Зміни до закону «Про військовий обов’язок і військову службу» зобовʼязали жінок, які мають медичну або фармацевтичну спеціальність і придатні до військової служби, стати на військовий облік. В ЗСУ наголошують, що це не мобілізація, про фронт не йдеться, це узагальнення даних про наявний резерв фахівців медичної сфери. Ми запитали представниць цієї сфери, що вони думають з цього приводу, чи стали вже на облік, і чи готові у разі необхідності долучитися до оборони країни.
Нагадаємо, що з 1 жовтня на військовий облік зобов’язані стати всі жінки-медики, тобто лікарі, медсестри, стоматологи, акушерки, фармацевти, віком від 18 до 60 років. Спеціальність враховується і за дипломом, і за фактичним місцем роботи.
Ганна Хурава - стала медиком у 2016-му році. Вона пригадує, що тоді жінки служили переважно на допоміжних ролях і готували їжу на кухнях підрозділів, а зараз можна зустріти жінок-водіїв, механіків, медиків, кулеметниць і командирів.
У законі також йдеться, що жінок, які перебувають на військовому обліку, можуть призвати на військову службу чи залучити для виконання робіт щодо оборони держави у воєнний час. Такі жінки виконують військовий обов’язок на рівних із чоловіками.
За порушення військовозобов'язаними правил військового обліку під час воєнного стану, їх чекає штраф від 850 до 1700 грн.
Що ж з приводу військового обліку і мобілізації думають самі жінки. Біляївка.City запитали у медикинь Одеського району та Біляївської громади на умовах анонімності - імена деяких героїнь змінені на їхнє прохання, оскільки ми хотіли почути абсолютно відверті думки та відповіді. Зауважемо також, що сьогодні на фронті вже є тисячі жінок-медикинь, які пішли туди добровільно, частина з них - на фото.
Марина, 40 років, медсестра, лаборантка
Варто почати з того, що я давно знаходжусь на військовому обліку. І на роботі мене вже подали у списках, що я військовозобовʼязана. Тому до цього відношусь спокійно. Памʼятаю, як після закінчення медучилища сама пішла до військкомату і отримала там військовий квиток. Скажу більше, я цим навіть пишалась. І мої рідні завжди вітали мене зі святами, до яких причетні захисники і захисниці.
Звісно, я не була готова до війни. Морально, психологічно було важко. В перші місяці після вторгнення навіть була депресія. Що я тут сиджу, а раптом там потрібна моя допомога, бо там поранені. Тоді якраз відбувались звірства у Бучі, Ірпені. Я плакала щодня, розуміючи, що абсолютно бездію, і нема від мене користі. Мене зупиняло лише те, що в мене є дитина, бо якщо чоловіка мобілізують, хто з нею буде. Хоч і цю ситуацію я продумувала. Раптом що, вирішила передати її родині брата. Але потім, коли до армії почали активно йти добровольці, коли окупантів відтіснили, я трішки заспокоїлась.
Що зараз? Скажу однозначно, виїжджати за кордон не збираюсь. Хоч знаю тих жінок, які це зробили, як тільки дізналися про ці зміни для медиків з 1 жовтня. Нікого не засуджую, це їх вибір.
Я не боюсь, якщо треба, буду виконувати свій обовʼязок, допомагати лікарям, буду санітаркою десь у шпиталі. Але, звісно, не в окопі сидіти. Думаю, що жінок не відправлятимуть у гарячі точки, тільки з їх особистої згоди.
Ліана Нігоян не розповідає своїм батькам про те, де вона знаходиться насправді й що вона робить. Вона була медсестрою в приватній клініці в Дніпрі, коли почалася війна, а у 2016 році вона була медиком-волонтером і відразу записалася в армійський медичний корпус.
Вікторія, 30 років, лікарка
Я собі це питання поставила з першого дня вторгнення, чи готова буду піти на фронт. Якщо б тут, у нашій місцевості не дай Боже розпочалися бойові дії, то я спочатку б вивезла дітей, а потім пішла до армії. Я не боюсь. Але питання, що я там робитиму. Триматиму зброю? Навряд чи зможу. Краще все ж таки надавати медичну допомогу тут, цивільному населенню, користі більше від мене буде.
На жаль, ніхто чітко не говорить, якщо медиків і будуть мобілізувати, то куди саме. Якщо у якісь військові шпиталі, то окей. А солдатом, бойовим медиком - ні.
