Олександр Шарандак з Біляївки. Півтора роки тому він залишив бізнес, дім, родину і пішов захищати Україну від російських окупантів, навіть не маючи військового досвіду. Мобілізувався наступного ж дня після вторгнення росіян - 25 лютого. Він говорить, що найважче на війні – це не бойові завдання, і не побут, а втрачати друзів. Зауважує, що виборюють вони не мир, а саме Перемогу. Та розповідає, за що їм дуже боляче, і якої підтримки вони чекають від людей.
Олександр пішов добровольцем. Тоді, згадує він, до військкомату прийшло достатньо багато людей, щоб стати на захист своєї країни.
- Просто вдома сидіти було дуже важко, погано себе почував. Важкість була в тому, що йде війна, на нас пруть кацапи, а ти сидиш і нічого не робиш. Тобто вибір був: або сидіти і чекати їх, щоб вони прийшли вбивати, ґвалтувати, красти і робити тут росію. Або щось робити самому. Чекати не міг і не хотів. Тому пішов і мобілізувався. Стало легше, - розповідає військовий.
Пішли воювати і ті, хто не служив
Строкову службу Олександр не проходив. Каже, що навіть пожалкував про це. Разом з тим, стверджує він, наразі цей запис у військовій справі не має особливого значення.
- Бо є багато людей, які служили, але які не пішли воювати. І є багато тих, хто в армії не служив, але зараз воює. От зі мною поруч хлопці-земляки з Ясьок і Майорів. Вони теж не служили раніше, але з перших днів на війні.
Спочатку Олександр разом з іншими хлопцями, які мобілізувалися у перші дні у Біляївці, були у роті охорони. Наприкінці весни їх перевели до Одеси, там формували стрілецький батальйон. Звідти направили під Херсон, потім - під Очаків. А взимку - в Авдіївку на Донеччину. Там, говорить, було справжнє пекло.
- Зараз ЗСУ стримуємо росіян, території деокуповують. І, власне, я помітив, що людям на мирній території, коли загроза активного наступу окупантів минула, стало жити легше. Але разом з тим, ті, хто мав би долучатися до армії, вже думає, що все добре, ситуацію контролюють. Мовляв, там хлопці самі справляться, без нас. І живуть своє звичайне життя, ну, дехто ще хвилюється, що у військо заберуть. А дехто взагалі забуває про війну. І це болить, - ділиться Олександр.
- А тут зовсім життя інше. В селі, де ми зараз, лише 10% хат залишились більш-менш придатними до життя. Все інше зруйнували росіяни. А село велике, як наше Мирне приблизно. Тут було все – клуб, школа, ставки, гарні будинки, магазини, робота. А тепер нічого цього немає. Мова не лише про місто, як територію. Там жили люди, в них були сім’ї, робота, хтось будував дім, бізнес, і в один момент цього всього не стало.
Будинок культури і школа у селі, який зруйнували росіяни
Авдіївка
Села і міста тут постійно обстрілюють. Про якісь блага цивілізації не йдеться. Тут після 15.00 вже нікого не побачиш на вулиці, ти не підеш в жоден заклад, бо нічого не працює. Тобто тут у людей війна.
Авдіївка
Люди придумують виправдання, щоб не воювати
На думку військового, українці мали б продовжувати активно поповнювати ряди захисників. Як це було на початку вторгнення. Але зараз не всі поспішають це робити.
- Уявімо, якщо усі заховаються і казатимуть, що це не наша війна. А, на жаль, такі є і серед моїх знайомих. Придумуватимуть собі виправдання, що це Америка винна, олігархи, влада, будь-хто, а вони тут ні при чому. То що станеться? Навіть у страшному сні таке не хочеться уявляти, але за таких умов одного ранку усі ми можемо прокинутися вже в росії, - говорить Олександр.
- Я теж непогано жив до війни, займався бізнесом, розвивався. Міг би знайти привід не йти на війну і сидіти вдома. Але вчинив по совісті.
За словами Олександра, новобранців не кидають одразу на війну. Їх готують, дають необхідні навики і знання. Дивляться, що кожен краще може робити, що краще виходить, і потім вже вони виконують цю роботу.
