"Якби орки знайшли в мене у шафі український прапор, я з вами зараз, мабуть, вже не розмовляв", - говорить Михайло Равлінко, житель херсонського села Потьомкине, яке окупанти зруйнували на 98%. Чоловік переніс важку хворобу, пішки втік з окупації, втратив під час війни маму, все майно, але згодом повернувся до рідного села. Живе зараз у напівзруйнованому будинку і береже з 2014 року той самий прапор, який відмовився ховати від ворога, і яким тепер зустрічає захисників.
З Біляївкою чоловіка пов’язують волонтери "Біляївської самооборони" і небайдужі жителі. За його словами, неодноразово вони рятували його та односельців після деокупації, привозячи допомогу: воду, продукти, одяг, ліки. В такі моменти люди відчували, що вони не сам на сам зі своєю бідою.
Михайло Равлінко з біляївськими волонтерами
До повномасштабного вторгнення у селі Потьомкино (зараз вже його перейменували на Незламне) жило близько 500 людей. 56-річний Михайло, як і багато його односельців, був одноосібник. Обробляв власну землю, вирощував зернові культури, тримав багато худоби. На життя, каже, вистачало, і він любив свою справу.
- Тато у селі на Галичині, де я народився, посадив великий сад, прищеплював сам дерева, доглядав, хотів залишити мені щось у пам’ять про себе. Я теж тут своїй доньці посадив великий сад, старався, думав, вже наші покоління нормально житимуть. Але ні в мого тата, ні в мене, на жаль, через руйнівну силу, не вийшло зберегти сади. Тата совєти репресували і вислали у Сибір, а мої дерева всі ворожими снарядами побило і випалило. Нічого не вціліло, - ділиться Михайло.
На другий день окупації вже нікого не випускали
Повномасштабна війна застала чоловіка у лікарні. Він повіз маму 23 лютого на операцію. Через цукровий діабет ій треба було ампутувати ногу. Але наступного дня почалися обстріли, постраждала і лікарня, про операцію вже не йшлося, їм сказали повертатися додому.
- Окупанти зайшли у село 14 березня, гучно і зухвало. Якби з неба спустились інопланетяни, то у людей була б, мабуть, не така реакція, як на цих орків, - згадує чоловік. - Почали перевіряли документи, молодих хлопців роздягали до гола. Питали про зброю, військову службу, шукали форму. Лякали, направляли зброю, стріляли під ноги.
В перший день у людей ще була можливість виїхати, син і донька Михайла встигли. А 16 березня село заблокували і нікого вже не випускали.
- Я нікуди не поїхав, бо не міг залишити маму, вона була нетранспортабельна, та й господарство шкода було, в мене коровки, свині, гуси, телята. Ми ж сподівались, що це ненадовго, - говорить чоловік.
Михайло Равлінко
З приходом окупантів зникло світло, газ, вода, ввели комендантську годину. Люди самі намагалися не потрапляти на очі окупантам. Ті час від часу ходили по будинках і проводили обшуки, інколи влаштовували стрілянину, щоб боялись. Грабували будинки, які люди залишили. З села нікого не випускали.
- Приходили деякі і говорили: ми теж українці, з ДНР, у нас українські паспорти є. Хотілось запитати: то навіщо до мене зі зброєю прийшов. Або були такі, які чіплялися, мовляв: ви нас восемь лєт бомбілі… Третя категорія, їх явно випустили з в’язниці, дали зброю у руки, і вони вирішували: жити тобі чи померти, - пояснює Михайло.
Прапор-реліквія, який пережив окупацію
А померти чоловік міг під час будь-якого обшуку, бо вдома у шафі зберігав державний прапор. Його ще у 2014 році на прохання Михайла пошила знайома. І з цим прапором він брав участь у патріотичних автопробігах, щороку вивішував на будинок на державні свята.
- Окупанти знущались за військову форму, і люди її палили, закопували. А я вирішив принципово не буду нічого ховати. Лежав прапор у шафі і навіть після обстрілів вцілів. Якби знайшли, то я з вами, мабуть, не розмовляв зараз. Зараз він для мене, як реліквія. Ним я зустрічаю захисників, волонтерів, які залишають на ньому свої надписи.
Жителі в окупації не голодували, говорить Михайло. У багатьох було господарство, корови, кури, свині. Воду набирали з криниці. Місцева підприємниця роздала селянам кілька тонн борошна, щоб кожен сам пік хліб чи коржі. Єдине - не було дріжджів. Але жителі придумали свій рецепт хліба: борошно, вода і сода. Замісили - і у духовку, у кого газові балони залишились. Або тісто у казан - і у піч, де вуглі майже прогоріли.
Випускати жителів з села почали лише через місяць, і лише в одне селище, куди привозили гуманітарку. Машинами пересуватися не дозволяли, лише велосипедом чи мопедом (якщо був бензин). Людям доводилось велосипедами за 20-25 км приїжджати, брали пакунки і собі, і сусідам літнім, так і підтримували один одного.
