Радянська влада добре потурбувалася, щоб ми забули свою історію та вшанували чужу, нав’язану вам. У Біляївській громаді знищили фактично всі кладовища, які б свідчили про те, що українські селяни, козацтво селилися на цих територіях набагато раніше, ніж потім буде розповідати офіційна радянська історія. Радянська влада руйнувала цілі села, замки, будівлі, міняла їм назви, щоб ви не пам’ятали, яким багатим, квітучим був цей край до її приходу. Але найбільш ретельно радянська влада та їх нащадки оберігали архіви – запроваджували на 50 та більше років заборони на доступ до них, вивозили в Російську Федерацію, знищували.
- На мій погляд, у Біляївці має з’явитися така ж стела з прізвищами та іменами тих, хто був репресований з числа їх мешканців, як зробили її з іменами героїв ІІ-ої світової війни, - каже біляївець, заступник директора-начальник відділу організації і координації архівної справи та контролю за виконанням документів органів влади Одеського державного архіву Сергій Крачков.
Тільки таким чином люди зрозуміють, як радянська влада змогла взяти контроль над Півднем України – за рахунок знищення сотень мирних мешканців, крадіжки їх землі, майна, статків, за рахунок примусової роботи без оплати, за рахунок сліз, болю, смертей та нещастя, який приніс червоний терор на українську землю.
Біляївка.City зібрали лише невеличкі архівні пазли зі спільної історії нашого краю, щоб нагадати про цей страшний період. Наші предки билися за свої права, захищали їх. І хоча найбільший супротив виявляли заможні селяни, постраждали всі.
У книзі “Реабілітовані історією. Одеська область. Том 1ий” йдеться про тих, хто постраждав від радянського терору: десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч пройшли в’язниці, заслання, табори, примусово проходили психіатричне лікування. Через терор і репресії пройшли усі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції до простих незаможних селян.
Це головний урок, який на Півдні України мають засвоїти всі. Тільки коли ти господар на своїй землі, коли цінуєш державу та її Незалежність – ти можеш розпоряджатися своїм життям.
Як все починалося: 20-ті роки XX-го століття
Після захоплення влади у Петрограді, Москві та інших великих містах Російської імперії Ленін та його сподвижники розпочали створення “держави-комуни” під гаслами: земля – народу, миру мир, усім щастя та хліба. Нову державу вони планували заснувати на нових соціально-економічних засадах: з обмеженнями, без приватної власності, з єдиною комуністичною ідеологією, підкоренням особи колективу, пріоритетом інтересів держави та партії над інтересами людини.
Одним з гасел було віддати владу радам. У Біляївці очолити раду запропонували Єфиму Тихоновичу Бізюкову. Родом Єфим Тихонович був зі Смоленської області, росіянин за походженням. На Батьківщині його забрали до армії, до Біляївки потрапив через військову службу, солдатом.
Освіти, як і багато інших однолітків, не мав. Працював будівельникам, бригадиром колгоспної будівельної бригади, у Біляївці до цього часу є будинки, зведені руками Єфима Тихоновича та його будівельниками. Майстрували вони будиночки для переселенців, які їхали з міст, щоб працювати на колгоспних полях. Разом з сином копав місцевим жителям колодці.
Сторожили згадують, що Єфим Тихонович був дуже привітний до людей, ніколи не відмовляв у проханнях, тож, щоб зекономити селянам час, завжди носив печатку у картузі. На посаду голови Єфима Тихоновича обрали через те, що він був людиною ініціативною, політично підкованою, багато читав газет, постійно був у курсі новин, уважний до людей, користувався повагою місцевих жителів. На той час сільський голова займався переважно питаннями організаційними, оскільки більшість повноважень належали волосному ревкому, окрім того, із спільних продовольчих запасів сельчан надавав допомогу нужденним місцевим жителям.
Перше скликання Єфим Тихонович відбув повність, але більше не захотів балотуватися. Від посади сільського голови відмовився добровільно. Оскільки як раз розпочався період поголовної колективізації, розкулачування.
