Що робити, якщо інсульт стався з вами, або з рідною вам людиною? Як родинам прийняти нову реальність? Яка підтримка від суспільства потрібна людям, які пережили інсульт? Як жити після інсульту в умовах війни та постійного стресу? Відповіді на ці питання підготували Біляївка.City, поспілкувавшись з мешканкою Умані, журналісткою Анною Слуцькою.
У чому проблема
У 67-річного Володимира з села Мирного, що на Одещині, інсульт стався за два тижні після того, як поруч з селом впала російська ракета. Від вибуху задрижали стіни та меблі, чоловік різко підскочив з ліжка. Майже одразу погіршився стан, з’явилася слабкість, проблеми з мовленням. До лікарні чоловік потрапив за два тижні, і вже там дізнався, що пережив інсульт.
Для цієї та багатьох інших родин з цього діагнозу починається життя, сповнене викликів: як пройти прийняти нову реальність, як правильно реабілітувати людину після інсульту?
Важливий факт, що до війни чверть всіх інсультів ставалася у найбільш продуктивному періоді життя – у 18-65 років, коли люди зазвичай добре почуваються, наголошує Stroke Association. У Міністерстві охорони здоров’я прогнозують, що через війну вік пацієнтів з діагностованим інсультом, ймовірно, може “помолодшати” на 10-15 років. У 2023 загальна кількість пацієнтів з інсультом зросла на 16%. Стрес від повномасштабної війни, перш за все, негативно впливає на серцево-судинну систему.
Українці через постійний стрес, нервове та емоційне виснаження, утруднений доступ до медичних закладів, викликані повномасштабною війною, можуть стати неочевидними жертвами війни саме через інсульти.
Ішемічний інсульт, або інфаркт мозку, складає близько 80% всіх інсультів, геморагічний, відповідно, 20 %.
Ішемічний інсульт — це закупорка тромбом артерій, які постачають мозок. Найчастіше виникає при атеросклерозі, але зустрічається також при гіпертонічній хворобі і миготливій аритмії. У цьому випадку судина зберігає цілісність стінки, однак кровопостачання по ній припиняється через спазм чи закупорку тромбом. Геморагічний інсульт, чи крововилив у мозок, — зазвичай виникає у людей з підвищеним артеріальним тиском, найчастіше на фоні гіпертонічного кризу. Іноді причиною такого інсульту стають аневризми — вроджені чи набуті зміни стінок судин.
Симптоми інсульту легко запам’ятати за абревіатурою МОЗОК
Мовлення. Нерозбірлива мова або нерозуміння слів.
Обличчя. Раптова асиметрія обличчя або «крива» усмішка.
Запаморочення. Втрата рівноваги, координації при ходьбі, різкий головний біль (ніби від удару).
Очі. Раптове погіршення зору, двоїння в очах.
Кінцівки. Раптова слабкість, оніміння, частіше з однієї сторони. Немає сил потиснути руку, підняти руки.
Щоб розпізнати інсульт, попросіть людину
- посміхнутися;
- сказати просте речення, на кшталт "Мене звати …", "Я йду на роботу" тощо;
- підняти руку, обидві руки;
- висунути язик (при інсульті язик викривлений або повернутий).
- Проблема з виконанням навіть одного із завдань може бути ознакою інсульту!
- Також інсульт може проявлятися сильним головним болем без причини, сонливістю, блювотою, нудотою.
Якщо ви підозрюєте, що у вас чи у когось поряд інсульт, негайно зателефонуйте за номером 103 і опишіть симптоми за тригерами "МОЗОК".
Ці ознаки можуть помітити також оточуючі
Хто ж знає, як жити після інсульту?
Часто родини після надання першої невідкладної допомоги опиняються сам на сам з проблемою в чотирьох стінах. Губляться друзі та колеги, які не знають, чи доречно їм пропонувати свою допомогу, якою вона може бути. Інсульт б'є по фінансам родини. Постраждалому та родині важко прийняти факт втрати рухливості, активності. Наразі є дуже мало інформації про можливості реабілітації та відновлення.
