Олені 59 років, вона вимушена переселенка, з тих, кому немає вже куди повертатися. Жінка з Бахмута. Це місто окупанти стерли з лиця землі. Вона втратила все майно, дім, друзів, колег, роботу, улюблене місто, в якому жила щасливе життя. До Біляївки приїхала два з половиною роки тому, її з чоловіком прийняли і підтримали добрі люди. Але, каже, все одно відчуває тут себе чужою, зайвою, живе на автопілоті та з болем через думки деяких людей, що у своїх бідах та навіть війні винні такі, як вона. Жінка зі сльозами згадує своій квітучий Бахмут і закликає біляївців та інших жителів цінувати розкіш спокійно прогулюватись вулицями рідного міста.
Ми жили у повному достатку
Олена за фахом — вихователька. Разом із чоловіком у Бахмуті вони створили успішний сімейний бізнес, що працював роками. Вони прокладали газопроводи, централізоване водопостачання, займалися ремонтно-будівельними роботами.
– Ми багато працювали, щоб забезпечити собі гідне життя й спокійну старість. Збудували три власні будинки, двоповерхову дачу. Ми жили у повному достатку, мали все, про що може мріяти звичайна родина, – згадує жінка.
З часом Олені ставало важче витримувати темп такого бізнесу, і вона вирішила відійти від справ. Але сидіти вдома не планувала – звикла бути серед людей. Тому влаштувалася лаборанткою в одну з міських шкіл, де їй подобалися і робота, і колектив.
Олена з теплотою згадує своє місто — прекрасне, зелене, квітуче, місто тисячі троянд, де життя вирувало й було сповнене людьми.
місто Бахмут до вторгення росії
У Бахмуті працювало багато заводів, підприємств, шкіл, культурних і розважальних закладів. Місто було відоме своїми архітектурними пам’ятками, заводом шампанських вин, а також видобутком солі та корисних копалин.
Одним з найулюбленіших місць Олени була набережна — вони жили поруч і майже щодня прогулювалися там із чоловіком. Обоє любили відвідувати кінотеатр, культурні заходи та вечори. Тепер їй нестерпно боляче дивитися на відео руїн, які залишили окупанти. Важко усвідомити, що більше немає ні їхнього дому, ні рідного міста. Ці думки нестерпно болять.
Квітуча набережна Бахмута до вторгнення росії
Набережна Бахмута після вторгнення росії
Нерви не витримували
Виїхала родина з міста не одразу після повномасштабного вторгнення, а коли почалися сильні обстріли.
– Загинула наша сусідка. Спати я вже не могла, ходила як зомбі, нервова система просто не витримувала, – згадує Олена.
Наприкінці травня 2022 року Олена з чоловіком вирішили виїжджати. Тоді, за її словами, у місті залишалося багато людей, які все ще сподівалися на швидке завершення цього кошмару. Вони теж вірили, що скоро все закінчиться.
– Наша донька із зятем виїхали ще в березні. Я пам’ятаю той день по секундах. Ми вивезли їх до Дніпра, а звідти вони мали дістатися Одещини, бо зять звідти родом. Ми ж думали: протримаємось.
Коли Олена з чоловіком залишали місто, навіть не припускали, що більше не побачать його таким, як раніше, і що їм не буде куди повертатися.
– Наш дім був повною чашею, але ми взяли із собою лише собаку, ноутбук, трохи одягу й комплект постільної білизни. Все інше залишилось. У великому гаражі з майстернею стояли трактори, був склад запчастин – усе, абсолютно все згоріло під час обстрілів, – розповідає Олена.