За спогадами старожилів Біляївки, Єфим Тихонович досить швидко розчарувався у процесі розкулачування, бачив усю його несправедливість. Наприклад, могли розкулачити родину, у якої була всього одна коза. Навіть, розповідають, що він, знаючи, кого повинні розкулачувати та виселять, вночі приходив до цих людей та попереджав їх, аби вони встигнули залишити село. Окрім того на ім’я голів сільських рад надходять директиви «Произвести повальную опись имущества неплательщиков налога, не исключая и бедноты» (1928 р.). Єфиму Тихоновичу приймати участь у такому зубожінню народу не дозволило сумління, тож печатку голови сільради він здав.
Тоді ж у 20-их роках з усіх мешканців почали збирати надмірні податки – земські збори. Суми були такими захмарними, що місцеві мешканці не могли повірити в їх реальність. Серед архівних документів зустрічаємо «Ведомость мельницы Ивана Васильевича Морозова», в якій він пропонує «обществу взять мельницу в свое распоряжение на 3 месяца иначе нельзя выяснить дохода». Хоче, щоб громада сама перевірили, чи можна людині сплатити усі збори та не простягнути ноги.
Вже у 20-их роках починається боротьба з “куркульством”. У біляївців масово для громадських потреб забирають майно, землю, будинки.
Із доповідної голови Біляївського волосного ревкому від коменданта станції «Дністер» С.Печенкіна
При чому у більшості випадків, забирають майно місцевих корінних біляївців для потреб приїжджих. Так, серед документів Одеського архіву є службова розписка завідувача поштовим відділенням. Йому дали одну кімнату у приватному житлі когось з місцевих мешканців, але він хоче для себе не одну, а дві кімнати для службового приміщення та для себе.
У той же час в селі Біляївка організовуються походи на кулаків – заможних селян. До них у будинки заходять революційні трійки та забирають їжу, одяг. Щоб не викликати хвиль обурення, до трійок включають бідних селян, яким кидають кістку у вигляді частини добутого.
З непоодиноких скарг, які надходили на такі дії, можна зрозуміти, що спочатку селяни навіть не вірили в те, що такі заходи не є актом розбійницького нападу. В Одеському державному архіві находимо безліч скарг, прохань, звернень щодо несправедливого вилучення майна, худоби. Серед них: «Прошение Михайлова на счет того, что милиция выселила из хаты».
Доповідну-клопотання з проханням втрутитися у ситуацію жителя Біляївки Рогачко щодо того, що «пограничники остановили подводу и забрали продукцию 2 пуда картошки, 1 пуд муки, 1 пуд фасоли». Житель села пояснює, що всі необхідні громадські відрахування та продрозверстку він здав, тож не може зрозуміти, за що в нього забрали харчі.
Люди не очікували, якого розмаху набере ситуація. Зокрема, про це свідчить і те, що навіть заможні селяни приймали участь в деяких організаційних питаннях становлення радянської влади. Біляївцям дуже добре відоме прізвище Якова Петровича Марцина, місцевого заможного чоловіка, власника млина. Після розкулачування його дворище та будинок на довгі роки перетворилися на школу.
Колишній будинок Якова Петровича Марцина, який у нього забрали для потреб громади під школу
Із здивуванням для себе знайшли документи, що за розпорядженням Біляївського волосного ревкому він складав списки господарств села: «Распоряжение снарядить двух грамотных человек, а именно Аркадия Петровича Севрюка и Якова Петровича Марцина в отдел для произведения срочных письменных работ…для составления списка для общего передела».
Головною проблемою для біляївців залишилося земельне питання. За часів громадянської війни селянські господарства збідніли, більшість були зруйновані або доведені до краху. У селі створюється комісія з перерозподілу земель. Очолює її Підмазко Гнат Сидорович. До її складу в основному входять бідняки. Працює волосна комісія представників найбіднішого селянства для визначення розмірів землі, яка підлягає націоналізації.
Тільки на цьому етапі, нарешті, більшість усвідомили, що відбувається. Перерозподіл землі призвів до ворожнечі між сельчанами та великого супротиву до радянської влади певної частини населення. Землі, худобу забирали навіть у тих, хто нажив її власним працелюбством та тяжкою працею. Досить показовою у цьому сенсі може бути історії родини Стесьмак, яка поселилася у Біляївці одними з перших.
Історія записана зі слів старійшину роду - Горлєвої (Стесьмак) Надії Іванівни (народилася у 1931 році). Її прадід Федір Тимофійович Штельмах (прим. ред.: потім вже у Біляївці прізвище асимілювалося у Стесьмак) родом був з Києва. Зростав у дуже бідній родині, судячи з усього був кріпаком, у пана випасав гусей, будучи ще зовсім малим хлопчиною. Одного разу до панського двору пригнав не всіх гусаків, втратився один. За це хлопця покарали: відірвали від родини та вислали жити на Південь України.
