“Нам ніколи так не жити!” Українські літні біженці порівнюють себе з європейськими пенсіонерами

Міжнародне гуманітарне право захищає людей літнього віку як осіб, які не беруть участі у воєнних діях. Водночас за даними ООН, вони складали 34% цивільних осіб, убитих у перший рік повномасштабної війни. Вони загинули не лише від зброї, а й через відсутність необхідних ліків, медичної допомоги, примусове утримання у підвалах. Літні люди є однією з найбільш вразливих категорій під час війни, де б вони не перебували: на окупованих територіях, під ракетними обстрілами, чи у країнах, які надають прихисток для українських біженців. Біляївка.City дослідили, як живуть за кордоном ті, кого вирвали з корінням з рідних міст та домівок, а також, в чому є різниця між життям українських та європейських, зокрема польських, пенсіонерів.

Вкрадена осінь життя

Люди віком понад 60 років становлять близько однієї четвертої всього населення України — це приблизно 10 мільйонів. Війна спричинила втрату впевненості у майбутньому, лягла тягарем хвилювань за рідних, викликала погіршення матеріального стану, проблеми зі здоров’ям.

У доповіді «У мене був дім» документується, що люди похилого віку часто не можуть або не бажають виїжджати з уражених конфліктом територій, наражають себе на ризик та вимушене проживання в несправних домівках і небезпечних житлових умовах.

Ті ж, хто евакуюються, часто не можуть дозволити собі оренду житла, змушені жити у переповнених державних установах в Україні та за кордоном.

Для багатьох евакуація та перебування в умовно спокійних умовах означає відмову від звичних ритуалів, втрату контактів, самотність, ізольованість, або навпаки — відновлення співжиття з дорослими та давно сепарованими дітьми, що часто призводить до конфліктів.

— Мама не стара — 66 років, зараз зі мною в Ірландії. Але дуже проблемна. Боїться сама відходити від дому більш ніж 50 метрів. Мову не вчить, навіть не намагається. Документи навіть не читає. Ютуб, іноді кухня та гіперопіка, дуже важко насправді, — розповідаєя українець Володимир для Біляївка.City.

У своїх пропагандистських меседжах росія часто апелює саме до категорії українців старшого віку, використовуючи наративи "діди воювали", "одна країна", "спільна історія", втім на практиці вони демонструють повну зневагу до старості та ейджизм. Попри розповіді про "піклування" про літніх людей, насправді, війна завжди найсильніше б'є по літнім людям.

У цій статті Біляївка.City не розглядає довгострокові наслідки війни для нинішнього покоління українців старшого віку та не тільки. На тлі війни, що триває, люди похилого віку стикаються з дедалі зростаючими проблемами в доступі до пенсій, охорони здоров’я та інших основних послуг.

Видання Детектор.Медіа дослідило 23 тисячі повідомлень з українського сегмента соцмереж та з'ясували, що російська пропаганда намагається “стереотипізувати образ літньої людини як зубожілого пенсіонера, який очікує "подачок" від держави чи корумпованих політиків, є соціально ізольованим і відсталим”.

Якщо подивитися на образ типового пенсіонера у фільмах, у відеороликах, у медіа, або навіть просто подумати, які асоціації у вас виникають при слові “пенсіонер\пенсіонерка”, то навряд чи там винирне образ активної, задоволеної, гарно вбраної, здорової людини.

Які картинки пропонує пошукова система на запит слів "пенсіонерка, літня жінка"

Пропаганда робить пенсіонерів та старших людей бенефіціарами війни, начебто, вони саме вони радіють “звільненню від України”, бо отримують “вище пенсійне забезпечення та більш комфортне життя” від росіян, змогу “відновити історичну справедливість”, “повернути собі часи радянської юності”.

Втім ці меседжі не здатні обдурити тих, хто виїхав або побував за кордоном. Країни Заходу вирішують у гуманний спосіб десятки викликів, з якими люди старшого віку зустрічалися вдома. Водночас на адаптацію літніх людей за кордоном впливає багато факторів.

Тут менше ейджизму

Ейджизм (англ. ageism, від слова age – вік) — дискримінація людини на підставі її віку, поширена як у формальних, так і в неформальних сферах життя суспільства.