Бахмут до вторгнення росії
Бахмут, 2023 рік
Небажані гості
Спочатку подружжя приїхало до Одеси, де вже облаштувалися їхні діти. Про Біляївку їм розповіли знайомі, порадивши з’їздити й подивитися. Вони майже випадково знайшли житло і вирішили залишитися. Місцева жителька надала їм будинок, у якому вони живуть досі. За весь цей час власниця не взяла жодної копійки за оренду, навпаки — ще й допомагає. Олена з чоловіком зізнаються, що такої чуйної людини вони раніше не зустрічали. Водночас, подружжю довелося стикнутися з іншими людьми і відчути себе небажаними гостями.
– Я чула відгуки про чуйних, добрих і гостинних людей. Дійсно, багато з них такі, але траплялися й протилежні, – розповідає Олена. – Тут інший менталітет. Дехто має упередження, як повинна жити та виглядати жінка мого віку, особливо в моєму становищі. Відчувалася навіть якась злість, ніби ми щось у когось забрали або в чомусь винні. Але я поступово звикаю і вже не звертаю на це уваги. Натомість намагаюся підтримувати людей, які потребують допомоги: пригощаю, ділюся тим, що можу.
Зараз подружжя живе здебільшого на пенсію чоловіка, а також отримує допомогу від дітей. Олена знайшла тимчасову роботу — їй запропонували контракт у Центрі надання соціальних послуг "Родинне коло". Вона каже, що робота нескладна, зарплата є, а колектив дуже хороший. Можливо, договір подовжать, і вона зможе працювати далі.
Лякає питання, як жити далі
Коли Олена вимушено покидала свій дім у 2022 році, інтуїтивно поклала до валізи кілька сімейних фотоальбомів. Тепер це єдина цінність, яка залишилася від того щасливого життя.
Раніше вона часто переглядала ці фото, занурювалася у спогади, уявляла себе знову в рідному домі, на вулицях Бахмута. Тепер робить це рідко — не хоче зайвий раз плакати, адже рана все ще свіжа і болюча.
Олена каже, що жодні заходи до Дня народження Бахмута, які проводилися в різних містах, не замінять справжньої атмосфери її рідного міста. Навпаки, вони тільки ще більше ранять душу, бо нагадують про те, що міста більше немає. Кожен мріє повернутися, але того квітучого, затишного й комфортного для життя Бахмута більше не існує. І багатьох лякає запитання: де і як жити далі?
– Посадовці обіцяли, що виплачуватимуть компенсації за зруйновані бойовими діями будинки, ми подали документи через Дію, але результату, компенсації – немає, – пояснює жінка. – Натомість гроші на утримання посадовців – є. Люди говорять, що треба надавати фото доказ зруйнованого житла. Деяким пропонували життя у вагончиках. Це все звучить, як знущання.
Війна не у всіх
Радість Олена зараз знаходить у спілкуванні з кількома близькими друзями, всі вони з рідного Бахмута. Підтримують зв’язок телефоном і через повідомлення, обмінюючись новинами. Щодня тепло спілкується з власницею будинку, в якому живе, а від поганих думок відволікається на роботі — там хороший колектив. Гуляє з собакою, а час від часу навідує дітей.
– Живу, як за течією. Не стараюся, прожила день — і добре, – зізнається Олена.
Вона зауважує, що не всі люди розуміють глибину трагедії війни. Дехто думає, що війна торкнулася лише окремих людей, але не їх.
– У мене таке відчуття, що в мене війна, а в декого — ні. "Як ти могла покинути свій дім?" — казали мені. І часто відчуваєш ставлення на кшталт: "понаїхали тут і заважаєте жити", – ділиться Олена. Відчуває, що дехто думає: "Ви самі винні в тому, що прийшли росіяни". Але ми їх не звали!
– Я хочу відповісти на це: дорогі мої, цінуйте те, що маєте сьогодні. Що спите вдома в теплих ліжках, що не ховаєтесь від градів, не бачите смерть на власні очі. Що можете спокійно ходити вулицями рідного міста. Це зараз — справжня розкіш. І не судіть переселенців. Зрозуміти їх може тільки той, хто сам опинився на їхньому місці.
