Військовий капелан Михайло Драпогуз був одним з присутніх побратимів під час відкриття у Кагарлику меморіальної дошки загиблому мешканцю громади Миколі Инсурецелу. Тоді його промова викликала сльози на очах усіх, хто прийшов вшанувати пам'ять загиблого воїна. І ми захотіли більше розпитати капелана про його службу у війську. Отець Михайло говорить, що капелан на війні – це перш за все побратим, якому можна розповісти все, іноді психолог, філософ і трішки священник. Які особливості капеланської служби, чи є Бог на війні, і як війна випробовує віру, він розповів Біляївка.City.
Дев’ятнадцять зі своїх 43-ох років Михайло Драпогуз православний священник ПЦУ, вивчав філософію, менеджмент, а також працював директором будинку культури. Одружений та має трьох неповнолітніх дітей. Статус багатодітного батька та церковний сан не завадили чоловіку у лютому 2022 році добровільно стати до лав ЗСУ. Спочатку був звичайним стрілком, отримав позивний "Отче". Згодом його призначили військовим капеланом.
Хотів рятувати світ
Михайло родом з міста Чорноморськ. Ще з юності у нього було велике бажання рятувати світ. Каже, у цьому плані завжди був максималістом. Планував у 2000 вступити до Одеської академії сухопутних військ. Але товариш відрадив, бо армія на той час була у плачевному стані. Запропонував піти у священники. Мовляв, теж майже армія і можливість служити людям. Так і сталося, у 2005 році після навчання у семінарії Михайло отримав церковний сан. У лютому 2022 армія його таки наздогнала. Він пішов добровольцем до ЗСУ.
Михайло Драпогуз, військовий капелан
Священникам за канонами зброю брати не можна, але, пояснює Михайло, на той час ніхто про це не думав. Бо йшлося про цінності, всі намагалися захистити те, що дорого: свою родину, будинок, країну, спосіб життя. Знаючи, що чинив ворог на окупованих територіях, він розумів, якщо не взяти до рук зброю, все це скоро може відбуватися у власній хаті. Тому вибір був: або тікати і жити десь у Європі, або намагатися щось зробити в країні своїми руками.
– Я пішов простим солдатом. Прийшов в батальйон 126 бригади ТРО Одеси, а мене питають: що вмієш робити? Кажу – кадилом махати, – з посмішкою згадує той період Михайло. – Був ще досвід цивільної роботи директора будинку культури, тому спочатку взяли діловодом.
Довго на цій посаді чоловік не засидівся. Каже, не цікаво було носити папірці, тому пішов у стрілки. Пройшов базову підготовку, це був для нього новий цікавий досвід. Наприкінці 2022 у батальйонах з’явились посади військових капеланів, в бригаді почали шукати тих, хто може їх посісти.
Став лейтенантом капеланської служби
Закон про службу у військовому капеланстві прийняли незадовго до повномасштабного вторгнення – 7 лютого 2022 року. До цього, пояснив Михайло, ними були волонтери чи цивільні робітники, які інтегрувалися в ЗСУ як цивільні. З 2022 року капелани стали частиною ЗСУ, отримували офіцерські звання. Він став лейтенантом капеланської служби у травні 2023 і служив на цій посаді у 126 бригаді до початку 2024 року. Цей період був наповнений новим досвідом, враженнями та усвідомленнями.
Перше, з чим йому довелося зіткнутися у службі, ніхто чітко не міг пояснити, а які ж обов’язки і функції військового капелана. Коли запитував, радили читати закон. Він почав його вивчати, зрозумівши, що там лише загальні положення, а методики відсутні. Це було викликом.
До війни Михайло закінчив аспірантуру інституту менеджменту і писав наукову роботу. Тому вирішив застосувати свій фах науковця і стати на засадах формування інституції військового капеланства в Україні.
- Я отримував досвід у бойовій бригаді, бачив, що відбувалось там з людьми, з їх цінностями. Фіксував ці дані, систематизував і почав викладати їх в наукових публікаціях. Забігаючи наперед, скажу, що брав участь в наукових конференціях, розповідав, як інтегрується військове капеланство, які в нього є проблеми, можливості, давав свої рекомендації менш досвідченим колегам.
Хто такий військовий капелан, що він робить на війні
Військовий капелан, якщо по науковому, – це священослужитель, який є військовслужбовцем, і який підтримує мотивацію інших військовослужбовців до виконання бойових завдань, спираючись на їх релігійний світогляд. Але на практиці, говорить наш співрозмовник, це людина, робота якої має дещо спільне з психологом, тобто гуманітарій у військах.
Капелану, згідно з законодавством, не можна носити зброю. Тому в нього є охоронець, який відповідає за його життя і здоров’я. Але на війні, наголошує Михайло, ситуації бувають різні.
