Півтора роки тому 30-річний біляївець Олександр Мороз і подумати не міг, що скоро йому доведеться боротися за своє життя, проходити важке випробування. Наприкінці лютого 2022 він добровольцем прийшов у військкомат, щоб стати на захист своєї дружини, сина, країни. Однак невдовзі дізнався про страшний діагноз – рак. Деякі лікарі давали йому всього два роки життя і радили прожити їх яскраво. Інші пропонували ампутувати руку, де знайшли пухлину. Однак він не здався і знайшов інший вихід, який дозволив йому зупинити хворобу і продовжувати повноцінне життя.
Хотів бути у війську, а опинився в онкодиспансері
Олександр розповів, що того дня 25 лютого - у військкоматі його не взяли. Хоч він дуже просив. Пояснили, що набирали офіцерів, досвідчених солдат, а у нього досвіду строкової служби не було. Тож, записали у резерв.
- Ми обговорювали з друзями, що будемо робити, бо сидіти і чекати просто не могли. Зустріли Володимира Іванова, він сказав, що будуть створювати організацію Самооборона Біляївки, і всіх бажаючих готові прийняти. Ну, я, не роздумуючи, туди записався, - згадує Олександр.
Хлопці Самооборони щоночі несли чергування містом, слідкували за безпекою і порядком.
Олександр Мороз під час патріотичного автопробігу у Біляївці
Через деякий час Олександр звернув увагу, що став швидко втомлюватись. Але все аргументував обмеженим сном, хвилюваннями, стресом. Ні кашлю, ні болю ніякого не було. Друзі порадили звернутися до лікарні.
- Я до цього до лікарні і не ходив, бо мене ніколи нічого не турбувало. Ну флюорографію робив, не більше, - пояснює чоловік. - А тут мене подивились, вислухали і направили до онкодиспансера в Одесу. Там виявили пухлину ліктьового суглоба і направили до інституту онкології до Києва. У столиці пройшов повне обстеження, і мені поставили діагноз: рак ІІІ ступеня легенів. Від пухлини пішли метастази у легені. Як пояснили, можливо, вони були ослаблені після ковіду.
- Я вийшов з лікарні і в той момент думав, кому телефонувати? Бо треба було комусь про це розповісти. Рідним, дружині? Не хотів їх шокувати, їм і так вистачало стресу, бо почастішали повітряні тривоги, обстріли. І я подзвонив на роботу. Стало легше, - згадує Олександр.
Експериментальна програма дала шанс
Повернувшись додому, Олександр почав думати, що робити. Бо один фахівець сказав, що він житиме ще пару років, треба просто заспокоїтись і прийняти це. Інший професор радив ампутувати руку. Питання стояло серйозно. Він навіть думав: раз це врятує життя, немає іншого виходу, то готовий.
В Одесі в онкодиспансері йому порадили шукати можливості лікування за кордоном. Не можна сказати, що наша медицина не компетентна в цьому, просто не така розвинена, як в Європі.
- Запропонували лікування в Італії у клініці, яка входить до топових у Європі. Це була експериментальна лікувальна програма. Так, я був як піддослідний. Але програма дозволяла не платити ні за що. Бо лікування дуже дороге, не враховуючи аналізи і перебування у лікарні. Тому я погодився.
Олександра одразу попередили, що лікування займе тривалий час. Курс опромінення, хіміотерапії проходить мінімум пів року, і він має бути готовим до всього. Тому чоловік прийняв рішення переїхати на цей період до Італії. Йому допомогли оформити необхідні документи для виїзду, в Італії оформили страховку і тимчасовий дозвіл на проживання.
- Постійно їздити – незручно. І я не знав, як почуватимусь після хімії, опромінення, як це все переноситиму, - пояснює чоловік.
Усі хімії, опромінення, за його словами, він переносив нормально. Не так, як інші пацієнти, яких він бачив. Він на другий день вже виходив і прогулювався лікарнею. Найскладніше було морально.
Олександр Мороз
- Гнітило те, що ти постійно у лікарні, ти не можеш вийти, контактувати з людьми, організм ослаблений. Та ще й у чужій країні, немає поруч близьких, тих, хто тебе підтримає, елементарно навіть поговорити, - ділиться Олександр.
До Нового року він пройшов шість сеансів хіміотерапії (кожна включала три хімії тривалістю безперервно 12 годин), 20 опромінень.
Його виписали 25 грудня, і першим його бажанням було потрапити додому. 27 це сталося. Три тижні він побув вдома і знову полетів на лікування. Починався наступний етап хіміотерапії, який тривав до травня.
