Далеко не всі українські чоловіки готові йти захищати Україну, ризикуючи своїм життям та здоров'ям. Деяким із них навіть страшно уявити, що їх можуть зупинити для перевірки документів та примусово доставити до військкомату. Біляївка.City поспілкувалися з 28-річним мешканцем міста Теплодар Павлом Махоріним, який має такий досвід. Вже рік він служить у ЗСУ, отримавши повістку під час перевірки документів дорогою з Теплодара до Одеси.
Хто такий Павло Махорін
З мешканцем міста Теплодар Павлом Махоріним Біляївка.City познайомилися у 2017 році. Тоді 22-річний хлопець заради соціального експерименту влаштувався працювати двірником місцевого комунального підприємства.
Цілковитим дивацтвом виглядало це рішення для більшості містян. Юний хлопець з гарною освітою, яку отримав у Польщі – і раптом працює двірником. Всі свої трудові будні він описував у блозі “Двірник Паша”.
Фото періоду проведення соціального експерименту в місті Теплодар
Павло розповідав, скільки махів мітлою треба зробити, щоб прибрати узбіччя довжиною у 200 метрів, про безглуздість деяких завдань, як то білування дерев протягом трьох днів, яке змив дощ за пів години. Загалом, привертав увагу містян до того, наскільки праця двірника важка та невдячна, а полегшити її можна кожному, якщо доносити своє сміття до смітника.
Після цього експерименту Павло встиг попрацювати вожатим у дитячому таборі, потім у маркетингу – продавав запчастини на польський ринок, консультував покупців онлайн. Останні кілька років займався програмуванням. Це сталося, каже, як багато іншого: випадково та завдяки широкому колу знайомих.
– Я не вчився програмуванню спеціально, просто вийшов якось на пиво з однокласником, який пожалівся, що йому треба людей в команду, і добре було, якби трапився такий, як я, – каже Павло. Вирішив спробувати та затримався на цій роботі три роки, аж допоки його не мобілізували захищати Україну.
Стало зле від страху
Якщо погортати фотогалерею Павла в соціальних мережах до повномасштабної війни, то там можна побачити життя молодого хлопця з хорошим достатком та неординарним підходом до життя: зустрічі з друзями, концерти, тусовки, подорожі, жарти, приколи. Ніхто не народжений для війни, але Павло – один з тих, хто точно не мав жодних мілітариських нахилів.
Павло Махорін
– Коли 24 лютого 2022 року росіяни вдарили по Одесі ракетами, я прокинувся від вибухів, злякався так, що мені стало зле, – каже Павло, – трусило дім, мене трусило, кидало в холод. Розбудив свою дівчину, зателефонував татові, щоб він нас забрав з Одеси до Теплодара.
Поки вони їхали додому, то бачили, як багато машин стоїть на заправках. Рішення зняти гроші прийшло всім одночасно, тож коло банкомату була черга в 100 людей. Там хлопець зустрів свого знайомого, який, жартуючи, спитав, чи буде він брати російський паспорт? Пізніше цей чоловік виїхав до Канади як єдиний опікун молодшої сестри.
Павло дуже близький з батьками. Каже, що вони у нього класні, він їх дуже любить, а тато є для нього опорою та найкращим другом. До нього можна завжди прийти за допомогою та порадою. На початку повномасштабної війни батько хлопця записався до тероборони, йому сказав працювати та приносити гроші в родину.
– Я підтримав рішення якомога довше залишатися цивільним, – згадує ті дні Павло, – працював програмістом, жив майже звичайним життям. Вибирався з друзями на пікніки, підтримував військових. Тоді дуже змінилося моє ставлення до них: хотілося у черзі поступитися місцем, пригостити чимось. До цього був якийсь страх, а тут з'явилася повага. Я чекав моменту, коли ж хтось з моїх близьких знайомих піде воювати. Минув рік, а нікого все ще не забрали. Іронія, що цією людиною опинився саме я.