Одна з найбільших різниць в організації життя між Україною та країнами ЄС — активне довголіття. Тут цілком банальне явище побачити людину старшого віку в кав'ярні, з різнокольоровими чемоданами у довгих подорожах, на велосипедах у парках, у спортзалах, в басейнах, в театрах та на концертах. Безліч заходів в місцевих спільнотах спрямовані на те, щоб максимально інтегрувати людей старшого віку в сучасне життя.

Відео: Фейсбук-сторінка клубу людей старшого віку міста Кутно, Польща

Українці у Польщі дивуються, що старші люди тут активні та мобільні. Ніна Кудреватих з Харкова, розповідає: «У Вроцлаві, коли наші знайомі продавали вареники на благодійному ярмарку, до них підійшла жінка, якій на вигляд було не менше 80-ти років, купила кілограм вареників за 100 злотих (930 гривень). Це значно більше реальної вартості. Як козирну карту поклала на стіл гроші зі словами – решта на українську армію».

Українка була вражена сумою пожертви, бо це чверть пенсії українських пенсіонерів, а також активною життєвою позицією польки. Вона водить машину, модно та сучасно одягається.

— Тут жінки старшого віку більш мобільні, їх можна зустріти в кафе, у перукарнях, на манікюрі, на прогулянках. Багато старших людей на інвалідних візках не сидять вдома, виходять на прогулянки. Як кажуть в Одесі: нам так не жити, — додає Ніна Кудреватих.

Соціальний захист та підтримка людей старшого віку — це не “подачка” у вигляді пакету гречки. У Польщі, наприклад, це “карта сеньйора”. Вона відкриває доступ до сотень програм, знижок на придбання продуктів, послуг, залізничних та автобусних квитків, абонементів у різноманітні спортивні комплекси, кінотеатри, театри тощо. До більшості з цих програм отримали доступ українські пенсіонери, які переїхали сюди після початку повномасштабного вторгнення.

Яніна Півоварчик, громадська активістка з Польщі, яка займається питанням активного довголіття, ділиться своїми спостереженнями щодо різниці між українськими біженцями та поляками старшого віку.

Яніна Півоварчик, громадська активістка з Польщі, яка займається питанням активного довголіттяАвтор: архів героїні

— Польські пенсіонери, перейшовши на пенсію, не припиняють бути активними. Кожне місто пропонує так багато занять для старшого покоління, що всі можуть знайти щось цікаве для себе. Багато польських пенсіонерів приділяє багато часу своєму хобі, наприклад, подорожам, спортивним заняттям. Їм подобається танцювати, відвідувати Університет третього віку, де проходять навчання, майстер-класи. Невелика кількість старших жінок присвячує весь свій вільний час догляду за онуками, але це відбувається рідко.

Я зустріла багато старших жінок з України в Польщі, але я б не сміла робити порівняння з польськими жінками. Навіть важко уявити, що вони переживають, живучи в чужій країні, з воєнною травмою, коли їхні сини, онуки, можливо, чоловіки повинні боротися на війні. Однак я бачу різницю в менталітеті. Польські старші жінки дуже відкриті до нового у технологіях, моді, вони часто відвідують косметолога чи перукарню. Вони не мають багато комплексів через свій вік. Тим не менше, я не можу сказати, в чому причина цих відмінностей. Можливо, українські пенсіонерки перед війною також були так само позитивно налаштовані до життя. Війна могла перевернути їхні мрії та досягнення з ніг на голову.

Тут раді українським сеньйорам

Українцям старшого віку у Польщі надали доступ до місцевої програми соціальної підтримки “500+” (4 570 грн на місяць). Вона стосується громадян старше 75 років, які не пристосовані до самостійного життя і отримують допомогу по догляду. Люди старшого віку можуть користуватися програмою “40+” (365 грн) — таку суму щоденно можна отримувати на компенсацію житла, харчування. Вони мають змогу лікуватися, проходити реабілітацію, отримувати ліки за кошти бюджету Польщі.

Людей старшого віку активно запрошують до участі в інтеграційних програмах та культурних заходах. Досить багато пенсіонерів, які виїхали з України, назад повертатися не планують. Інколи зовсім не тому, що їх міста окуповані.

На відео: пенсіонерки, які виїхали з Енергодара розповідають про своє життя у Польщі, відео Катерини Стаценко для Біляївка.City

Співрозмовниця Біляївка.City 67-річна Валентина з Київщини відверто каже: я тільки тут почала жити.