Інсульт: все сталося миттєво
Говоримо про це з журналісткою Анною Слуцькою з Умані. Вона перенесла інсульт у 2021 році. До хвороби Анна вела дуже активний спосіб життя. Вона дружина, мама трьох дітей, двох дорослих доньок та сина-школяра, активістка та журналістка, жонглювала одночасно багатьма проєктами, подорожувала, мала багато ідей та планів.
– Мої проблеми зі здоров'ям почалися раніше 2021 року, – згадує Анна, – я поспішала на роботу, підсковзнулася на слизькій вулиці, впала та пошкодила ногу. З цього почався тривалий шлях моєї реабілітації. Ніхто не міг встановити причину, але мене мучили страшні болі, які позбавили сну, спокою та прив'язали до ліжка. Біль не долали найсильніші знеболюючі. Лікарі розводили руками. Після десятків фахівців, я таки потрапила до того, хто дав надію. Поступово відновлювала рухливість ноги. Одного разу ми вийшли з чоловіком з дому, був прекрасний день, у мене був гарний настрій, я раділа тому, що знову можу ходити. Раптово відчула, що земля йде з-під ніг. Я встигла сказати чоловіку: “Поклади мене, я втрачаю свідомість, ти мене не втримаєш” – і провалилася у забуття.
Прийти до тями після інсульту
До тями Анна прийшла в лікарні. Є два найважливіших фактори, каже вона, які необхідні людині в момент пережитого інсульту.
Перший, це своєчасна медична допомога. Ці думки підтверджує концепція, розроблена ВООЗ “Час – мозок”, вона говорить про те, що чим раніше пацієнтові, який переніс інсульт, надати допомогу, тим більше клітин головного мозку можна зберегти при гострому порушенні мозкового кровообігу. Хоча самі пацієнти, за симптомами, лише у 33-50% випадках.
Стани людини під час інсульту
– Мені пощастило, Швидка приїхала майже миттєво, а я була не одна, – говорить Анна.
Другий важливий момент, це підтримка та догляд родини, або компетентної людини. Якими б не були уважними санітарні сестри, навантаження на них таке, що вони не в стані підійти до кожного пацієнта, бути поруч 24 години на добу, за першим покликом вирішувати всі проблеми, адже навіть звичайні функції організму – почухатися, причесати волосся, зробити масаж, перевернути, банально – дати випити стакан води – тепер все це дається з великими зусиллями.
– Поруч зі мною весь час хтось був: мама, чоловік, доньки, подруги, вони чергували цілодобово, – розповідає Анна, – я бачила в палаті інших людей, яким не так пощастило. Процес відновлення у нас йшов по-різному. Я завжди буду вдячна моїй родині, чоловікові, мамі, донькам, подругам, які в цьому випробуванню не залишили мене одну.
Найважче після інсульту робити перші кроки. Але потрібно себе змушувати рухатися, каже Анна. Вона пам'ятає своє повернення до руху. Її вивозили на подвір'ї на інвалідному візку, який ставав опорою.
Типова картина в Україні: людина лежить після інсульту, погіршуючи свій стан
– Крок за кроком, мені здавалося, що я долаю вершину, а це було всього 4-5 кроків, – згадує журналістка.
Двобій з хворобою: важливо не залишатися наодинці
Але найважче – це опинитися вдома, залишивши за порогом звичний ритм життя. Інсульт, який перенесла Анна, вплинув на її зір, вона майже втратила його.
Анна визнає, що були моменти неймовірного розпачу, втоми, навіть інколи думалося про найгірше. Тривала реабілітація – це дуже вартісні ліки, які виснажили родину фінансово, це брак доступу до реабілітаційних послуг.
– Як я себе підтримувала? Мені треба було повернути хоча б якийсь контроль над своїм життям, – розповідає жінка, – я почала вирощувати фіалки.