- Якщо немає хисту воювати, не треба. На війні багато іншої роботи. Тебе десь застосують, щоб ти був корисним. В армії не сидять усі з автоматами в окопі. Хтось їсти має готувати, хтось водій, хтось зв’язківець, хтось веде документацію тощо, посад багато, - пояснює військовий.
У військових є і вихідні
Навіть на війні, говорить Олександр, є час для відпочинку. Постійно ніхто не воює. Кілька днів на бойовому завданні, виконали, а потім виходять з зони і мають вихідні. Можна зайнятися побутовими справами, виспатись і навіть інколи сходити у магазин.
- Не всі військові живуть весь час в окопах і бліндажах. Наприклад, ми, коли не на завданні, живемо у будинку. Він звісно після багатьох прильотів. Даху немає. Але нам нормально. Тільки коли йде дощ, то дискомфорт, підтоплює. А на інше не скаржимось. Найскладніше на війні не побут, а коли знайомі гинуть.
Умови проживання військових
Щодо відпустки, то вона також належить кожному військовослужбовцю. Але поки що обставини і сумління не дозволяють Олександру йти на відпочинок.
- В мене є невикористані дві відпустки, 20 днів. Я міг би додому поїхати, але ж розумію, хто тоді мою роботу виконуватиме? А від мене люди залежать. Якби на ротацію вивели з зони бойових дій, тоді я б з’їздив. А так поки що ні. Розумію, що рідним важко, і морально, і фізично. Усі справи, дім, бізнес діти на дружині, батьки немолоді, але з іншого боку - тут людям на сході та бійцям ще важче.
Хочете допомогти військовим - донатьте
За словами військового, держава забезпечує їх усі елементарні потреби: їжа, одяг, взуття. Але є багато інших речей, які дуже потрібні, і яких мало. Мова про машини, дрони, рації, прибори нічного бачення. Вони - як розхідники.
- Це як бензин, який ми заливаємо у машину, щоб вона їхала. Щоб ефективно воювати, треба машини, дрони, тепловізори, рації та інші штуки, - пояснює Олександр.
- Машини на війні живуть два тижні, якщо пощастить. Їх підбивають, обстрілюють. Я тут на відстані трьох кілометрів нарахував близько 10 підбитих автомобілів, якими користувалися захисники. Це постійна історія, яка не закінчується. По дронам РЕБом (радіоелектронна боротьба) працюють. Все, дрон упав, потрібен інший.
- А на рахунок їжі ми забезпечені. Коли збирають допомогу, привозять смаколики, то звісно приємно, але все ж таки краще цільова фінансова допомога. Краще ті гроші, які люди планують витратити на випічку, нехай це 50-100 грн, але задонатити на той же дрон чи машину через волонтерів. Так буде більш ефективніше і результативно. Це треба більше, ніж їжа.
Коли закінчиться війна
- Це, зізнатися, дурне питання. Ставлять його дуже часто і дуже часто насправді воно бісить. От як тільки переможемо, так одразу і закінчиться. Військові не мають відповіді на нього. Термінів ніхто не знає. Єдине, що можу сказати, як пришвидшити Перемогу. Чим більше людей братимуть участь у захисті країни, тим сильніша буде армія, тим швидше ми переможемо.
Ну, хоча б якщо не воюєте, донатьте, допомагайте волонтерам. Останні говорять, що все складніше робити збори, люди менше допомагають, виснажені. Але такі не лише вони. Війна триває, люди продовжують втрачати все, зокрема і життя.
Жити хочеться усім
- Я не знаю людей на війні, які б не мали страху. Жити хочеться усім, - розповідає Олександр. - Є моменти страху, коли під обстріл потрапляєш. А бувають моменти, коли просто накатує страх, і так важко стає, особливо, коли втрачаєш знайомих.
- Просто знову, є вибір. Коли ти тут, то боїшся померти, але ти завжди знаєш заради чого і кого це може статися. А коли ти вдома, як показує реальність, боїшся, щоб не забрали на війну. Коли за кордоном, то все одно буде мучити сумління, що ти боягуз. Це я суджу з власних міркувань. І думаю, що вони такі ж у інших.
