації було ризиковано, але ми не могли нічого не робити, – згадує жінка. – Окупанти не забарились і прийшли до нашого будинку з обшуком, принижували, провокували. Дякуючи богу, ми все це пережили. Якось вони у нас хотіли забрати машину, ми почали на ній тікати, по нам стріляли, однак знову якось бог врятував.
12 листопада 2022 року українські військові звільнили Чорнобаївку. Тоді, згадує жінка, все село зустрічало їх на колінах, несли квіти, накривали для них столи. Це було велике свято.
Після деокупації дізналися про Біляївську громаду
Невдовзі після звільнення Світлана дізналася про Біляївську громаду – до їх волонтерського штабу завітали волонтери "Біляївської самооборони", які приїхали до Чорнобаївки з подарунками та солодощами для дітей.
– Ми були дуже здивовані. Адже після деокупації минуло дуже мало часу. Дорога була небезпечна, не все розміноване, та й обстріли не припинялись, – розповіла Світлана. – Але вони приїхали і так пройнялися побаченим, пережитим нами, що вирішили підтримувати далі нашу Чорнобаївську громаду.
Коли біляївські волонтери називали села, які відвідували, згадує жінка, вони ще більше дивувались, адже ці населені пункти були майже не розміновані, з бездоріжжям, дістатися туди було нереально. Але там люди дуже потребували підтримки. Волотери везли також допомогу медикам і військовим.
Світлана з чоловіком та волонтерами ГО "Біляївська самооборона"
Зараз, за словами Світлани, ситуація на Херсонщині залишається складною. Бо продовжуються обстріли, гинуть люди. І якщо волонтери запитують їх, чи потрібна підтримка, – вона однозначно потрібна.
Потреби, зазначає жінка, є завжди. Минулого разу, коли з Біляївки привезли їм памперси, після об’яви прийшло стільки людей, що не всім вистачило. Довелось навіть вибачатися.
Кожна річ, яку люди віддали з душею, йде за призначенням. Раніше, акцентує волонтерка, з допомогою до них їхали різні українські організації, з різних країн. Наразі таких залишились одиниці. Зокрема, Чорнобаївську громаду активно підтримує Біляївська громада, "Біляївська самооборона", допомагають небайдужі люди з-за кордону, міжнародна організація від ООН.
– Ми всім дякуємо за їх милосердя, за кожну річ чи копієчку. Люди плачуть, отримуючи допомогу. Це сльози вдячності. Інші посміхаються і не можуть повірити, що хтось ще пам’ятає про них і піклується. Ми завжди розповідаємо, звідки допомога, з-за кордону чи це жителі Біляївської громади, бо люди повинні знати за добро інших.
Канцелярія з Біляївської громади вже у дітей Херсонщини
Останній раз з Біляївської громади до Херсонщини передали канцелярію для дітей. Декілька днів волонтери фасували усе по пакункам, щоб жодна дитина не залишилась без подарунка. Як розповіла Світлана, цю допомогу вже майже всю роздали.
Перші 100 пакунків вручали дітям у підземеллі. Потім завезли малюкам у садочок, у Чорнобаївський ліцей, до школи мистецтв. На День села подарунки вручили дітям, які брали участь у забігові. Наразі залишилась ще канцелярія для одного садочку і школи.
– Основна вікова група, це були діти 6-11 років. Вони так раділи, з такою цікавістю заглядали у пакунки, показували один одному, що отримали. Було ще два портфелі. Їх ми вручили першокласницям. Одна з них сказала, що мріє, щоб її мама вночі не плакала за татом, який на війні.
Допомогу передали туди, де її чекали
Добре знає Світлана, що волонтерський звіт, це доказ сумлінності в їх роботі. Разом тим, говорить, що буває дуже важко прозвітувати за кожну отриману і видану одиницю. Бо на це потрібно багато часу, якого обмаль.
– Коли віддаємо допомогу багатодітній родині, яка залишилась без будинку, якій немає навіть де переночувати, то ми не будемо заглядати, що з речей вони взяли і просити сфотографуватися з цими речами. Ми мішками людям допомогу віддавали. Інколи робити це доводилось дуже швидко, бо починались обстріли, – говорить жінка.
Іноземних меценатів вона переконала, що неможливо зробити фотозвіт кожної речі. І дуже хоче, щоб це розуміли інші та не сумнівались, що їх допомога надійшла вчасно і куди треба. А загальні звіти - вони є, їх викладають завжди.
Невдовзі Світлана з чоловіком та іншими волонтерами планують перейти на допомогу військовим. Цей напрям, пояснюють, там дуже потребує уваги. Зокрема, мова про техніку, ліки, ноші, свічки, сітки, солодощі. Хоч як би не було важко, подружжя, переконане, що не зможе без цієї діяльності і продовжуватиме її до Перемоги України.
– Бо ця робота вселяє оптимізм, коли бачиш, скільки відгукуються на запит, які у нас є золоті люди. Донесіть це вашій громаді: всім велика подяка, кожному: дітям, дорослим, пенсіонерам. Їх допомога доречна і там, де її чекали, – зазначила Світлана.