Квартира Анни стала великим фіалковим садом. Спочатку щось обмінювала, дарувала, люди перераховували гроші, здавалося, не стільки за квіти, скільки, щоб підтримати, бо це були друзі, колеги, знайомі по Фейсбуку. Але справа пішла.
– Коли отримала свої перші гроші, то відчувала себе добитчицею! Мені було радісно та гордо за себе, що я вношу щось в родину. До того ж, це змушує мене рухатися, ти маєш піклуватися про рослини, вибору немає.
Фото зі сторінки Анни Слуцької у Facebook
Друге – це психологічна допомога. Під час війни з'явилося дуже багато можливостей для безкоштовних психологічних послуг. Анна каже, що не варто ними нехтувати. Вона сама психолог за освітою, але, каже, що нічого не замінить сторонньої психологічної допомоги.
– Ці сеанси дали мені сили прийняти мою ситуацію, – говорить журналістка/
Третє – це постійна реабілітація. Користуйтеся усіма безкоштовними можливостями. Якщо у доступності немає таких, піднімайтеся себе самі. Навіть елементарні дії, які пов'язані з роботою мозку, відновлюють зв’язки, запускають процеси мислення, формують нові зв’язки.
Дуже допомагає спілкування з природою. Поруч з домом Анни – парк “Софіївка”. Там надихається, черпає сили. У спілкуванні з природою приходять свіжі думки та ідеї щодо відновлення.
Ще один лайфхак – не замикатися
Анні пощастило вчитися у США, вона бачила там багато людей з різними ступенями інвалідності, які інтегровані у суспільство.
– У нас таких людей родини намагаються не показувати. Вони замкнені вдома, часто з об'єктивних причин, рідні не можуть “спустити” їх з поверхів. У нас такі люди стають невидимими. У США вони скрізь, мають певні можливості для самостійності, а це дуже важливо для самооцінки, відновлення. Я бачила там людей на концертах, про яких у нас би сказали, перепрошую, “рослина”. Суспільство їх нормально сприймає. Люди з меншим ступенем інвалідності включені у різну діяльність, це повертає до життя. У нас теж вже починають розуміти цю необхідність і це дає надію багатьом людям з інвалідністю. До речі, мені повезло, я втратила лише одну людину зі свого кола спілкування через інсульт. Я не ображаюсь, розумію, що почувши слово "інсульт" людина просто злякалась, не знала як продовжувати спілкування, можливо, не мала ресурсу. Найближче коло неймовірно мене підтримало. Нічого не змінилося у наших душевних зустрічах. Мене сприймають, як і раніше. Я не відчуваю жалості, але відчуваю увагу, спокійну, тверду підтримку діями чи словом у потрібний момент.
Бувають запрошення на цікаві заходи від колишніх колег, Це для мене дуже цінно. Це теж частина реабілітації, я вважаю, подолала цей страх.
Ще дуже важливі мотивуючи приклади. У мене є люди в реальному житті та у соцмережах, прикладом яких я надихаюсь. Хочеться, щоб моя історія когось мотивувала.
Почуватися “лунтіком”
Не можна замикатися в собі, боятися своїм виглядом налякати оточуючих. Ми живемо в країні, де через війну буде багато людей з інвалідністю, тож не потрібно думати, що ви такі одні.
– Це неймовірний дискомфорт, коли ти опиняєшся серед, які тебе, можливо, знали іншою, – визнає Анна, – а ти вже не така швидка, твої рухи інші. Тут треба не себе сварити, а перевиховувати суспільство. Часто чую, як мене намагаються пришвидшити у черзі, на переході, але людям потрібно порадіти, що вони не знають, як це, з трудом робити кожен крок, додати свою вразливість, страх, дискомфорт.
