Наша розмова з Сергієм Руденком (позивний Shtiglitz) мала відбутися ще пів року тому. Однак військовий знаходився на позиціях, і лише нещодавно написав, що може говорити. Сергій у війську з перших місяців повномасштабного вторгнення. За цей час пройшов шлях від водія до оператора безпілотника. У складі розвідувально-ударного підрозділу "Шершень" бив по позиціях окупантів на Донецькому напрямку або, як каже сам, "наводили з побратимами паніку кацапам". Після того, що пройшов і побачив, категорично проти перемир'я з ворогом, бо це знецінить горе і страджання, яке принесла росія на нашу землю.
До війська пішов добровільно
Сергій народився у Біляївці, після школи відслужив в армії та пішов працювати в поліцію. Здобув фахову освіту в Одеському університеті внутрішніх справ, отримав офіцерське звання. За кілька років до війни звільнився з правоохоронних органів. З початком повномасштабного вторгнення був серед тих чоловіків, які стояли у чергах до військкомату.
- В одному військкоматі мені відмовили, сказали, що бригада вже сформована. Потім я потрапив до військової частини, в якій проходив строкову службу, і мене зарахували на посаду водія. У перший же день нашого перебування там стався обстріл. На щастя, все обійшлося. Але після цього у мене зникло будь-яке бажання спілкуватися російською. Я повністю виключив її зі свого простору.
Деякий час Сергій перебував у цьому підрозділі. А потім з хлопцями звернулися до військового керівництва та попросили переводу. Бо, зізнається, було відчуття, що нічого суттєвого для оборони держави вони не роблять.
- Якраз на той момент формувалися нові бригади. Бо бажаючих служити було стільки, що у вже існуючих вистачало особового складу. І нас зарахували до 21-шої окремої механізованої бригади.
Досвід дістається надто високою ціною
Попри те, що Сергій мав армійський досвід, знадобилась додатковова військова підготовка. Спочатку новосторена бригада проходила бойове злагодження у Миколаївській області, Сергій був у складі мінометної батареї. Потім його направили до Львова підвищувати кваліфікацію. Там він отримав фах артилериста-розвідника та став оператором БпЛА.
- Пілотів, які керують дронами, об'єднали в окремий підрозділ "Шершень" та у складі бригади відправили на Донецький напрямок. Ми є очима артилерії, наше завдання полягає у тому, щоб здійснювати розвідку позицій та завдавати удари по них. Коли ти бачиш результат пілотування - знищену ворожу силу та техніку, це викликає задоволення.
Як і всі військові, Сергій зазначає, що тренування на полігонах та реальність на передовій - це абсолютно різні речі. І, на жаль, часто вчитися доводиться на гіркому досвіді.
- Вони так само слухають нас, як і ми їх, та запускають дрони для розвідки. Так окупанти спалили точку, де мала проїждати наша техніка, щоб висадити піхоту. І по ним спрацював танк. Це найстрашніше, що може бути. У міномета свист, а потім удар, тобто можна почути, як вилітає снаряд. У випадку з танком, ти чуєш тільки сам приліт. Їхня ціль була техніка, але постраждали й хлопці. Ми тоді стояли поруч, знаємо, що є поранені та загиблі. Після цього зробили для себе висновки, почали по-іншому групуватися. Але такий досвід, на жаль, дається дуже дорогою ціною.
"Лнрівці" - це голодні "шакали"
У людей тут також інше життя, говорить Сергій. Село, в якому вони знаходилися, було під окупацією. Раніше це був розвинений населений пункт, близько п'яти тисяч мешканців, школи, дитсадки - все було для життя. Зараз жодної вцілілої хати, ні світла, ні води, ні опалення. Рятуються люди переважно допомогою, яку привозять волонтери, діляться продуктами й військові. З мешканців залишилися лише старенькі люди.
- Дідусь один розповідав, що найжорстокіші були "лнрівці". Порівнював їх з голодними шакалами, які заходили і знищували все на своєму шляху. Навіть коли люди ховалися у підвалах, вони кидали туди гранати. Або напивалися та їхали й обстрілювали кожну хату. Такі собі розваги влаштовували.
Щоправда знаходяться й любителі "русского міра", які передають інформацію про наших хлопців ворогу.
- Ми таких не зустрічали, але військові з інших бригад розповідали, що були місцеві, які в очі посміхалися, буди дуже привітні, а після були прильоти по об'єктах. Коли почали шукати, то з'ясовувалося, що в когось син служить в батальйоні "лнр".
Залишені росіянами снаряди
Про мотивацію та мобілізацію
Щодо мобілізації, і чому вона стала примусовою, Сергій має декілька пояснень. Для тих, хто не чекав повістки і пішов добровільно, єдиною мотивацією був захист своєї держави.
- Це були справжні патріоти та сини своєї країни. З тими, кого зараз примусиво забирають, дуже складно у війську. Така людина не хоче вчитися, пише рапорти, що не може вийти на бойову позицію. Що з цим робити? По-перше, шукати підхід, говорити цивілізовано, а не хапати на вулицях. По-друге, не забувати про фінансове забезпечення, піднімати зарплатню, як це обіцяли на початку. Держава знаходить кошти на тротуари або на якісь інші, недоречні під час війни витрати, а в той час є бригади, які недостатньо укомплектовані. Повірте, мотивація зникає навіть у тих, хто пішов добровільно.
До всього, каже Сергій, додається хронічна втома і ставлення людей, які почали забувати, що в країні йде війна. Коли військові приходять у відпустку, то бачать зовсім іншу картинку. Там хлопці мерзнуть у бліндажах, втрачають побратимів, здоров'я, а тут люди влаштовують гучні вечірки і хизуються красивим життям. Багато хто, за його словами, потрапив на гачок прокремлівського наративу - "воювати до останнього українця" - і схиляється до того, що війну треба закінчувати у будь-який спосіб.
Це знецінення захисників, які віддали своє життя за Україну, їх родин, які залишились без батька, чоловіка, сина. Це вбиті та покалічені діти, зруйновані міста, росія повинна за все це заплатити. Ми маємо вистояти та відвоювати своє, але лише разом, всім народом. У мене дуже велика надія на те, що перемогу ми здобудемо у цьому році.