Павло слідкував за новинами, читав, як всі, про літній контрнаступ. Розумів, що нові люди на фронті будуть потрібні.
– Тоді майже всі потенційні мобілізовані почали переховуватися, і я теж вирішив пару тижнів нікуди не ходити, – говорить Павло, – але мене це дуже гнітило, якщо чесно. Я людина дуже свободолюбива. Телеграм-канали були переповнені відео зі застосування сили до мобілізованих. Ми вдома обговорювали це, батько пояснював, що у кожного з нас є не лише права, але й обов'язки, один з них – захищати Україну у разі нападу. Ті “козли”, які забезпечують мобілізацію, якоюсь мірою дозволяють Україні триматися, дають військовим надію на ротацію. Хоча, звісно, бувають перегиби палки.
Павло каже, що в якийсь момент йому набридло переховуватися. Мав поїхати в Одесу у справах. Вирушив. Машину зупинили: чоловікам, які були там, вручили повістки та забрали до військкомату.
Єдиний блокпост на дорозі
– Смішно те, що водій "бусика", сказав, що тією дорогою єдиний блокпост, він їздив три рази та його жодного разу не зупиняли, – згадує Павло, – як ви розумієте, нас одразу ж зупинили. Вивели з автобуса, почали перевіряти документи. В одного чоловіка було відтермінування, а мене та друга запросили проїхати з ними. Дівчина відмовилася залишатися без мене, нас трьох доставили до військкомату. Я зателефонував на роботу, попередив, що сталося. Дівчина залишилася чекати на дворі, нас завели у приміщення.
При вході сказали вимкнути телефон або поставити його на авіарежим, здати під розпис. Після входу двері зачиняються на картковий ключ.
– Всередині нас одразу відправили на медкомісію. Мене запитали, ким я працюю, я відповів, що програмістом. У військкоматі сказали, що такі фахівці дуже потрібні, їх призначають на відповідальні посади (дрони, зв'язківці, штабісти). На медкомісії все також пройшло швидко, аргументуючи, що для відстрочки потрібні лише дуже серйозні захворювання. У мене таких немає. Тож з медкомісії я вийшов “здоровим”. Мене відпустили додому, сказавши, що повідомлять, коли я буду потрібен, наступною повісткою.
У військкоматі було багато людей різного віку від 18 до 60. Один із хлопців, згадує Павло, не витримав напруження, відкрив вікно, зняв москітну сітку, повис на кондиціонері та стрибнув з другого поверху, залишивши свій телефон військкомату. Згодом інший також не витримав та втік.
Павло визнає, що друзі та знайомі пропонували різні нелегальні способи ухилитися від служби , але він ухвалив рішення не робити цього. Почав морального готуватися до армії.
Бійтеся своїх бажань
До війни, каже Павло, у нього було багато бажань: більше проводити часу на природі, приділяти увагу фізичній активності, купити якісний та дорогий годинник, постріляти у тирі. Всі мрії "здійснилися".
– Армійський годинник, про який мріяв тривалий час, купили мені колеги з IT-компанії. Вони взагалі зібрали мене серйозно, лише одну аптечку спакували на 20 кілограмів. В учебці, мені, людині дуже далекій від фізичної праці, довелося просто пекельно багато рухатися, а на фронті ми весь час на природі: в бліндажах та окопах. Хотів якось в тирі постріляти – стріляю тепер за графіком.
Найважчий період, каже Павло, був на навчанні. Попри очікування, що його заберуть оператором дрону, або в штаб, хлопець потрапив у десантно-штурмові війська. У перший день сталася незручна ситуація: він довго обирав, які штани одягнути, щоб пасували, спізнився на шикування, за що отримав на горіхи. Сказали віджиматися спочатку всім, а потім йому окремо. Для нього навіть 10 віджимань були понад силу.