— Вся моя родина — чоловік та три кішки, яких ми привезли з собою. Чоловік влаштувався на роботу охоронцем. Я ліплю вареники на замовлення. Трохи допомагають племінники, вони теж в Польщі. В Україні я працювала до пенсії вчителькою німецької мови. Польську — вчу легко, бо маю польське коріння по лінії бабусі. Слова, фрази, виринають з голови. У мене тут насичене соціальне життя. Навіть в молодості такого не було: хожу на акваеробіку, відвідую разом з місцевим клубом сеньйорів різноманітні майстер-класи, театральні вистави, концерти, ходимо зі скандинавськими палицями у парку. Тут для мене чудове та абсолютно безкоштовне медичне обслуговування. Якби не війна, я б, звісно, ніколи не наважилася на переїзд. Але мені настільки добре, що ми вирішили продавати житло в Україні та спробувати купити щось тут, набувати статус через отримання “карти поляка” (документ, який підтверджує приналежність людини до польського народу — прим.ред.). Нам багато не треба, але дожити життя хочеться у спокої та в радості, яких нас позбавила росія.

Переслідує страх стати тягарем

Частина людей старшого віку виїжджали разом з дорослими дітьми, або до дітей, які давно мешкають за кордоном. Вони бояться стати тягарем для них. Намагаються підтримувати родину в будь-який спосіб: беруть на себе обов’язок готувати, доглядати онуків, супроводжувати їх до школи.

«Стану бабусею для вашої дитини, почитаю книжку, спечу млинців, розповім казку, пригляну на дитячому майданчику та вкладу спати – за 25 злотих на годину. Ніна Федорівна, 70 років».

Це оголошення було опубліковано в групі для українських біженців. Після обговорення, чи незадорого вона просить за послуги няні, жінка засмутилася та видалила повідомлення.

Біляївка.City встигли написати жінці у приватні повідомлення та почули досить типову для біженок старшого віку історію: «Почуваюся, як дерево, яке з корінням вирвали з рідної землі, – пожалілася жінка, — тому й шукаю можливість працювати. Не хочу сидіти у дітей на шиї. В Харкові мала активне життя, відвідувала жіночий клуб, навчилася користуватися комп’ютером. Тут мені дуже важко та самотньо».

72-річний чоботар Анатолій Чернов у Польщі став каліграфістом. Все, щоб допомогти доньці утримувати батьків.

— Мама старша за тата на п’ять років, їй 77, — розповіда 27-річна донька пари Ірина Чернова, — я в них єдина та пізня дитина, мама зовсім не ходить, погано чує. Батьки боялися, що мама не подолає відстань з Харкова до Польщі. Втім наважилися. Тато тягнув валізи, я переноску з нашою старою кицькою, волонтери – маму.

Для того, щоб віддячити родині, яка їх прийняла, Ірина вирішила власноруч розмалювати посуд. Тепер батько з донькою оформлюють посуд, одяг для продажу. У минулому чоловік ремонтував чоботи, працював на заводі, ніколи не тримав в руках пензлів чи пера. Тепер робить каліграфічні написи на вироби, які створює донька. Роботи продають в інтернеті та на благодійних ярмарках. Вони розлітаються, як гарячі пиріжки. Таким чином чоловік відчуває свою затребуваність та це надихає його жити, навіть змінивши країну проживання.

Знаходять собі нове місце у біженстві ті, хто мав від природи легкий характер, був активним у громадському житті в Україні та знайшов підтримку серед місцевих.

— Ми виїхали до Литви, в Україні жили разом: донька з чоловіком, онук та я, – розповідає 66-річна Ніна, — вдома були міцні соціальні зв’язки, але наважилася виїхати. Залишила все життя в Україні та почала його з нового аркушу.

Роботу з донькою шукали разом. В родині всі музиканти. Коли віддавали онука до музичної школи, познайомилися з директором. Одразу вакансій не було. Спрацював попередній бекграунд. Жінка — заслужений працівник культури України, викладач-методист, яка виховала плеяду учнів-лауреатів світових професійних конкурсів. Взяли на роботу з умовою, що та потроху опановуватиме мову, документацію (яку треба вести литовською). Наразі викладачка має 10 учнів, це майже повна ставка, всі — з українських родин біженців. Жінка знімає окрему квартиру, відколи почала заробляти, в змозі платити за неї самостійно.

Туга така, що рве груди

Втім позитивні історії — скоріше виключення, ніж правило. Згідно з дослідженням аналітиків Центру економічної стратегії, саме категорія людей старшого віку найбільше схильна повертатися додому.

