Більше півтора року тому пані Тамара вимушена була залишити свій рідний Краматорськ, який постійно обстрілювали окупанти, і евакуюватися до більш безпечного місця. Так вона опинилась у Біляївці. Жінка говорить, тоді їй здавалося, що вона знаходиться на краю прірви, а вантаж пережитих трагедій і нових випробувань ось-ось розчавить. Але в цей час вона зустріла людей, які її врятували, вилікували в першу чергу душу. І зараз хоче поділитися вдячністю і добротою, яку отримала від них. «Біляївкою можна пишатися», - зазначає жінка, -«бо тут дуже тепло від сердець людей. Коли ми повернемося додому, будемо сумувати за цим містом».
На наше подвір'я прилетіла ворожа ракета
Пані Тамарі майже 70. Багато років поспіль вона працювала викладачкою в одній з академій свого рідного Краматорська. Місто знаходиться за 40 кілометрів від лінії фронту, пережило окупацію бойовиками ДНР у 2014 році. Але після звільнення повернулося до нормального життя і ще більше розквітло, поки у 2022 росія не розвʼязала повномасштабну війну.
- У березні на наше подвір’я прилетіла російська ракета, і дім частково пошкодився. Діти, які на той час жили вже в іншому місті, наполягли, щоб я виїхала, - згадує жінка. - Я не дуже хотіла. Кому і де ми потрібні? І ще мій вік. Але зійшлися, що це всього на декілька тижнів. Мовляв, треба перечекати. Ми поїхали, а наступного дня по вокзалу Краматорська прилетіла ворожа ракета, там загинуло дуже багато людей.
Краматорськ, ворожий обстріл вокзалу
Пані Тамара добре пам’ятає окупацію Краматорська у 2014 році, тоді вона залишалась у місті. За її словами, за лічені дні велике промислове та багатолюдне місто стало порожнім, містом-привидом.
- Коли Краматорськ у 2014 звільнили, до нас приїхало багато родин з так званої ДНР, люди рятувались, бо тут було найближче. І тоді вперше за довгий час я почула дитячі голоси, це був як знак, що життя нарешті налагоджується, і ось у 2022 ці голоси знову зникли, - говорить пані Тамара.
Переїзд до Біляївки
До Біляївки жінка приїхала у квітні 2022 завдяки знайомим. Останні оселилися в Одесі, але мали друзів, в яких була квартира у Біляївці.
- З собою у нас майже нічого не було. Взяли те, що на себе можна було одягнути, і зубну щітку, мило, тарілку, ложку, чашку, - згадує жінка. - Господарі зустріли нас дуже добре. Не встигли ми зайти, а на порозі вже стояла сусідка з лотком домашніх яєць і пакетом макаронів. Інша сусідка принесла електродуховку, ліжко розкладне. Ми не просили, люди просто дізналася, що ми є, і бігли нас підтримати. Нам дуже пощастило, ми зустріли тут гарних людей.
- Квартира знаходиться неподалік парку Ялинки, і я почала прогулюватися ним. На майданчику, на стадіоні, у місті я бачила багатьох дітей, чула їх голоси і згадала 2014 рік, це ніби знову говорило, що все налагоджується.
Таким Краматорськ був до вторгнення росії
Бажання жити згасало - врятували біляївські лікарі
Через деякий час у пані Тамари почалися проблеми зі здоров’ям. Їй важко було самостійно пересуватися, довелось взяти палицю.
Жінка говорить, що завжди вважала себе здоровою людиною і до лікарів раніше майже ніколи не зверталась. Ця ситуація, коли не можеш ходити, не можеш займатися звичними речами і обмежуєш себе, наклалася на ще не пережитий біль від втрат та вимушеного переїзду.
- Я була на межі зриву. Здавалось, бажання жити згасало. І в цей момент я зустріла у Біляївці чудових людей, які мене врятували, - говорить жінка.
- Мій сусід побачив, що я ходжу з палицею, і спитав, чому я не йду до лікарні. А мені тоді вже хтось з місцевих сказав, що у Біляївці немає травматолога. Він здивувався і наполіг найшвидше піти до лікарні, запевнивши, що необхідні фахівці є.
Так у Біляївській лікарні я зустріла двох лікарів: Олександра Гончаренка і Володимира Щєткова. Саме такими, як вони, в моєму розумінні мають бути усі лікарі. Мене проконсультували, вони допомогли пройти інших фахівців. Призначили лікування у стаціонарі.
- Стільки уваги, терпіння, чуйності, добра було від них. І не лише до мене, з великою повагою говорили про цих лікарів й інші пацієнти палати.
Мені так хочеться віддячити їм. Я подумала, чомусь частіше люди можуть скаржитись на щось чи на когось, а сказати спасибі інколи забувають. Так, це їх робота. Але вони її роблять чесно і від душі. Нехай цими людьми пишаються їх батьки, нехай біляївці знають, які в них чудові лікарі.
Моральна підтримка важлива, зазначає пані Тамара. Ставлення лікарів, на яке вона навіть не розраховувала. Медсестри, яка турбується і звертається з розумінням. Жінки, яка розносить обід і хвилюється, як мама, щоб ніхто не залишився голодним.
- Мене жінка, яка розносить їжу, вмовляла поїсти, ще й добавку пропонувала. І так смачно там готують. Я навіть попросила набрати телефон кухарки і подякувала їй. Розумію, що в такому ставленні до пацієнтів є заслуга і керівництва лікарні. Я вдячна всім, - ділиться пані Тамара.
Біляївка - найкращий варіант для ВПО, але хочемо додому
Пані Тамара наголошує, що дуже рада, що опинилася саме у Біляївці. Найкращого варіанту для тимчасового місця проживання вона не уявляє.
- Коли важко, ходжу парком Ялинки, згадую наш Святогірський ліс, його запах. Зі мною вітаються місцеві, є вже знайомі продавці в магазинах. І я розумію, що мені потрібно було вирватись з того жаху сюди, - ділиться жінка. - Треба приймати життя таким, яким воно є, і шукати кращі його сторони, а не акцентуватись на поганому. Мені зустрічались тут різні люди, але пам’ятаю я лише хороших.
- Людина звикає до всього. Хто б мені сказав, що я буду жити тут півтора роки – не повірила б. Мене питають: а ви що, будете повертатися? А як не повертатися? Я там залишила все своє життя. І тепер ти особливо розумієш цінність дому та людей, які тебе оточують.
Краматорськ. Люди живуть в умовах обстрілів
Ми один раз приїжджали у Краматорськ, щоб взяти теплий одяг, деякі речі, бо купувати все дорого. І сусіди, побачивши нас, з такою надією запитували: ви повернулись? Вони пропонували нам обід, який щойно приготували. Раділи, що ми живі. Це люди, яких раніше ти вважав просто сусідами, а зараз вони стали, як рідні.
Багато хто з краматорців повернувся до міста. Деякі живуть у напів зруйнованих будинках, але в себе вдома, бо людям важко виживати в іншому місці.
Я продовжую підтримувати зв’язок з моїми земляками переселенцями, люди сумують за домом. Всі хочуть повернутися у свої стіни, дуже хочеться піти на кладовище до батьків.
Однак сум за домом трішки компенсують люди, які тут підтримали, не дали впасти, допомогли вижити. Я хочу, щоб у Біляївці знали, що тут живуть добрі люди, які готові зрозуміти, прийняти, врятувати.
Як казала моя знайома: повернемося додому і будемо сумувати за Біляївкою.
