Два з половиною роки тому Кирило Терновий займався селекцією і виводив нові сорти пшениці. Його дружина – Наталя Тернова – викладала сучасну хореографію у танцювальній студії, яку сама заснувала. Вони виховували двох дітей і почувалися абсолютно щасливими. Рік тому Кирило став до лав ЗСУ, за своїм чоловіком на фронт пішла й Наталя.
Пан Кирило та старший солдат Тернова
Кирило Терновий родом з села Маяки, багато хто може знати його дідуся, Вадима Гонтаренка якого багато науковців Дністра називають своїм вчителем, людиною Дністра, людиною річки, її хранителем та справжнім другом. Дружина Наталя родом з селища Великодолинське, Овідіопольського району. Чоловік має дві вищі освіти, він економіст і агроном. До повномасштабної війни активно займався селекцією, виводив нові сорти рослин.
Кирило Терновий до повномасштабного вторгнення росії
Наталя Тернова за фахом хореографиня, викладала танці, займалась благодійністю та волонтерством. Протягом останнього року обоє – військовослужбовці ЗСУ. Жартома Наталія про себе каже: "старший солдат Тернова", а до чоловіка звертається "пан Кирило".
Наталя Тернова
– На війні всі потрібні. Агроном не агроном, хореограф не хореограф, все одно десь станеш в нагоді, – переконаний Кирило.
На фронт чоловіка викликали повісткою, як чесний громадянин та справжній патріот він не сховався від неї та пішов захищати Україну.
– Я просто пішла за ним слідом, – доповнює слова чоловіка Наталя. – Тут нема якогось секрету, чи особливої романтики. Батьки погодились бути з дітьми. Вони не немовлята вже, я не бачила причин, чому не можу піти воювати та бути разом з чоловіком.
Несе службу подружжя разом, на Авдіївському напрямку, в одній бригаді у службі логістичного забезпечення. Займається тим, щоб у воїнів в окопах було все, що їм необхідно.
На війну без військового досвіду
Кирило під час навчання в університеті закінчив військову кафедру, але, визнає, це було 12 років тому, і кафедра не зробила з нього воїна.
– Ми до війни обоє зброю по факту не тримали, – розповідає Наталя. – Бо ну, чесно, всі знають, що таке військова кафедра. Я вперше зброю в руки взяла в армії, і мене на другий день направили на полігон стріляти у мого ж чоловіка.
- Це була робота у парі, навчання двійками, я біжу – Наталя мене "криє", і навпаки, – пояснює Кирило.
Подружжя переконане, що у більшості з тих, хто пішов на фронт добровольцем, не було військового досвіду. Але було чітке усвідомлення, що вони повинні стати на захист своєї країни.
– Це правда, що на війні військові гинуть. Але хіба цивільні люди не гинуть, стільки обстрілів, ракетних атак. Шанси загинути на фронті та в своєму ліжку зараз приблизно однакові, - говорить Кирило.
Як це, служити подружжю разом
Військове подружжя на фронті – це, за словами наших героїв, явище не унікальне, хоч і рідкісне. В їх бригаді була така ж пара – медиків, але вони перевелись на інший напрямок. Є у них пари, які познайомились та побралися вже на фронті і продовжують служити разом.
– Чоловік і жінка в армії не можуть бути один у одного у підпорядкуванні,– пояснює Кирило. – Таке правило, а загалом служити разом можна. Це дуже допомагає і підтримує моральний і бойовий дух. Вже і не знаю, як було, якби ми були не разом. Я бачу, як хлопці сумують, як їм інколи важко. Ми один одного підтримуємо та прикриваємо.
Подружжя Тернових
Під час служби Кирило кардинально змінив свій зовнішній вигляд. То було не навмисно, так склалося.
– Було багато нагальних справ, і пану Кирилу не було часу голитися. Він побачив, що йому пасують вуса, і він залишив їх. Потім він хотів поголити голову, а я запропонувала чуба залишити. Так воно все і вийшло, бо він і є козак, - пояснює Наталя.
Волонтерам немає ціни
До мобілізації Наталя і Кирило волонтерили, збирали допомогу для захисників, передавали її. Наразі у службі забезпечення ці навики допомагають, з волонтерами у них дуже тісна співпраця.
– Волонтери – це класні люди. Потреб надходить дуже багато, не все вчасно держава може надати, і все це перекривають волонтери, - говорить Наталя.