За словами Олександра наразі аналізи говорять, що ріст метастазів зупинився, і тепер він отримує лікування у вигляді пігулок, слідкує за їх побічною дією. Продовжує щомісяця їздити до Італії і обов’язково здавати аналізи.
Не здаватися допомагали близькі
Сил боротися і не здаватися додавали рідні, друзі. Вони усі сприйняли хворобу Олександра з розумінням, без сліз, плачу і розмов, що все може закінчитися плачевно.
- Було правильне спілкування. Мене не перевантажували співчуттям, порадами, не нагнітали ситуацію, а просто, як і раніше, ми говорили на різні теми, щось планували, мріяли, підтримували один одного морально.
Олександр говорить, що не менш складно було і його дружині. Адже вона в такий небезпечний час, під час війни залишилась в Україні сама з однорічним сином. Дбала і про нього, і про душевний стан чоловіка.
- Я просив, щоб вони поїхали зі мною на час лікування, щоб бути разом. Мені так спокійніше. Але дружина не захотіла. Бо це була невідомість, а тут – свій дім, - пояснює чоловік.
- Я дуже хвилювався. Слідкував за всіма пабліками і повітряними тривогами. Телефоную вночі, коли обстріли, питаю: як ви? А вони у підвалі. Вона була для мене прикладом сили духу, бо справлялася сама з маленьким сином і ще мене підтримувала. Вони приїхали до Італії аж навесні 2023.
Олександр Мороз
Почав жити своє життя
Олександр зауважив, що за час хвороби кардинально переосмислив життя та його цінності. Якщо раніше якісь проблеми здавались глобальними, то тепер вони усі на цьому фоні були незначні.
- Я навіть почав цікавитися і читати психологію. Знайшов фразу, що треба жити своє життя, а не чиєсь, бо роки і час так швидко минають. Зрозумів, що не можна витрачати життя на злість, образи. Що усі проблеми даються для того, щоб ми щось зрозуміли, стали сильнішими, винесли якийсь урок. Я так сприймаю свою хворобу. Безумовно, не можна лягти і нічого не робити, боротися треба, але вантажити себе думками, що ти можеш скоро померти – навіщо.
- Бачиш, як листочок з дерева падає, і радієш, бо це так гарно. Я бачу красу і позитив навколо. Задоволення почав отримувати від всього. Вранці прокинувся, побачив сонце, і вже добре.
А раніше був дуже нервовий, заводився за будь-якої дрібниці. Зараз мій принцип – поважати думку, вибір людей і намагатися нікого не засуджувати. Я навіть не помічав, скільки навколо мене хороших людей, з якими приємно і хочеться просто спілкуватися, - поділився Олександр.
Олександр Мороз
Це моє місто
На свою адресу Олександр чув і докори. Йому не вірили, що діагноз справжній, це просто дає йому можливість втекти від війни. Але все це і негативну критику чоловік пропускає повз себе, не реагує на неї і рекомендує це робити іншим.
- Я просив списати мене з військового обліку тимчасово. Я навіть інвалідність ще не хочу оформлювати, не наважусь на такий крок. Але питання чи повернутися у Самооборону взагалі не стояло. Як тільки знову хлопці почали патрулювання, якщо я у Біляївці, то з ними. Якщо я не можу зробити щось на фронті, то можу хоч щось тут. Це не зрівняти, але, принаймні, ти не сидиш вдома, - говорить чоловік.
- Коли я в Біляївці, я намагаюсь віддаватися роботі, вона відволікає, а колеги заряджають. Ця підтримка для мене дуже важлива. Я знаю, що своєму керівнику Євгену можу подзвонити будь-коли, він вислухає, підкаже і допоможе.
Коли настане Перемога, Олександр хоче на кілька ночей поїхати на острова на Турунчук, відпочити морально, почути шелест гілля та листя дерев, комишів, половити рибу. Хочеться йому пізно вночі спокійно пройтися Біляївкою, не думаючи про комендантську годину. Хоче побачити у небі цивільні літаки.
Усім, кому зараз важко, він радить не падати духом, більше спілкуватися з рідними, ділитися з ними своїми думками, хвилюваннями, не тримати все в собі, не зачинятися. Бо самотність з важкими думками – небезпечна.
- Я не народився у Біляївці, тут прожив вже доросле життя. Але я настільки люблю це місто. Мене тягне сюди. Додому, - говорить чоловік. - Були можливості жити в Італії, Молдові, але ні, я хочу до Біляївки. Я тут відчуваю себе комфортно. Це моє місто. Важко жити на дві країни з такими пригодами. Але вірю, що це тимчасово. Це просто треба пережити, бо від цього залежить майбутнє.