Поховав маму і готував втечу
- Мама померла невдовзі після окупації. Їй необхідна була медична допомога, а надати її не було кому. Фельдшер і лікар виїхали у перший день. Та й що б вони допомогли, якщо операція потрібна була, а нікуди не пускали, - розповідає Михайло. - Дякувати, сусіди допомогли зробити з дошок труну. Ховали скромно, без зборів, бо окупанти попередили про наслідки.
Згодом село почали сильно обстрілювати. Воно знаходилось на лінії фронту. Усі три сімейні будинки чоловіка пошкодили. Згоріла і техніка, якою він обробляв землю. Почали через обстріли гинути люди. Але жителів на блокпостах окупанти так само не випускали.
- Дозволяли їхати лише до інших окупованих сіл, де більш спокійно, або до Херсону. Ми не знали, що робити. Від початку окупації не було ніякої комунікації з владою. Якби нас тоді попередили, проінформували якось. Але ж ніхто нічого не казав. Лишили, і все, - ділиться Михайло.
Так виглядають більшість будинків у селі Потьомкіно
Тоді чоловік почав думати про втечу. Слабшало здоров’я, перед окупацією він переніс операцію з видалення пухлини, вісім хіміотерапій. Ще й, каже, через постійні стреси підвищувався тиск. Чоловік тримався, скільки міг, але за відсутності ліків, розумів, що буде ще гірше.
Йти вирішив сам, щоб нікого не наражати на небезпеку. Перед цим повідпускав своїх корів, свиней, собак, щоб теж мали шанс вижити. Вирушив він вночі.
- Думав, ну, я ж мисливець, скільки цих посадок і полів проходив, хіба не знайду дорогу. Буду пробувати. Якщо вийде, прийду за іншими.
За словами чоловіка, він пройшов близько 15 км. Туман сховав усі орієнтири. Однак він орієнтувався за зірками. Місцями йшов, місцями повз, не знає, як оминув заміновані ділянки, і на світанку підійшов до наших позицій.
- Потім військові мене сварили, бо могли сприйняти за ворога, дивувались, як я пройшов, адже там купа засідок і розтяжок було, - згадує Михайло.
Війна наче ходила за мною, згодом я повернувся додому
Деякий час він жив у церкві в селі Апостолове, потім у сина у Києві. І скрізь, де б він не був, траплялися обстріли.
- Знаєте, таке було відчуття, що війна наче за мною ходила, не відпускала, де не приїду - обстріли, - говорить чоловік.
Згодом, щоб бути ближче до дому, він переїхав до товариша-фермера у сусіднє село, яке не було окуповане. Звільнили Потьомкине наприкінці червня 2022. Але повернувся він туди вже у вересні. Після звільнення село ще продовжували сильно обстрілювати.
- Не залишилось там будинків вцілілих. Є вулиці, які зруйновані повністю, туди власники вже, мабуть, не повернуться. Будинки моєї доньки і дружини згоріли, а батьківський трішки краще зберігся, можна лагодити. Я перший час жив у вцілілій ванній кімнаті, поставив ліжко, там якось затишніше було.
Так виглядають більшість будинків у селі Потьомкіно
У селі, за словами чоловіка, зимували з 2022 на 2023 всього кілька сімей, всі інші люди виїхали. Зараз поступово повертаються, вже близько 100 людей.
Приїжджали і допомагали людям частково лагодити, накривати шифером більш-менш придатні до житла будинки, місіонери (релігійні організації). Оформлювали жителі і допомогу від держави Є-відновлення.
Так виглядають зараз будівлі у селі Потьомкино
- Якщо з ваших місцевих хтось виявить бажання допомогти фізично, то можна приїхати до нас на кілька днів, щоб допомогти літнім людям розібрати завали, сміття вивезти, щось десь полагодити, щоб вони могли жити у цих оселях, - пояснює чоловік.
Земля мені аж пахне, так хочеться працювати
В селі, говорить Михайло, відновили світло, дають воду. Майже щодня чути, як гудуть шахеди, як працює ППО, але обстрілів вже немає. Більше страждають люди від мін.
Ще одна проблема, в селі немає з чого жити. Михайло зараз працює на суспільно-корисних роботах, прибирає з жінками територію від бур’янів, сміття, дерева підпилює. Платня мінімальна, але і за це чоловік вдячний, підтримують також сестри, донька.
- Дуже хочеться до землі попрацювати, як сонечко пригріє, вона мені аж пахне, не кожен це зрозуміє. Але ж як працювати - поля заміновані. Знайомий військовий, коли приїжджав у відпустку, 40 протитанкових мін зі своїх полів виніс. Склади зруйновані, техніка побита. Кредит брати ризиковано, ми дуже близько до передової. Не знаємо, що очікувати. Та й знецінилась наша робота. Змоги самому обробляти землю немає, хвороба дається в знаки. Але вирішив, що може хоч городи чимось засаджу.
- Мені кажуть родичі, кидай все і їдь звідти, - я не можу. Тут дід, прадід, мама поховані, коріння моє. Хтось, може, плаче над втраченим майном. А я шкодую за тим щасливим життям, коли були всі разом родиною. Маму вже не повернеш, діти далеко. А про матеріальне я не хвилююсь, то таке, все можна купити і відбудувати, - оптимістично стверджує Михайло.