– Просто для розуміння. В армії навіть за кожну лопату, дерев'яну балку в окопі є відповідальність, облік, повернення і пояснення чому втратили, не забрали тощо. Наприклад, машина на війні може прослужити місяць, рік, а може наступного дня згоріти. Списати майно, яке вже негодне і яке належить державі, це значить витратити купу часу і десятки аркушів паперу. Нове отримаєш нескоро, а воно потрібно вже. Бо це фронт, там постійно мокро, брудно, небезпечно, гаряче. Повторюсь, потреб дуже багато.
На жаль, за словами Наталі, суспільство не усвідомлює масштаби цієї чорної діри, яку треба закривати всім. Поки люди робитимуть вигляд, що війна десь там, що війна може їх обійти стороною, що це якийсь конфлікт, і він сам вирішиться, - до того часу військові будуть просити, а волонтери будуть розриватися на частини, бо захисники не отримуватимуть необхідне. У кращому випадку вони будуть на тій точці, де зараз, або доведеться відступати.
– Тобто зараз навіть не про те, що з допомогою зупинятися не можна. Тут про те, що якщо не прискоритись, наслідки будуть погані, – наголошує військова.
Вона звертає увагу, що зараз в країні два протилежних світи: один красивий, життєрадісний, показовий, а інший – брудний, небезпечний, болісний, смертельний. Більшість людей не розуміє, що перший світ існує виключно завдяки другому. Якщо впаде фронт, то зникне й перший світ.
Найважче - це невідомість
Найважче на війні, за словами подружжя, не побутові умови. Тут ніхто не знає, коли все закінчиться. Коли вони мобілізувались, то усвідомлювали, що це кабала, яка закінчиться лише з перемогою України. Однак якби було розуміння, що рік-два відслужили, і поїхали на рік до дітей додому, що їх хтось замінить, їм було б простіше.
– Оці випадки, коли працівники ТЦК крутять, силою приводять когось, – вони роздуваються. А давайте будемо розбирати кожен випадок, виявиться, що людина не стала на облік, не оновила дані, тобто ухилялася, – зауважує Наталя. – Вибачте, а хто буде утримувати тонесеньку межу між відносно мирними територіями і фронтом?
Військова розповідає свої враження, коли заходиш у населений пункт – а там нічого не залишилося, все знищено російькими КАБами (прим ред. керовані авіабомби), перекопана земля настільки, що в принципі важко здогадатися, що там жили люди. Поки хлопці-ухилянти, прикриваючись чим завгодно, будуть кричати, що їх права утискають, ця межа буде все ближче і ближче. Росіяни прийдуть, вони не будуть розбиратися, не буде ніякої демократії і прав, і війна на цьому не скінчиться. Бо вони мають набагато більші плани, ніж знищення однієї України. Як кидають на війну з Україною зараз донецьких, або різні народності рф, так будуть кидати українців далі.
За словами подружжя, вони знають хлопців, які хочуть поїхати в окопи, але через розподіл служать у військкоматах. Серед них є люди, які були на війні, пішли туди свідомо, чекають, коли знову буде наказ повернутися. Їх звинувачують, що вони неправильно мобілізують.
– Звісно вони будуть агресивні щодо цивільних, здорових чоловіків, які прикриваються жіночою спідницею і чекають, поки хтось замість них піде воювати. Не ховатимуться, буде натовп біля військкомату, як у 2022, не буде потреби когось ловити, – зауважує подружжя.
– У нас дуже класно спрацювало ЗСУ, сили оборони, офігенно працює ППО, і люди припинили боятися. Але дарма. Лінія фронту все ближче, чим довше вони гаять час, вагаються, проявляють байдужість, відсторонюються, бо "втомились" від війни, тим ближче війна до них. І наскільки все це серйозно, можна усвідомити, лише потрапивши сюди і побачивши все своїми очима. Жодне відео в інтернеті і телеграмі не передають той жах.
Військові згадують, як всі злякалися у лютому 2022 року, коли в Одесі чекали російський десант. Цей шок, напруга, переконані вони, змушували діяти, люди готові були робити що завгодно, голими руками душити окупантів. Зараз сподіваються, що десь, хтось вийде та ляже грудьми на танк, але не вони.
Наталя і Кирило наголошують, що економічний чи культурний фронт, яким часто виправдовуються, це все другорядне. Потреба є у фізичному знищенні фізичного ворога. Все інше – другорядне. Це найголовніше, що вони хочуть донести до людей:
– Донатьте. Українізуйтеся. Йдіть до війська, або робіть все для війська. Не потім, завтра, після відпустки. Прямо зараз. Інакше прийдуть "старшиє братья", і ви забудете про втому та відчай, бо мертві відчаю не знають. Не будьте байдужі. Ви всі воюєте, навіть, якщо здається, що ні.
Фото з архіву подружжя