– Після сидячої роботи за комп'ютером, учебка стала фізичним "пеклом", – це слово Павло повторював кілька разів впродовж розмови, – на мене одягули шолом, автомат, броню, рюкзак, дали тупу лопату та сказали: “Копай”. Поруч зі мною чоловік був, у цивільному житті адміністратор, 44 роки. Він втратив свідомість від втоми та незвички. Крикнули, у нас тут 300-ий, треба віднести у санчастину. Мені теж сказали допомогти нести ноші, я взявся та впав поруч без свідомості. Такі ми були, геть не загартовані.
Павло каже, що наступні дні він сам не очікував, на що здатне його тіло. Одягаєш на нього додаткових 20 кілограмів спорядження та йдеш пішки 10-20 кілометрів, або біжиш 1,2-1,5 км.
– Ще у нас була така традиція – декламувати клятву десантника щодня на шикуванні, а після по 33 віджимання, хто не зміг - то замінювали на 33 присідання. Я жодного разу так і не зміг виконати цю кількість до кінця, – каже Павло, – але підтягнув свою фізичну форму капітально.
Було розуміння, що від навчання залежить твоя готовність вижити в умовах фронту. Майже пів року служби він вважав, що саме учебка залишиться найважчим спогадом. Поки не прийшла зима.
На війні, як на війні
За рік служби, каже Павло, було 7-8 днів, коли було дійсно страшно. Тебе засипає землею, а ти молишся, аби просто вижити. Моторошно та страшно.
– Кожен цей день я пам'ятаю, як сьогодні, – говорить Павло, – інші 350 днів заповнені рутинною повсякденною роботою, від якої я дуже, якщо чесно, втомився. Інколи всі в екіпажі працюють, навіть не розмовляючи один з одним. Механічно виконуємо свою роботу.
Важкий побут, особливо в зимовий час, дав про себе знати. Він захворів, довго кашляв, навіть кинув палити, хоча це велика розрада на фронті. Він згадує цей час:
– Світла майже немає, постійно холодно і вітер. Додають нічні чергування з 21:00 до 6:00 ранку. Багато роботи у темряві. Спимо, сидячи в холоді. Доходимо до морального дна, купаємося раз на 7 днів, сваримося. Вся армія від низів до верхів відчуває виснаження. Жити максимально незручно, постійно треба носити багато одягу, ходити багнюкою, вся вода замерзає. Кожного вечора топимо буржуйку, щоб спати в теплі. Відсутність сонця і тепла постійно давить на мізки. Бачив пацюків, розміром з бобра.
В таких умовах доводилося жити військовим
– Перші постріли, багато ентузіазму й відчуття свободи, – каже Павло, – насолода від краєвидів України. Багато роботи, спимо по 3 години. Навчився будівництва й виживання від побратимів. Постійна обережність. Знайомство з дикою природою. Перші прильоти по нас, всі цілі. Живемо на вулиці: миття посуду, купання з пляшок. Виснажлива робота й особисті проблеми в тилу призводять до вигорання. Відчуття, що життя йде без мене. Стосунки з екіпажем, відчуття другої родини. Звикання до армійського життя. Три рази мав отруєння, схуд на 8 кг від мобілізації. Зник пивний живіт, тіло підкачалося. Розуміння, що роблю важливу, важку роботу, і це приносить задоволення. Серед побратимів немає значення, звідки ти і якою мовою розмовляєш, головне – одна мета й працюєте разом.
У свою відпустку, яка сталася взимку, Павло повернувся додому без попередження. Він каже, що зовсім по-іншому почав дивитися на життя, цінувати раніше банальні речі, які не доступні на фронті.
– Домашня смачна їжа, зустрічі з друзями. Купівля багатьох речей, про які я давно мріяв. Полароїд, музична апаратура, речі для ігрової приставки. Поїздка у Львів, у Київ. Чотири дні в столиці. Багато смачної їжі. Тепла ванна, – згадує він свою коротку відпустку.