- Капелан загартовує дух воїнів, але не повинен бути з ними в бою. Однак були випадки, коли колеги разом із бійцями потрапляли в оточення. І там вже або ти допомагаєш відбивати ворога, або ти зайва одиниця. Наші капелани не пасли задніх і відбивали атаки, - говорить Михайло.
Військові капелани, пояснив священник, не приходять до солдат, щоб отак одразу розповідати їм про Бога та заповіді. Якщо так починати працювати, то велика ймовірність почути "іди сам собі з Богом". На війні інші правила.
– Перш за все капелан повинен бути побратимом. Не офіцером, а другом, рівним. Бути таким, як солдати. Їсти солдатський хліб, так само з воїнами спати у погребах і бліндажах з херсонськими мишами. В мене саме такий досвід. І досі є майки, куртки зі знаками від тих херсонських мишей. Це – пам'ять, – пояснює Михайло.
– Капелан допомагає не потонути у зневірі. Хоча, якщо бути відвертим, це на війні і самому важко дається. Коли гинуть люди– це не про абстракте і теологічне, це конкретне: людина є, людини немає. Ти збираєш її по шматкам.
Військовий капелан наголошує, Бог присутній на війні і проявляється в дивах. Не лише в тому плані, що прилетіла ворожа ракета і нікого не вбила. Диво те, що українці – не досвідчені воїни, чисельність яких значно менша за ворога, не дивлячись ні на що продовжують триматися.
– Ми вижили і продовжуємо чинити спротив. Це вже величезне диво, – зазначає капелан.
Без фанфар та офіціозу
Говорити про конкретні випадки, коли після спілкування з капеланом солдати знаходили розраду, допомогу, відповіді на питання Михайло не може. Бо такі речі, вважає він, приховані від очей. Інакше капелан увімкне зірку і почне вважати себе рятівником світу. Такі речі дуже інтимні, вони відбуваються всередині людини.
– Я співпрацював з групою контролю бойового стресу. Іноді спілкуєшся з бійцями по-простому, не по-капеланськи, а по-людськи. І бачиш, як в їх очах розвиднюється. Це вже велика нагорода. А отак, щоб: о, великий капелан, дякую тобі. Ні, не було, і не має бути.
Завдання капелана, зазначає Михайло, підтримувати мотивацію воїнів жити і боротися, зберігати їх здорову емоціональність, і дещо допомагав йому в цьому досвід роботи в будинку культури.
В одному з сіл Херсонщині він познайомився з місцевою дівчинкою-підлітком, яка грає на гітарі, виконує свої пісні, інших авторів. І попросив її поїхати з ним до шпиталю. Коли вона брала до рук гітару і починала співати, хлопці плакали, і капелан теж.
– Тобто не дивлячись на те, що солдати виконували бойові завдання, були у "пеклі", вимушено вбивали ворога, вони відчували, що такі ж люди. Що в них є діти, батьки, почуття. От тоді розумієш, що у воїнів відроджуються емоції, і ти на своєму місці.
Участь в бойових діях, говорить капелан, дуже добре допомагає розрізняти біле від чорного без компромісів. І усім в тилу варто було б навчитися такому. Коли тобі погано – плачеш, коли радісно – смієшся. Там, де є межа життя і смерті, все набагато простіше. Без фанфар та офіціозу.
Війна випробовує віру
На питання, чи випробовує війна віру, Михайло відповів, що вона її викарбовує. Часто віру люди використовують, як пожежну службу. Коли все добре, вона не дуже і потрібна, а коли починає щось горіти, всі згадують: а де ж пожежники?
– Так, на війні люди частіше згадують. Але віра– це не тільки допомога у надзвичайних ситуаціях, а й те, що створює ціннісну систему людини. Віра дає впевненість, що зі мною буде все добре. Я виживу, я зможу. В такому плані віра викарбовується, але не у всіх. Однак тут йдеться не про кількість, а про якість віри.
Втрачається віра, на думку капелана, не від страждань і втрат, а від нерозуміння, чому ці втрати і страждання відбуваються. Тут потрібно допомогти усвідомити воїну загальну картину, а не те, що він бачить суб'єктивно зі своєї шпаринки. Треба показати, ким є кожен в цьому великому організмі, який чинить спротив. Що має робити кожен, яке у кого призначення. Це допомагає уникнути зневіри.
З досвіду Михайла, військовий капелан як священник, потрібен лише десятьом відсоткам особового складу. Іншим більше, як розрадник, як адекватний співрозмовник. Звісно, він підтримує воїнів молитвою, Таїнствами. Сповідає за їх бажанням, причащає, благо для цього у капеланів є свій релігійний кейс. У віруючих захисників це відганяє зневіру та відчай. Для їх побратимів з іншими релігійними та життєвими поглядами – це теж важлива підтримка, бо вони бачать заспокоєні та впевнені обличчя християн поряд з собою.