Багато речей з відновлення Анна робила інтуїтивно, бо коли виписують пацієнтів після інсульту, їм не дають дорожньої карти, як їм тепер жити далі. Система реабілітації у нас поки що на дуже низькому рівні. Війна не сприяє вирішенню проблеми.
– Я собі взяла за правило – щодня прогулюватися зі скандинавськими палицями, – говорить жінка, – а потім прочитала, що є дослідження, як фізичні вправи відновлюють втрачені функції мозку. Я не ходжу “правильною скандинавською ходьбою”, палки – це просто опора, але, головне, я рухаюся. У мене щоденна зарядка для шиї за рекомендацією лікаря. Намагаюся слідкувати за харчуванням, пити достатню кількість води. Слідкую за тиском щодня. Бувають дні, коли стан погіршується, беру паузу, але на ранок повертаюся до вже звичного ритму.
Що варто знати про людей, які перенесли інсульт
Анна звертається до людей бути більш толерантними та терпимими. Навколо є багато людей з неявною інвалідністю. Через війну їх буде ще більше. Тобто ззовні звичайна людина переходить, наприклад, дорогу.
–Часто я чую, як водій стартує, розраховуючи на швидкість пересування здорової середньостатичної людини мого віку. Я ж рухаюсь повільніше і мені страшно потрапити під колеса. Такі побутові повсякденні дрібниці будь-де. В магазині, на пошті, у різних закладах. Ви ніколи не можете знати по зовнішньому вигляду, людина з якими фізичними особливостями перед вами.
Важко й родинам, чия близька людина перенесла інсульт. Усі знаходяться у нових, незвичних умовах. З часом це приносить виснаження та знервованість.
– Якщо цінують рідну людину, то мають прилаштовуватись до нового досвіду, способу життя, – пояснює Анна, – це, наче, біг на довгу дистанцію. Людина з наслідками інсульту часто буває дратівливою. Їй дискомфортно психологічно та фізично. Втрачені звичні навички. Дратує власна неспроможність, потреба просити допомоги в простих речах. Іноді стаються зриви. Зі мною теж таке було. Важливо опанувати себе, прийняти цю необхідність гри в довгу. Пережити погані дні й рухатись далі. Звичайно, рідні теж виснажені, тож можуть, не витримувати, зриватись. Не розуміти, що то не просто вередливість та капризи. Якщо є ресурс підтримати в цей момент близьку людину, зробіть це. Якщо немає, хоча б не включайтеся і не конфліктуйте. Я намагаюся дбати про свої близьких і не робити їм "нерви", хоча деколи це буває важко. Бувають моменти такого психологічного чи фізичного дискомфорту, що втрачаю контроль. Вдячна чоловіку, що він завжди спокійно реагує на мої зриви чи якісь похибки: розбила посуд, загубила речі, щось забула чи переплутала. Важливо в ці моменти почути: “не все добре, то дрібниці”.
Анна готова ділитися своїм досвідом з іншими та пропонує створити онлайн групу підтримки для людей, які опинилися з подібною проблемою та може поділитися з ними власним досвідом.
– Це може бути чотири, безкоштовні, конфіденційні зустрічі в малих групах, раз на тиждень, – каже вона, – людям важливо бачити свій прогрес. Бо мені теж інколи здається, що я нікуди не просуваюся. Важливо, щоб хтось зовні сказав: це не так. Це дає сили, мотивацію долати труднощі. Минулого року ці слова допомогли мені пережити вимкнення електроенергії. Ми живемо на восьмому поверсі, ліфти не працювали. Спускатися та підніматися неймовірно важко, це схоже на процес відновлення після інсульту. Треба просто рухатися до мети.
Написати Анні можна за цим посиланням - у Facebook.
Фото з архіву героїні, ілюстрації Біляївка.City
This publication was produced with the financial support of the European Union. Its contents are the sole responsibility of EU4IM’s beneficiary LLC IA Bilyayivka.Info and do not necessarily reflect the views of the European Union. Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю ТОВ ІА "Біляївка.Інфо" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