Я стою на обліку у військкоматі, як і всі інші лікарі. Розумію, що треба йти оновлювати дані, але поки що не ходила. Це питання, наскільки знаю, має регулювати відділ кадрів, у нас такого наказу не було.
Колеги з інших лікарень розповідали, як це відбувалось у них. Прийшов лист від військкомату, направити чотири лікаря. І директор зі списку обрав, хто підходить. Тоді це були чоловіки. Але ж ми розуміємо, що може настати черга і жінок. І, як на мене, це питання часу, бо почнуть так само ставити на військовий облік бухгалтерок, економісток та інших фахівчинь.
Але, повторюсь, якщо буде загроза життю моїм дітям, рідним, то я готова. Хоч сподіваюсь, що до цього не дійде.
Ветеранка армійського медичного корпусу з 14-річним стажем Ірина Пукас
Катерина, 35 років, фармацевтка
Наскільки я знаю, стати на облік треба протягом трьох років. І зараз не поспішаю йти до військкомату. Бо все одно десь в базі є, після закінчення училища ми всі ставали на військовий облік.
Однак поки не стане питання гостро, поки не змусять, сама не піду. Страх є, більше не за себе, а за дітей, що з ними буде. Бо можуть вигадати нові закони, внести нові зміни, і вже не буде виключень чи відстрочок.
Знаю, що до лікарень зараз вже приходять повістки, і лікарки, медсестри, яким їх видали, дуже стурбовані. Бо хоч і говорять, що лише збирають дані, але ситуація невизначена.
Чим я можу допомогти на війні? Видавати пігулки і консультувати щодо ліків? Зрозуміло, що треба буде проходити військову підготовку і виконувати інші завдання, але зброю я тримати не готова.
Наталія, 26 років, лікарка
Я стала на військовий облік одразу після закінчення університету, інакше не могла б проходити інтернатуру. Оновлювати дані не бачу потреби - в мене нічого не змінилось, ні сімейний стан, ні місце проживання. База одна для всіх. Тим, хто ставав на облік 20 років тому, можливо, і варто прийти. А мене, якщо потрібно, і так легко знайдуть, я не у приватній компанії працюю.
В першу чергу мобілізувались лікарі, які реально потрібні на війні. Хірурги, травматологи, реаніматологи, а в мене зовсім інший профіль. І я не горю бажанням йти в армію. Але якщо скажуть, що треба, то звісно піду. Ще думала, якщо б у мене чоловік був військовий, я б з ним теж разом пішла.
Страх є. Але за те, що десь схиблю і не зможу надати пораненим необхідну допомогу. Бо це велика відповідальність. Це важкий досвід, якого ми не маємо. Вчасно реагувати, знати, що і за чим робити, не розгубитися від побаченого, щоб врятувати людину. Я раніше не працювала навіть у наближених до небезпечних умовах.
Окрім цього, на війні треба вміти користуватися зброєю. Але таких навичок в мене немає. Я не закінчувала військову кафедру. Зараз з нашої лікарні служити в армію йдуть за бажанням. Тому я залишаюсь і працюю на місці.
Світлана, 33 роки, лікарка
Я вже більше 10 років на військовому обліку. В університеті закінчила військову кафедру. І це було не просто для галочки. А ми дійсно проходили навчання, у нас були усі необхідні предмети, ми здавали іспити. Але знаю, що є такі лікарі, які її не закінчували, бо за це навчання треба було платити окремо.
Я ще у березні 2022 приходила до військкомату і питала, чи потрібна моя допомога. Але сказали, що потреба у хірургах, я не підходила. Ну і тоді більше брали чоловіків. Зараз, можливо, щось змінилося, і треба знову йти, але я і так у запасі, тому за потреби, знайдуть.
Я не проти допомагати захищати країну, я проти нераціонального використання кадрового потенціалу.
Але мій фах рятувати, а не вбивати. І боляче від того, що деякі мої одногрупники, які пішли в АТО як звичайні солдати, а не як медики, загинули там.
Зараз, якщо у шпиталь, то чому б ні. Бо знаю колег, які там працюють вже півтора року. Вони теж втомились, хочуть до родин, їх треба комусь змінювати. Але ротація має бути адекватна. На два-три місяці, і знову зміна. А не на невизначений час.
В мене було багато можливостей виїхати за кордон, але я вирішила залишитись. Хтось має опікуватися і цивільним населенням, в якого також через війну, хвилювання загострились старі хвороби або виникли нові. Пацієнтів зараз багато. Тому наразі працюю, а далі вже буду дивитись, де я потрібна більше.