Чи діє на війні заповідь "не вбий"
Ще одне важливе питання, яке капелани обговорюють з воїнами – як в умовах війни, коли потрібно захищатися, узгоджувати свої дії із заповіддю "не вбий".
Михайло переконаний, вбивати в будь-якому випадку гріх. Як би ми це не виправдовували, які б зовнішні фактори не знаходили, які це дозволяють. Однак тут справа не у виправданні чи потребі захищатися.
Варто згадати, на думку Михайла, ще одну заповідь Христа: любити своїх ворогів. І це теж непросто - любити людину, яка нам чинить зло. Наприклад, сусіда п’яницю, який постійно через паркан кидає пляшки, якими діти ріжуть ноги. Треба, щоб він припинив це робити. Тобто або побудувати паркан, через який він не зможе кидати пляшки, або наполегливо допомогти йому усвідомити, що він неправий. Для цього треба бути сильнішим і мудрішим за ворога, а не просто прийти і набити морду. Він тоді знайде спосіб робити іншу шкоду.
– В мене був досвід спілкування з солдатом, який є доктором філософії. Він сказав фразу: ми тоді переможемо, коли перестанемо бути такими, як ворог. Якщо вдуматися, то так і є. Ми повинні зберегти в собі людяність, цінність людського життя, добробуту у всіх сферах і ланках. Тоді ми станемо непереможними і переможемо. Тоді ми станемо іншим за якістю народом. Народом, який цінує людське життя на всіх рівнях влади та суспільства. Це б нас точно згуртувало проти одного ворога, а не змушувало шукати ворогів між собою.
Літургії та яскраві спогади
Є на фронті і місце для божественої літургії. Однак в умовах війни престоли, говорить Михайло, можуть бути різні. Доводилось йому звершувати службу у наметах, бліндажах, погребах, пунктах спостереження. Між собою капелани називають такі місця мобільними релігійними точками. Найбільше запам’яталась капелану літургія на фортепіано.
– Якось прийшов служити, а в приміщенні нема нічого, лише табуретка та фортепіано. Тому тоді воно чудово послужило престолом.
Спогадів, каже Михайло, багато. Але, на жаль, більшість з них важкі. Довелось провести не одну панахиду за загиблими воїнами.
– Це важкий момент, через те, що це твої побратими, з якими ти нещодавно стояв в одному строю. Важко під час відспівування дивитися в очі дітям, які вже ніколи не побачать батька.
Разом з тим, говорить Михайло, дуже допомагає на війні підтримувати дух і світлий розум гумор. Як би це дико не виглядало. Без жартів і кумедних випадків на війні теж не обходиться.
У обов’язки капелана входило відвідування поранених у шпиталях. Він приїжджав, коли їх привозили після евакуації з лівого берега. Після кількох візитів сформувались робочі зв’язки, зокрема, на розподільчому пункті був товариш Денис – бойовий медик з позивним «Віагра». Через нього він і контактував з військовими.
– Уявіть: якось серед ночі, херсонський шпиталь, довгий коридор, я заходжу у рясі та куртці піксель. У кінці коридору бачу медсестру і гукаю на весь голос: вітаю, а Віагра є? Вона підходить і перепитує: що-що? Ви батюшка? Я вже зрозумів, що не те сказав і пояснюю: Денис, який Віагра, є? Ото було сміху.
Доводилось неодноразово жартувати і у небезпечні моменти – під ворожими обстрілами керованими авіабомбами.
– Окупанти гатили, а ми сиділи у підвалі з хлопцями. Вони сміялись, що до них в таку мить завітав капелан, щоб молились. Посеред нас був хлопець дуже вороже налаштований до всього релігійного з позивним «Чорт». Тоді хлопці ще більше сміялись, що як в анекдоті: зустрілися в одному підвалі "Чорт" і "Отче" капелан. На жаль, загинув «Чорт», чудовий був воїн...
Замість післямови
Михайло говорить, що на війні людина починає цінувати життя і розуміти його цінність. Починає цінувати зв’язки з оточуючими. Тобто кооперується з тими, хто навколо, щоб вижити. Зараз усім нам важливо зрозуміти, що війна не десь там, а тут, у нас. Якщо продовжувати ігнорувати один одного, не звертати увагу на соціальну відповідальність, навіть в межах своєї вулиці, подвір’я, громади, замикатись лише на собі, на своїй родині, не звертати увагу на суспільні проблеми, це означатиме, що війна нас нічому не навчила.
– Щоб стати сильнішими, треба кожному вийти за межі своїх власних інтересів. Треба зрозуміти, якщо ми не побудуємо міцне суспільство, нам ще довго виборювати перемогу. Ми вміємо виживати, а от жити поки що так і не навчились. Жити вільно, гідно, поєднуючи особистісну систему цінностей з потребою соціальної відповідальності.
Фото з архіву Михайла Драпогуза