За словами Надії Іванівни, був тоді приблизно 1795 рік. У Біляївці, відомо зі спогадів прадіда, було всього п’ять хатин-землянок, з малюсінькими вікнами, крізь які ледве-ледве пробивалося світло. Тут прадід оселився, почав обживатися, громада наділила його землею. З часом господарство міцніло. Обзавівся родиною, пішли діти. Один з прадідових синів став навіть прорабом під час будівництва Червоної Церкви міста (Свято-Миколаївського храму). Нібито за його вказівками будували храм та саме він не дав зруйнувати його під час Великої Вітчизняної війни, коли румуни хотіли розібрати храм з цінної червоної цегли.
Свято-Миколаївський храм міста Біляївка (Червона Церква - місцева назва)
Рід Стесьмаків ставав все далі по-селянські заможним. Землі у них були в районі нинішнього військкомату, були землі і в плавнях. Хто знає, там і зараз на островах ростуть дерева айви (гути, як кажуть в Біляївці). Садив їх особисто Федір Тимофійович. Окрім того, там у родоначальника біляївських Стесьмаків були виноградники. Також копав Федір Тимофійович для біляївців та для жителів навколишніх сіл колодці. Запрошували саме його, бо де б він не копав, там завжди була смачна, солодка та придатна для пиття вода.
І діти у нього були такі ж працьовиті трударі. Дід оповідачки вичиняв шкури та шив кожухи, дружина його була знаною швачкою. Коли в село зайшли більшовики, то дід бачив, як одна за одною злітають голови колишніх міцних господарів Біляївки, тож, не чекаючи розкулачування, він сам віддає все своє майно та землі в руки більшовиків, аби позбавитися можливого клейма «кулак, куркуль». У записах Державного архіву Одеської області знаходимо «Список лошадей, забранных ремонтной бригадой у жителей Беляевки» (фонд р-2106, опис №3, справа №354 за 1920 рік). Серед багатьох біляївських прізвищ «Норенко Федір, Радул Григорій, Дима Мефодій, Підмазко Кіндрат, Бабенко Петро, Дурбало Дмитро, Грицюта Федір, Кобзар Пілагея тощо» знаходимо і прізвище «Стесьмак Федір».
Рід Стесмаків, пограбований більшовицькою владою, виявився не злопам’ятним. У лихі воєнні днини, не пам’ятаючи зла, влився у ряди захисників Вітчизни. Архівний відділ Одеського облвиконкому зберігає документ за період 1941-1944 рр., фонд р-1403, опис №2, одиниця зберігання №4 «С. Беляевка, Беляевского района. Расстреляно 2 человека (организаторы партизанского отряда) Касьяненко И.Ф., Стесьмак С.Г.».
Повертаючись до реквізованої худоби, що означало у той час для господарств залишитися без худоби – знає лише селянин. До корів, коней, волів ставилися, напевно, краще, ніж до дітей. Люди Корову чи кобилицю, яка принесла приплід, в холодну днину могли навіть взяти до хати, аби не замерзла. Кожну тварину оберігали, як зіницю ока. Про відношення до тварин можна дізнатися з мирових угод, які заключали біляївці між собою у разі виникнення якихось спорів. Худоба в списку переліку майна стоїть на чільному місті, поряд із землею. Селянин сам міг не доїсти, а для худоби запасав корма. А після кількох років перебування більшовиків у керма Біляївки, сельчани однієї весни прокинулись та зрозуміли, що немає чим обробляти поля, оскільки вся худоба була …з’їдена.
Це призводить до того, що Біляївський волосний ревком, за аналогом до майже усіх населених пунктів Одеського уїзду, змушений прийняти постанову, в якій суворо обмежать можливості населення забивати худобу: «приказ прекратить убой скота в пищу (телят, ягнят, птиц) в целях благоустройства и процветания сельского хозяйства», де чітко розписано, за яких умов можна вбивати худобу для того, щоб вживати її в їжу.