Певний, люди знають, де правда. Але комусь зручніше укласти угоду з совістю, а хтось її взагалі загубив. Люди можуть придумати багато виправдань, щоб не йти воювати. Навіть знайти винуватих.
Це з серії, коли читаєш таке: «прильоти в Одесі, це тому що українці Кримський міст обстріляли. Типу, нащо? Це самі захисники і винні». Ось після такого теж важко стає, бо люди забули, хто насправді у всьому винний.
Чого не можна любити росію
Олександр говорить, що з дитинства був українцем на всі 100 відсотків і не любив росію, хоча навчався у радянській школі. Тому критичних змін у його свідомості після вторгнення не відбулося, він завжди підтримував проукраїнську позицію.
- Пам’ятаю, був маленький і часто в будинку лунало радіо "Маяк" Тоді інших, мабуть, і не було. І там пісня грала зі словами «росія родіна моя». Я питав у мами: чого росія, якщо я українець? Не зрозуміло мені було. Чого я українець, розмовляю українською, а повинен любити росію. До речі, українською я спілкувався завжди, і у 90-ті роки в Одесі, коли цю мову там сприймали як диковинку.
Часто люди думали, що я западенець. Тобто спрацьовував стереотип, якщо людина в Україні говорить українською, то вона із Західної частини країни. Але ніт, я з Кропивницької області (Кіровоградщина у минулому).
Зазначає Олександр, що багато людей серед його знайомих після 24 лютого перейшли на українську. Лише жаль, що спонукала їх до цього війна.
- росія нам штучно привила думку, що українська мова, то мова селян, і ми маємо цього соромитись. Але хіба важливо, звідки ти: з села чи міста. Головний критерій – яка ти людина, як вихований і як поводишся. А навіть якщо і з села, то що, роги в тебе виростуть чи що?
Нав’язала нам росія і правило, що українською можна розмовляти лише літературно, інакше - сором. А у самих купа діалектів, акають, окають, але всі ж російською. То чому ми не можемо використовувати свої говірки. Ну і нехай, що трапляються русизми, далі їх буде менше, нехай суржик, але ж то все одно не російська, а наш місцевий діалект.
Ти не знаєш, коли помреш
- Люди розповідають, що військові заробляють великі гроші. Чесно? Коли приходить зарплата - грошам раді. Але кожен, певен, відмовився би від грошей, від армії, аби все скоріше закінчилося Перемогою.
- Тут усі хочуть перемоги. Я за 1,5 роки не зустрів жодної людини, яка б казала, що на війні заради грошей, що заробляти прийшов. Бо ти не знаєш, коли помреш. А статися це може будь-якої секунди. І не обов’язково бути на передовій, на бойовому завданні, щоб побачити смерть. Люди гинуть і за кілька кілометрів від лінії фронту.
Ми хочемо не миру, а Перемоги
Засмучує військових те, що не всі люди хочуть брати відповідальність за свою країну, сім’ю, життя. Бо думають, чекають, що хтось за них вирішить їх питання. Але Олександр вважає, що зміни настануть тоді, коли зміняться самі люди. Чим більше людей пройде через цю війну, тим кращою, сильнішою, загартованішою нацією ми станемо, іншими людьми. Можливо, звучить це грубо, але правдиво.
- Моя думка, якби сюди на фронт потрапили люди, які мали проросійську позицію, то вони б одразу змінили свої погляди.
Можливо, хтось все ще може любити росію, живучі на мирній території, але точно не тут. Бо коли тебе росія у прямому сенсі убиває, то якось воно важко стає любити, хочеться думати по-іншому.
Треба усім розуміти, куди ми йдемо і що будуємо, і треба шось робити. Не просто ходити на роботу, а робити ще щось, більше, що буде корисно для всіх і для родини. Наприклад, дітей навчити української мови, давати їм правильні знання з історії. Виховати нове покоління українців. Допомагати армії.
Ми тут усі мріємо про Перемогу. При чому хочемо не миру. Про мир ніхто не говорить. Це різні поняття. Можна програти, і буде мир. Ми хочемо саме Перемоги. Але здобути її можна лише разом.