Більшість людей старшого віку дуже важко переживають своє вимушене біженство. Прагнуть повернутися додому, готові навіть переживати вимкнення електроенергії, сигнали повітряної тривоги та ракетні атаки, лише б бути вдома. Десятки співрозмовниць Біляївка.City підтверджують ці спостереження.

— Моя мама повернулася додому, на Сумщину, хоча і мені тут важко з двома дітьми, один з яких має інвалідність, іншому лише чотири роки, – поділилася Наталія, – але я не могла її просити залишитися, їй вдома спокійніше, вона тут не могла ні їсти, ні спати, ні жити.

Мама повернулася у Суми, там часто лунають повітряні тривоги, на пенсію важко виживати, але вона щаслива тим, що опинилася у дорогому їй середовищі.

З 72-річною Марією Біляївка.City познайомилися на курсах вивчення польської мови. Жінка з Донеччини, у Польщу після 2014 року переїхала родина сина, разом з якою зараз живе жінка.

— Ми з Вугледару, мені немає, куди повертатися, — розповідає жінка, — тут у сина є житло, мене дуже добре прийняла невістка, онуки, носяться зі мною, як з кришталевою вазою, але я так сильно хочу додому, що інколи вночі прокидаюся, а мені здається, що очі відкрила, а вікно дивляться зорі над моїм містечком. А потім кажу собі, Машо, що це ти вигадуєш. Тут небо без зірок зовсім.

Жінка змушена потіснити 12-річну онуку в її кімнаті, це теж спричиняє дискомфорт обом, однак виходу з цієї ситуації родина поки що не знайшла.

Дуже важко для українців старшого віку дається усвідомлення зміни підходу до віку взагалі. В Україні вони вважали себе вже поважними пенсіонерами, якщо людині 60+ років, тут це досить активні люди, які продовжують працювати, суспільство ставиться до них як до повноцінних членів, прислухається до їхньої думки, цінує єкспертизу.

Виявилося, що попри ілюзію більш доступної медицини в Україні, загалом у Польщі люди довше зберігають гарний стан здоров’я, відповідно, є більш активними.

Це спостереження підтверджує дослідження стану українських біженців старшого віку у Польщі організації HelpAge International та PCPM (Польський центр міжнародної допомоги) з травня по липень 2023 року. Вони опитали 382 українців, серед яких 80% жінок. Дві третини респондентів — віком 60-70 років, решта — старші.

• 61% мають інвалідність;

• 70% мають хронічні або важкі захворювання;

• 64% проходять лікування або приймають ліки;

• майже 80% відчували занепокоєння, тривогу та/або депресію щодня або більшість днів протягом 30 днів до опитування.

Через свій стан більшість людей старшого віку не в стані працювати, 85% опитуваних людей не працюють, лише 10% біженців від 60 років мають повну чи неповну зайнятість, 5% — сезонну роботу. Українські пенсії настільки маленькі, що більшість літніх людей з України залежать від фінансової підтримки Польської Держави. Це теж пригнічує їх.

"Отримані дані свідчать про гостру потребу в продовженні схем підтримки проживання: доступу до колективних притулків або субсидії для польських господарів, які приймають біженців літнього віку. Припинення такої підтримки може поставити таких біженців під загрозу відчути себе вимушеними повернутися в Україну, жити в неоптимальних умовах або залишитися бездомними", — звертають увагу автори дослідження.

Люди старшого віку найгірше адаптуються до соціального життя в силу, зокрема й тих стереотипів, з якими вони жили в Україні: що старість — це час доживання, а не активності та мобільності. В опитуванні вони відзначали, що не цікавляться такими заходами, не мають компанії, не знають, як користуватися транспортом, або не хочуть цього робити.

Як вмовити людей старшого віку покинути рідні місця, де існує небезпека для їхнього життя, Біляївка.City розповідали у попередніх публікаціях. Водночас, як вмовити їх жити активно на новому місці — в Україні, чи за кордоном, ділиться керівниця одеської ГО “IT-бабусі” Ольга Філіпова:

– Варто спробувати створити для них новий дім на новому місці, показати їм нові маршрути, щоб вони стали для них знайомими, знайти людей у новому середовищі, з якими вони б хотіли спілкуватися. Виявляти максимум емпатії, тепла та розуміння, щоб повернути їм те, що вкрала росія.