Уже тоді людей намагаються залучити до виконання "трудовой повинности". Ведуться списки «нетрудовых элементов», зазвичай сюди належали люди, які мали власні господарства та вирішили, що з приходом радянської влади гасло: «земля - народу» вже втілено в життя. У 1921 у населений пункт летять один за одним «Циркуляры о привлечении рабочей силы для работ в сельских местностях».
Як вдалося встановити радянську владу
До влади у селі приходить Андрій Андрійович Кобзар. До речі, одним з елементів встановлення радянської диктатури було позбавлення права голосу більшості селян. Права голосу позбавляють: приватних торговців; комерційних посередників; осіб, які використовують найману працю; монахів, духовних служителів церкви та релігійних культів; службовців та агентів колишньої жандармерії, окремих відділень, а також членів родини царюючої сім’ї в Росії; особи, які визнані у встановленому порядку душевнохворими; особи, які знаходяться під опікою.
Здавалося б, скільки б у Біляївці того часу могло бути таких осіб? Два священика, 10-15 заможних господарів, декілька торговців та крамарів. Але на практиці виходило, що до цих списків потрапляли не лише заможні селяни («куркулі»), але й середняки, подекуди навіть бідняки. Окрім того, права голосу позбавляли не лише власника майна, а й усю його родину – жінку, дітей. Наприклад, ось такий запис у списках селян Біляївки, позбавлених права голосу: «Подоба Елисей Никифорович, жена Елена, дети: Григорий, Филипп, Артемий, Павел, Дмитрий, Иван, Мария». У власності селянина була лише 1 корова та землі десятина.
Серед позбавлених виборчих прав траплялися “селяни, що між собою обмінялися худобою і потрапили у категорію професіоналів-торгівців, особи старші 55–60 років, особи, котрі відлучалися за межі свого населеного пункту на заробітки, сільські вчителі, за те, що «живуть на квартирі священика», «діти священиків».
Серед місцевого списку, позбавлених голосу бачимо як знайомі вже прізвища, так і абсолютно неочікувані: Лупулов Павло – поміщик, контрреволюціонер, експлуататор; Романенко Іван Кузьмич – голова релігійної громади; Будівський Афанасій Федорович – політично неблагонадійний, Дима Андрій Федорович - не заплатив продовольчий податок за 22 рік; Єременко Артемій Георгійович – служитель релігійного культу, Чорний Василь Митрофанович – голова правління релігійної громади; Підмазко Петро – кулак та член правління релігійної громади; Злобін Яків - спекулянт. За цим списком виявляється, що у Біляївці було аж чотири повітряних млина (прим. ред.: хоча за відомостями краєзнавця Рєзника їх було усього два, та й не в тих осіб, які вказані у списку) – Норенко Митрофан Федорович, Яровенко Костянтин, Дімбров Мойсей. Лише подекуди у цьому списку можна побачити людей, які вчинили серйозні проступки – вкрали коней, гнали самогонку тощо.
Громадяни, яких вилучили із виборчого процесу, тисячами надсилали заяви у виконкоми із проханням поновити їх у виборчих правах. Виявлення та облік осіб, позбавлених виборчих прав у 1929 р., було названо “однією із форм класової боротьби проти намагань куркульсько-непманських елементів потрапити до рад».
Серед документів Біляївської сільської ради того часу безліч звернень від жителів села з проханням поновити їх у праві голосу. Позитивно це рішення було прийнято лише в деяких випадках, коли, наприклад, прохач вказує, що «відійшов від батька після того, як останнього було позбавлено права голосу та обкладено в експортному порядку» та аргументовано доводить, що з рідним батьком немає нічого спільного.
Циркуляр Одеської губернії №396 пояснює, зокрема: «граждане, ранее служившие служителями религиозных культов, вышедшие из таковых во время революции и восстановленные в гражданском правиле, пользуются избирательным правом. Граждане указанной категории не возбуждавшие ходатайства о восстановлении в гражданских правах избирательным правом не пользуются».
Як бачимо, повернути собі право голосу, та й то, не у всіх випадках, можна було, відмовившись від родини, від власних принципів та переконань.
Таким чином, для найбільш прогресивної, дієздатної та досвідченої у сільськогосподарських питаннях частини населення дорога в Ради була закрита. Більше того, заможні селяни, середники юридично позбавлялися можливості приймати участь у діяльності земельних громад та інших громадських утворень на селі.
Такою Біляївська громада прийшла до 30-их років - початку найкривавіших в історії України подій.
