Майор Валерій Норенко – родом з Біляївки. Під час першої хвилі військових дій у 2014 році був оборонцем Донецького аеропорту. За це нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступенів. Увійшов в історію оборони ДАП тим, що зміг вивести з оточення свою роту без “200”. У 2022 році знову став на захист України, в складі 126 окремої бригади ТрО (м.Одеса) звільняв Миколаївщину та Херсонщину. Він дуже добре знає, що означає офіцерська честь, та бути патріотом своєї країни.
Валерій Норенко закінчив Біляївську школу №1, був навіть комсоргом школи. У 1990 році вступив до Московського вищого загальновійськового командного училища. У 1994 році, після закінчення навчання, відмовився підписувати контракт з російською армією, повернувся в Україну. В Одеському інституті сухопутних військ виховував перших десантників та морпіхів Незалежної України.
Я завжди знав, що я з України
Питаю: “Як вдалося зберегти вірність Україні та усвідомлення, що саме вона ваша Батьківщина?” Адже навчався у радянській школі та у радянському військовому вузі. Є чимало випадків, коли саме колишні радянські військові стають на бік росії в російсько-українській війні. Їхні розуми піддавалися неймовірним дозам пропаганди. Години політінформації, марксистсько-ленінської філософії, історії комунізму, помножені на непогане утримання та соціальний пакет, проростали у вірність радянсько-російській ідеології.
За словами Валерія Норенка, він завжди мріяв бути військовим. Вступав ще за часів Радянського Союзу, тоді це було дуже престижно - навчатися у самій столиці. Там вчили, що військовий має, будь-що, захищати свою Батьківщину.
- Я це дуже добре запам’ятав, - каже Валерій Норенко, - але завжди знав, що моя Батьківщина – це не росія, не радянський союз, а Україна. Я з України, я там народився, там живуть мої рідні та близькі. Мої предки з України.
Найбільший вплив на усвідомлення себе українцем став голос крові, вважає майор Норенко. Разом зі своїм братом вони зацікавилися генеалогією та історією свого роду. Тоді почали вивчати родовід. З’ясували, що їхні предки до Біляївки, що на Одещині, були виселені з села Турбаї, що на Полтавщині.
- Ви ж знаєте цю історію, - запитує Валерій, - жили собі вільні люди, козаки, які вели господарство, у важкі часи, коли потрібна була їхня сила, ставали до зброї. І цих людей царська влада захотіла зробити кріпаками, прив’язати до землі без права залишати її. Забрали у них вольності, землі, права. Зробили з них рабів. Люди спочатку хотіли відстояти права через суди, доводили, що вони є в козацьких реєстрах, коли зрозуміли, що справедливості в російсько-імперському суді немає, збунтувалися, дали відсіч російські армії. На кілька років в селі запровадили місцеве самоврядування. Однак повстання було придушене, керівників стратили, когось відправили до Сибіру, село спалили, а тих, хто лишився живими, відправили заселяти землі Причорноморя та бути там форт-постом від турецьких набігів. Навіть програвши, наші предки змогли зберегти головне – особисту свободу. Їх переселили як вільних селян.
Що таке офіцерська честь
Після повернення до Одеси, Валерій Норенко з 1994 року працював в Одеському інституті сухопутних військ, був командиром роти курсантів аеромобільного факультету (ВДВ). Офіцер виховував перших українських воїнів-десантників.
Колись ми вже задавалися питанням, як так сталося, що найбільших патріотів, які сьогодні очолюють українське військо, виховали саме в Одесі. Майор Норенко має на нього відповідь: бо вже тоді вони виховували курсантів у любові та усвідомленні своєї Батьківщини-України. Вправність та професійність пов’язані з тим, що не забивали голову пропагандою, а навчали за стандартами НАТО. Не нападати на чужих, але професійно захищати своє.
Після закінчення контракту у 1999 році, Валерій вирішив не продовжувати його, звільнився, почав працювати на цивільній службі.
На фото того періоду – щаслива родина: він, дружина та донька. Багато подорожей, фото на фоні Ейфелевої вежі, у Паризькому Диснейленді, родинні зустрічі та щасливе успішне життя чоловіка, який реалізувався в житті.
Коли спалахнуло – Майдан, Крим, Донецька та Луганська області – Валерій не зміг залишатися осторонь.
"Що для вас означає офіцерська честь, запитую його, чому кинулися на захист країни? Вас мобілізували чи пішли добровільно?"
