Людмила Маліновська з Біляївки добре знає, як це, бути матір’ю воїна, який два роки на передовій. Найочікуваніше для неї повідомлення містить всього два слова: "я живий". На жаль, знає жінка, який це біль, коли батьки ховають дітей. Один з її синів загинув через нещасний випадок. Усі ці випробування не зробили її слабкою чи похмурою. Її сили духу, оптимізму і віри вистачить на велику родину. Вона часто повторює, що є звичайною, такою як і всі. Разом з тим за свою мінімальну пенсію примудряється щодня годувати безпритульних котів і собак, 22 з яких за останні два роки приютила в себе. Під час повномасштабної війни в ній прокинувся давній талант писати вірші.
Пожертвувала мрією стати вчителькою
Людмилі Іванівні Маліновській 64 роки, вона не корінна біляївчанка. Родом з Вінниччини, села Малий Острожок, наполовину німкеня. Її дівоче прізвище Шрейнер.
– Батько був німець, під час Другої світової війни отримав поранення, здався і сказав, що не повернеться додому, хоче залишитися в Україні. Мама його лікувала, – згадує жінка. – Після суду, умовного терміну, вони одружились. Тому з німецькою у школі у мене проблем не було, я її знала з дитинства.
До Біляївки пані Людмила приїхала у 21 рік. Її перший чоловік був військовослужбовець, його направили сюди на службу.
На той час жінка навчалась на другому курсі Немирівського педінституту, мріяла стати вчителькою історії. Але переїзд, родина, народження доньки, потім синів, побут – і своєю мрією довелося пожертвувати.
Однак з часом пані Людмила здобула іншу спеціальність – вона рибовод.
Рибалка, розповідає жінка, – це давнє її захоплення. З дитинства вона любила сидіти з вудочкою біля води. У Біляївці, благо, з цим проблем теж не було. Якось у дорозі вона познайомилась з чоловіком, розговорились про хобі, і він запропонував їй роботу. Виявилось, співрозмовник був керівником рибгоспу у районі. Потрібно було лише заочно закінчити Білгород-Дністровський технікум. Так, пані Людмила 19,5 років пропрацювала бригадиром рибаків на лабазі у Маяках.
У родину прийшло горе, і не одне
Жінка говорить, що любила роботу, могла б працювати і далі, але в їх сім’ю прийшло горе. Загинув один з синів.
Син Ярослав, згадує пані Людмила, був вже дорослим, приїхав додому і тут…загинув. Це був нещасний випадок.
– Я не можу про це згадувати…. Дуже страшно, коли батьки ховають своїх дітей, дуже страшно….
Біда прийшла не одна. Смерть сина важко переніс другий чоловік пані Людмили. Невдовзі в нього стався інсульт. Їй довелось залишити роботу, щоб бути з чоловіком, доглядати. На жаль, він теж пішов з життя.
Матір захисника України
Другий син пані Людмили - Дмитро вже майже два роки захищає Україну від російських окупантів. Коли чоловіка мобілізували, його дружина була вагітна. Свого довгоочікуваного первістка він зміг побачити, лише коли йому виповнилось вісім місяців.
– Знаєте, він копія Дімки, – ділиться Людмила Іванівна.
За словами пані Людмили, спочатку сина відправили в учебку, потім служив біля Куп’янська, там, де було пекло. Нещодавно їх перевели на Сумщину.
Найбільше жінка завжди чекає вечора, коли від сина має прийти повідомлення з двома або хоча б одним словом "живий". Радість, коли подзвонить. Буває, що і з чужого телефону. Навіть коли немає зв’язку по кілька діб, мати вірить, що сина береже Господь.
– Розповідав, що є у нього тепер другий день народження, дивом вцілів. Що і днюють, і ночують на позиціях, сплять по кілька годин. Я розумію, не можна їм виходити на зв’язок. Втішаюсь, що він під захистом, молюся, з ним два освячених оберега з монастиря.
Пані Людмила говорить, що душа болить в неї за всіх захисників і захисниць, не лише за свого. Накипіло у жінки дуже багато. Ночами вона не спить, дивиться новини, бо не може бути у невіданні. Якби була молодшою, каже, що теж стала б на захист. Однак зараз може лише молитися за всіх воїнів.
Має 30 плюс підопічних
Улюбленим хобі, рибалкою, пані Людмила вже кілька років не займається. Каже, що не має часу, бо багато інших справ. Жінка опікується безпритульними тваринами, які живуть в її мікрорайоні.
Кожен ранок починається у пані Людмили однаково – з 8.00 до 10.00 вона годує своїх підопічних. Потім вдома п’є каву, хатні справи і знову до приготування їжі для тварин. Щодня готує для них по 25 літрів каші. Каша – завжди з рибою.
Вдома наразі в неї живуть 30 котів. 22 з них жінка приютила після початку повномасштабної війни.
– Сусідка виїхала і залишила кота і кицьку, інші старенькі сусіди померли, і їх двоє котів прийшли до мене. Там он далі дім – хлопець на фронті, теж його троє котів до мене прийшли. Вигнати нікого не можу, – розповідає жінка. – То одного кошеня хтось хотів втопити на річці – врятувала. Інших два кота сусід ледве не застрелив, поранив, лікувала. То ще мені кількох підкинули. Мушу всіх утримувати, лікувати, стерилізувати.
Дуже підтримують пані Людмилу донька Світлана з онукою Русланою. Вони наразі дуже далеко, але постійно допомагають навіть на відстані.
Коли виростають крила, народжуються вірші
З початком повномасштабної війни пані Людмила почала писати вірші. Каже, що це було від болю, хотілось виливати свої хвилювання і відчуття.
Згадує, що вірші писала, ще коли навчалась в інституті. А потім закинула цей талант, через ті ж обставини, що і мрію стати вчителькою.
Вірші Людмили Маліновської
Зараз вірші знову до неї йдуть, самі, говорить, не видавлює їх. Пише не для когось, а для себе. Присвячує сину, онукам, жінкам, українцям. Наразі в неї близько 25 віршів, деякі ще у чернетках, на доопрацюванні.
- Натхнення часто приходить вночі, після того, як від сина отримую повідомлення, що він живий. І в мене за спиною наче виростають крила, - ділиться Людмила Іванівна.
Жінка не скаржиться на маленьку пенсію, на побутові труднощі, здоров’я, хоч хвороб вистачає. Просто продовжує жити, дякувати за все, що має, і робить те, що вважає правильним.
Вірші Людмили Маліновської
До людей у пані Людмили всього три прохання: вірити у перемогу України, допомагати тим, хто на фронт, і не ображати своїх близьких та менших друзів-тварин.