Повернувшись, Павло з хлопцями прийняли до свого бліндажу кішку, яку назвали Гармата
Меланхолійне повернення на фронт. Коли виповнився рік після вручення повістки, тато надіслав йому повідомлення: “Сину, я тобою пишаюся, що не злякався, що пішов”. Тільки військові знають, що стоїть за цими словами: "виконати свій громадянський борг перед країною та своїм народом". Найочікуваніший день був, коли усвідомив, що скоро весна. І хоч на на п'ять хвилин, але день ставатиме все довшим і довшим.
Військові країну не змінять. Це мають робити всі
Українці, які сьогодні воюють проти росії, виконують найважчу роботу в світі. Вони дуже хочуть, щоб їх хтось міг підмінити. Це робота без вихідних. Вона виснажує.
"Служба – це безбожна боротьба з мишами в бліндажі. Вони їдять все, цигарки, дроти, одяг, їжу. Постійний звук мишей протягом ночі. Мене кілька разів кусали за пальці, поки я спав. Відсутність інета, тотальна нудьга, ентузіазм відходить. Роботу вже робимо мовчки і машинально. Відчувається, що ми космонавти на кораблі, місяцями бачиш ті самі три обличчя. Робочі та побутові конфлікти всередені екіпажа від морального виснаження".
На фронті, каже Павло, ти мрієш зовсім не про боротьбу з корупцією, а про теплу ванну, про побачення з дівчиною, про чисте ліжко. Але найчастіше – просто вижити.
– Я вважаю, що ми вже змінюємося, як народ, – впевнений Павло, – я багато читаю, що от у нас корупція, нехай воюють депутати. Однак тут на фронті я бачу інакшу картину. Знаю багатьох успішних людей, чиновників та депутатів різних рад, які воюють. Бачу, як багато людей свідомо почалося відмовлятися від російської мови, від російських товарів, від російської музики. Я бачу, як українська влада вибиває для нас найсучасніше озброєння, обладнання, яке рятує нам життя та захищає Україну. Я бачу небайдужих людей, які допомагають армії, які воюють з чиновниками, що не усвідомили змін. Ми всі стаємо по-трохи нацією. Ми всі дорослішаємо.
Ламається раніше неписаний суспільний договір між людьми та владою: ви там крадіть, але нас не чіпайте. Людям нарешті стало цікаво, на що витрачаються їхні податки. Тисячі розслідувань про закупки, гучні корупційні викриття, вимога витрачати гроші на фронт – це ознака більш здорового суспільства, яке за два роки повномасштабної війни подорослішало. Багато хто прозрів та оцінив важливість своєї держави, впевний Павло.
Російські ракети забезпечують все те, що українці не зробили вчасно - і українізацію, і декомунізацію. Втім Павло з розумінням каже про тих, кого навіть російські ракети не змінили у поглядах на росію та розуміння її ставлення до українців.
– Просто у цих людей інший бекграуд, інші родини. Хто знає, яким би я був, якби виріс в іншій родині, а не такій підтримуючій, розуміючій, проукраїнськй, як моя. Саме там отримав щеплення від ностальгії за спільним минулим. І навіть я раніше по-іншому ставився до багатьох речей, як от російська музика. Тільки зараз усвідомолюю багато речей, наскільки вони шкодили Україні.
Бути військовим у країні, яка бореться за своє існування, надзвичайно важко, визнає Павло. Але в цій ситуації він не побачив для себе іншого вибору.
Каже, що ми захищаємо не тільки себе та свою країну, ми захищаємо весь цивілізований світ від експансіоністської та агресивної політику росії. Хоча й дуже сподівається, що зможе змінити військову службу у тому напрямку, де стануть в нагоді його вміння програмування. Сподівається, що там буде тепла ванна, смачна їжа та можливість засинати у чистому ліжку, яким не будуть бігати польові миші.