- Офіцерська честь для мене це просто зібрати речі та піти до військкомату, коли є загроза існування твоєї країни, чи твоєму народові, - відповідає він, - офіцерська честь, це коли ти вчив курсантів боронити Україну, і не відсиджуєшся за їхніми спинами, а йдеш поруч з ними у бій. Офіцерська честь - коли ти дотримуєшся свого слова, своїх обіцянок, – не порушуєш договори, під якими ставив свій підпис. Честь, коли ти бережеш кожного свого солдата. Відсутність офіцерської честі – це, коли ти, твої підлеглі, принижують, знищують, ґвалтують беззахисних.
Його зрозуміла та підтримала родина.
Місяць підготовки, і у 2014 році відправили на службу до 90-ої окремого аеромобільного батальйону ім.ст.лейтенанта Івана Зубкова. Спочатку була Костянтинівка, потім Піски, звідти ДАП.
- Найважче на війни – це втрачати побратимів, - каже Валерій Норенко, - коли ми почали заходити на Піски, у так званому Будинку Сонця, нас обстріляли. Там втратили першого загиблого – Діму Ільніцького. Він загинув за день до ротації. Наша рота заходила на заміну оборонцям, які тримали позицію вже досить тривалий час. Найбільша гордість - зберегти життя кожного свого підлеглого.
За це Валерія Норенка завжди цінували його побратими. Валерій ділиться відео з ДАПу. На більшості – суцільна темрява, тільки чути голоси та постріли. У таких умовах до команди залишити позицію, вони тримала останній оборонний пункт у місті Донецьк. Ніхто не дорікне, що Україна відмовилася від області без бою.
Відео Віталія Крука
На війні виручала взаємопідтримка. Навіть, коли рухалися в приміщенні аеропорту, то переміщалися один за одним ланцюгом, поклавши руку на плече товарища. Жили там на адреналіні, обстріли не припинялися протягом доби, складалося враження, що вони ніколи не замовкали. Але завжди знали - за ними підтримка народу. Валерій згадує, що навіть у приміщення аеропорту якимось чудом діставалися волонтери - вони ніколи не голодували, не відчували потреби у медикаментах.
Ми на своїй землі
У 2022 році війна застала Валерія з родиною у Вінниці. Були думки, що буде ескалація, але в таких масштабах – то ні. Було тривожно. Першого разу повістка прийшла, але пізніше, ніж він сам явився до військкомату. Цього раз повістку довелося “вибивати”.
- Я не хотів йти у добробати, хотів саме у ЗСУ, тому чекав саме на повістку, - каже Валерій Норенко, - чому? Бо, “ніхто, крім нас”.
Ці слова записані під його псевдо “Валет” на прапорі України, який подарували йому побратими.
Він каже: ми на своїй землі, ми ні до кого не приходили в дім. Правда – на нашій стороні. Якби у путіна вдалися його плани, то пішли б у партизани, але спокою їм би тут не було до нашої Перемоги.
Коли запитую, чи усвідомлює він, що по ту сторону прицілу може бути його вчорашній сокурсник, або український військовий-зрадник, який перейшов на сторону ворога у Криму, у Донецьку, на Херсонському чи Запорізькому напрямку – каже, що це їхній вибір, який йому не хочеться аналізувати.
- Ми всі, мої ровесники, або старші люди, виросли у радянському союзі, але кожен вийшов звідти зі своїм розумінням честі, порядності та морально-етичних норм. До 2014 року я ще спілкувався з кимось звідти. Їздив до друга в гості, він до мене приїжджав. І це було нормально, ми кожен були у своїй країні, ми жили, як добрі сусіди. А потім у них почалася страшна пропагандистська робота. Людина, з якою ти товаришував ледве не все життя, готова прийти до тебе в дім, вбивати тебе, твою родину…заради чого? Знищити, стерти твої міста, твої села. До них не можна було достукатися. Тому після 2014 року моє ставлення до росії та росіян дуже змінилося. У них сильна пропаганда рабства, де життя та індивідуальність людини нічого не коштують. Вони не розуміють, що таке свобода волі та вибору.
У майора Норенка немає ілюзій, що росія зникне навіть після перемоги України. Треба бути реалістом. Але між нами та ними не завадить великий паркан, і щонайменше два покоління, які не повинні мати будь-яких стосунків – економічних, родинних, дружніх – з цією державою.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
